Патріарх Йосиф Сліпий

Патріарх Української Греко-Католицької Церкви

Народився	17 лютого 1892 року в селі Заздрість Теребовлянського повіту на Тернопільщині.
Священничі свячення	30 вересня 1917 року з рук митрополита Андрея Шептицького.
Єпископська хіротонія	22 грудня 1939 року відбувалася таємно.
Помер	7 вересня 1984 року у м. Рим (Італія).

Дитинство та освіта

Йосиф Сліпий народився 17 лютого 1892 року в селі Заздрість Теребовлянського повіту на Тернопільщині, у багатодітній родині Івана Коберницького-Сліпого та Анастасії Дичковської, де було восьмеро дітей. Упродовж 1898–1901 років він навчався в початковій школі в рідному селі, а вже з другого класу почав вивчати польську та німецьку мови. У 1901 році відбулася його перша зустріч із митрополитом Андреєм Шептицьким під час візитації церкви у Струсові. У 1902–1903 роках Йосиф закінчив із найкращими оцінками четвертий клас народної школи австрійського типу у Вишнівчику. Великий вплив на нього в цей час мали його вчителі й катехити — о. Цегельський та о. Левицький.

У 1903–1911 роках Йосиф Сліпий навчався в Тернопільській гімназії, яку закінчив з відзнакою. Саме в цей період він уперше побував у Карпатах, познайомився з гуцулами і водночас серйозно замислився над своїм покликанням: філософія чи богослов’я. У 1911 році він вступив до греко-католицької Духовної семінарії у Львові та записався на теологічний факультет університету. Це був початок його систематичних філософсько-богословських студій. Уже тоді він виявляв не лише наукові здібності, а й організаторський хист, заснувавши в семінарії Протиалкогольне товариство.

У 1912 році Йосифа Сліпого як здібного студента направили до Інсбрука, до богословської колегії «Канізіянум», де він навчався на філософському й теологічному факультетах. Там він став членом «Гомілетичного кружка українських богословів в Інсбруці», а 4 травня 1913 року — його головою. У 1913 році під час канікул у рідному селі Заздрість він тяжко захворів, але вже в грудні повернувся до Інсбрука, щоб продовжити навчання. У серпні 1914 року студент Сліпий надіслав до львівського журналу «Нива» свою статтю «Прагматизм у філософії і теології». У 1914–1915 роках, коли його вдома застала Перша світова війна, разом із батьками змушений був утікати від фронту спочатку до Підгайців, а потім до Львова.

У 1916 році Йосиф Сліпий повернувся до Інсбрука, щоб продовжити навчання в «Канізіянумі», а в 1916–1917 роках склав іспити з морального та пасторального богослов’я, катехитики, гомілетики й літургіки.

Священниче служіння

30 вересня 1917 року він прийняв священничі свячення з рук митрополита Андрея Шептицького в Уневі, в монастирі отців редемптористів. Уже 1 жовтня 1917 року відбулася його перша Служба Божа. Того ж 1917 року отець Йосиф повернувся до Інсбрука, де продовжив підготовку до іспиту з догматики.

10 червня 1918 року Йосиф Сліпий здобув ступінь доктора святого богослов’я. Повертаючись до Львова, він узяв участь у Велеградському унійному з’їзді, а згодом був призначений митрополитом Андреєм капеланом сестер-василіянок у Словіті. По дорозі він заїхав до Заздрості, де вперше відслужив Літургію у своєму рідному селі. У листопаді 1918 — липні 1919 років, на тлі українсько-польської війни, він продовжив навчання в Інсбруку, де писав німецькою мовою габілітаційну працю «Вчення візантійського патріарха Фотія про Пресвяту Трійцю». Протягом 1920–1921 років це дослідження друкувалося і отримувало схвальні відгуки в католицьких і протестантських наукових виданнях Франції, Німеччини та Англії.

У листопаді 1920 року Йосиф Сліпий виїхав до Рима для продовження навчання в Григоріянському університеті, Анджелікумі та Східному інституті. Він глибше опановував німецьку, французьку, італійську, російську, польську та англійську мови. Упродовж грудня 1920 — квітня 1921 року супроводжував митрополита Андрея Шептицького під час його перебування в Римі та зустрічей із політиками, дипломатами, а також під час відвідин церков і музеїв.

У червні 1922 року Йосиф Сліпий захистив латинською мовою працю «Начало Духопоходження у Пресвятій Трійці» та склав додатковий іспит, отримавши звання «магістер агрегатус», що відповідало ступеню приват-доцента. 6–9 серпня 1922 року він брав участь у Велеградському унійному з’їзді й поділився своїми враженнями в журналі «Нива». У серпні 1922 року о. проф. д-р Йосиф Сліпий повернувся зі студій у Римі, а митрополит Андрей Шептицький призначив його професором догматичного богослов’я у Львівській духовній семінарії. У вересні 1922 року він розпочав видання квартальника «Богословія» і став його постійним редактором.

3 травня 1923 року Йосиф Сліпий захистив у Інсбрукському університеті свою габілітаційну працю «Вчення про Пресвяту Трійцю візантійського патріарха Фотія», що дало йому право викладати в університетах. Того ж 1923 року став співзасновником Львівського богословського наукового товариства, уклав для нього статут і згуртував навколо себе науковців. У 1924 році, з 31 липня по 3 серпня, він узяв участь у четвертому Унійному конгресі у Велеграді, де виступив із доповіддю про значення святого Томи для справи з’єднання Церков.

У 1925 році митрополит Андрей Шептицький призначив Йосифа Сліпого ректором Духовної семінарії у Львові та деканом богословського факультету. У 1926 році він започаткував видання «Аскетичної бібліотеки», що мала служити християнському, а особливо священичому вихованню. У 1927 році розпочав друк серії монографій про визначні історичні постаті та працював у комісії над створенням статуту Богословської академії. 22 лютого 1928 року митрополит Андрей затвердив Статут Богословської академії, а 14 квітня 1929 року Йосиф Сліпий став її ректором. Урочиста інавгурація праці Академії відбулася 6 жовтня 1929 року, а програмну доповідь «Значення і устрій Академії» виголосив саме він. Того ж 1929 року Йосиф Сліпий виступив з ініціативою створення студентського товариства «Обнова» і «Українського Католицького Союзу».

17 лютого 1930 року Йосифа Сліпого було обрано дійсним членом Наукового товариства імені Тараса Шевченка. У 1931 році він став заступником голови «Українського Католицького Союзу», організував видання тижневика «Мета», журналів «Христос — наша сила» і «Дзвони», а також опікувався їхнім фінансуванням. У 1932 році при Львівській богословській академії відкрилися філософський факультет і Музей релігійних старожитностей. У 1933 році він організував урочисте відзначення 300-ліття від дня смерті Мелетія Смотрицького та 150-ліття Львівської духовної семінарії. У 1934–1935 роках в Академії навчалося 360 студентів.

У 1934 році Йосиф Сліпий здійснив подорож до Святої Землі, враженнями від якої поділився в публікаціях і книжці «Паломництво до Святої Землі». 6 травня 1935 року він став крилошанином і архидияконом-митратом Митрополичої капітули. Того ж 1935 року здійснив подорож до Англії, про яку написав книжку «Подорож по Англії», а також друкував розповіді про Кембридж і Оксфорд. У 1936 році з його ініціативи у Львові відбувся Унійний конгрес, присвячений 300-літтю смерті київського митрополита Йосифа Веніямина Рутського. У 1937 році, перебуваючи в Римі, він відвідав Сицилію і видав книжку «Подорож по Сицілії». У 1938 році Львівська богословська академія відзначила своє 10-ліття, а Йосиф Сліпий у своїй промові наголошував на перспективах відкриття третього факультету — правничого — та майбутнього Українського католицького університету.

Єпископська діяльність

Початок Другої світової війни у 1939 році став важким ударом для церковного і наукового життя у Львові. 14 вересня 1939 року кілька німецьких бомб упали на Львів, одна з них зруйнувала семінарську церкву Святого Духа, бібліотеку Богословського наукового товариства та архів. Того ж 1939 року, на прохання митрополита Андрея Шептицького та з благословення папи Пія XII, о. д-р Йосиф Сліпий був призначений екзархом на Східну Україну і 22 грудня 1939 року таємно хіротонізований на архиєпископа Серрейського з правом наступництва Галицької митрополії. Публічно про це було оголошено лише 14 січня 1942 року.

22 червня 1941 року органи НКВД увірвалися до митрополичих палат на площі Святого Юра, і архиєпископ Йосиф Сліпий разом із працівниками митрополії стояв перед собором у чеканні розстрілу. Після вступу німецьких військ до Львова того ж 1941 року було дозволено відновити діяльність Богословської академії та Богословського наукового товариства. Йосиф Сліпий очолив відновлену Академію і став деканом філософського факультету, а також допомагав тяжко хворому митрополитові Андрею Шептицькому в синодальних справах. У 1942 році вийшов останній номер відновленого журналу «Богословія», де він опублікував свою статтю «Обрядова однообразність». 5 грудня 1943 року у Львові, під час святкування 300-ліття беатифікації священномученика Йосафата, архиєпископ Йосиф Сліпий виступив із промовою про духовну велич святого.

1 листопада 1944 року помер митрополит Андрей Шептицький, і Йосиф Сліпий вступив у права митрополита. Він продовжив боротьбу за визнання Української Греко-Католицької Церкви радянською владою. Але вже 6 квітня 1945 року в газетах з’явилася наклепницька стаття Ярослава Галана «З хрестом чи ножем», яка стала частиною ширшої кампанії проти УГКЦ. У ніч з 10 на 11 квітня 1945 року митрополита Йосифа Сліпого заарештували органи НКВД. 11 квітня 1945 року був виданий ордер на арешт № 2520. Слідство вели спочатку у львівській тюрмі на Лонцького, а 12 травня 1945 року його перевезли до Лук’янівської тюрми в Києві.

3 червня 1946 року Йосифа Сліпого судив воєнний трибунал і засудив до 8 років виправно-трудових таборів, 3 років позбавлення прав і конфіскації майна. Після Києва його перевезли до московської Луб’янки, а далі — на етапи Сибіру: Марийське Кемеровської області, Новосибірськ, Боїми, Кіров. У 1947 році митрополита відправили до табору на Печорі, а в грудні — до таборів Інти, дорогою залишивши хворого в лазареті табору Косью. У 1948 році Йосифа Сліпого перевели ближче до Полярного кола, а в 1948–1949 роках він перебував у Потьмі Мордовської АРСР, у таборах для тяжко хворих і туберкульозних. У 1950 році його етапували до Києва свідчити в суді, а потім знову повернули до Потьми, де він перебував до 1953 року.

5 березня 1953 року помер Сталін, а 11 квітня 1953 року формально закінчився термін заслання митрополита. 15 травня 1953 року його викликали на комісію в Потьмі й знову запропонували перейти в православ’я в обмін на титули та почесті, але він категорично відмовився. У червні 1953 року його відправили до Маклаківського будинку інвалідів у селі Кузьминка Єнісейського району Красноярського краю. Того ж 1953 року його викликали до Москви для переговорів із генералом Жуковим у справі контактів із Ватиканом. У 1953–1955 роках Йосиф Сліпий жив на поселенні в Маклакові, де продовжував працювати над «Історією Вселенської Церкви на Україні». У 1954 році він таємно відправляв Службу Божу, писав і передавав послання до вірних в Україні. У 1955 році його перевели до табору в Кузьмінках, де він і далі з пам’яті відтворював свою багатотомну історичну працю.

25 грудня 1957 року папа Пій XII надіслав Йосифові Сліпому привітання з нагоди 40-ліття священства, але листа він не отримав. 19 червня 1957 року в Маклакові провели обшук, митрополита заарештували, конфіскували все майно і рукопис історії. Його перевезли до Єнісейська, а згодом — до тюрми в Красноярську. У вересні 1958 року Йосифа Сліпого доставили до Києва, де вели слідство, завершене 6 травня 1959 року. 15–17 червня 1959 року його засудили ще на 7 років. Разом із ним судили о. Іллю Блавацького та о. Миколу Ревтя за поширення його послань і праць. Далі його знову етапували — на Камчатку, у Тайшетські табори, а в 1960 році — через Потьму, Свердловськ, Чуну, Новочунку та Тайшет. У грудні 1960 року його знову привезли до Києва, де намагалися змусити виступити проти Папи і проти українців за кордоном, але він рішуче відмовився. 27 вересня 1962 року Верховний суд СРСР визнав Йосифа Сліпого «особливо небезпечним злочинцем-рецидивістом» і відправив його до табору в Явасі в Мордовії.

26 січня 1963 року митрополит Йосиф Сліпий був звільнений завдяки клопотанням папи Івана XXIII та президента США Джона Кеннеді. 4 лютого 1963 року в Москві, перед від’їздом до Рима, він висвятив на єпископа Василя-Всеволода Величковського й призначив його своїм місцеблюстителем. Того ж дня Йосиф Сліпий виїхав із Москви до Рима, а 9 лютого 1963 року прибув до Італії. 10 лютого 1963 року він зустрівся з папою Іваном XXIII і подарував йому карту СРСР із позначеними концтаборами, у яких перебував. Уже з березня 1963 року в пасхальному посланні він закликав українців у світі берегти єдність. 28 березня 1963 року митрополит після 18 років каторги вперше взяв участь у конференції українських єпископів. У травні 1963 року виголосив свій перший публічний виступ на святкуванні 1100-ліття місійної діяльності святих Кирила і Методія. 11 жовтня 1963 року на Другому Ватиканському Соборі він публічно закликав піднести Українську Греко-Католицьку Церкву до патріаршої гідності. 25 листопада 1963 року за його заходами мощі святого Йосафата було перенесено до крипти собору Святого Петра. Того ж року він заснував Український католицький університет імені Папи Климентія, відновив Богословське наукове товариство та видання «Богословія». 23 грудня 1963 року папа Павло VI надав йому титул Верховного Архиєпископа.

У 1964 році Йосиф Сліпий продовжив свої історичні монографії, а українські єпископи створили Конференцію Українських Католицьких єпископів для подальших заходів у справі Києво-Галицького патріархату. 21 листопада 1964 року папа проголосив Декрет про Східні Католицькі Церкви. 22 лютого 1965 року Йосиф Сліпий став четвертим кардиналом в історії України. У 1965 році з його благословення був відкритий осередок монахів Студійського уставу. У 1966 році він написав Устав і Правила громади Святого Духа, став членом кодифікаційної комісії для Східних Церков і продовжив піднімати питання Українського патріархату.

У 1967 році архиєпископ Йосиф Сліпий відкупив будівлі та храм Святих мучеників Сергія і Вакха в Римі. 27 вересня 1969 року відбулося освячення церкви Святої Софії в Римі — однієї з найвизначніших подій у церковному житті української діаспори. А впродовж 29 вересня — 4 жовтня 1969 року він скликав і провів IV Синод єпископів УГКЦ, на якому було розглянуто Конституцію УГКЦ з патріаршим устроєм та обрано постійний Синод. У 1968–1973 роках Йосиф Сліпий відвідав українські громади в Канаді, США, Колумбії, Венесуелі, Перу, Аргентині, Парагваї, Бразилії, Австралії, Новій Зеландії, а згодом — Португалію, Німеччину та Японію. Загалом він побував у 18 країнах. Він брав участь в Євхаристійних конгресах у Бомбеї (1964), Боготі (1968) і Мельбурні (1973).

8 вересня 1970 року папа Павло VI декретом затвердив створення української парафії при церкві святих Сергія і Вакха. У 1971 році папа Павло VI надіслав відмову на прохання єпископів УГКЦ про присвоєння титулу патріарха Йосифові Сліпому. У лютому 1971 року він прибув до США на засідання СКВУ і звернувся до українців Канади з закликом берегти єдність мови, віри, обряду і національної свідомості. 23 жовтня 1971 року на Папському синоді єпископів він виголосив доповідь «Церква мучеників» про переслідування Української Церкви і народу. 30–31 жовтня 1971 року посвятив відновлений храм і затвердив парафію святих Сергія і Вакха. Тоді ж відбулися урочистості з нагоди 375-ліття Берестейської та 325-ліття Ужгородської уній. У 1973 році під час Літургії в соборі Святого Петра вперше публічно прозвучало ім’я Йосифа Сліпого як патріарха, і відтоді цей титул утвердився серед вірних. Він скликав синоди українських єпископів у 1971, 1973, 1978 і 1979 роках, хоча Римська курія не визнавала їх правосильними.

У липні 1975 року завдяки старанням патріарха Йосифа відновилося видання журналів «Дзвони» та «Нива». Того ж року він організовував філії Українського католицького університету в Буенос-Айресі, Лондоні, Філадельфії, Вашингтоні, Чикаго, Торонто та Монреалі. У 1976 році, 21 вересня, він видав Грамоту про заснування Духовної семінарії святої Софії в стінах УКУ. У 1977 році висвятив на єпископів о. Івана Хому, о. Любомира Гузара і о. Івана Чміля. У серпні 1978 року кардинал Йосиф звернувся до всіх кардиналів, визначних церковних діячів і дипломатичних представників при Апостольській столиці з інформацією про переслідування УГКЦ та з проханням публічно виступити проти наступу комунізму.

У 1980 році папа Іван Павло ІІ скликав Надзвичайний Синод українських єпископів, на якому було проголошено вибір митрополита Івана Мирослава Любачівського коад’ютором патріарха Йосифа Сліпого. 25 листопада 1980 року Йосиф Сліпий скликав синод, який обрав кандидатів на митрополита Філадельфійського і єпископа для Чикаго. Упродовж 1970–1981 років він писав свій «Заповіт», у якому роздумував над майбутнім Української Церкви та її місією. У 1981 році, 25 листопада і 2 грудня, патріарх скликав черговий Синод УГКЦ, на якому було прийнято декларацію про неканонічність і недійсність Львівського собору 1946 року, що ліквідував УГКЦ.

7 вересня 1984 року патріарх Української Греко-Католицької Церкви Йосиф Сліпий помер. Він увійшов в історію як видатний церковний діяч, ісповідник віри, науковець, будівничий української богословської науки та незламний борець за права своєї Церкви. 17 квітня 1991 року колишнього в’язня ГУЛАГу було посмертно реабілітовано. А 27 серпня 1992 року, через 47 років після арешту й вимушеної розлуки з Батьківщиною, патріарх Йосиф Сліпий повернувся на рідну землю. Його прах перепоховали у крипті собору Святого Юра у Львові.

Життя Йосифа Сліпого — це шлях людини, яка поєднала в собі силу віри, глибину науки, стійкість мученика і відданість Україні. Від 17 лютого 1892 року до 7 вересня 1984 року його доля стала символом незламності Української Греко-Католицької Церкви та духовної витривалості всього українського народу.