СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиВладика Богдан Дзюрах до духовенства: вдивляючись в образ Христа — Доброго Пастиря, просити про ласку щоразу більшого уподібнення до Нього
У Великий четвер, день установлення Святого Таїнства Священства, апостольський екзарх для українців візантійського обряду у Німеччині та країнах Скандинавії владика Богдан Дзюрах звернувся до духовенства екзархату із духовними роздумами над прикладом про Доброго пастиря.
Вих. АЕ-21/014
ПОСЛАННЯ
Апостольського екзарха для українців візантійського обряду,
що проживають в Німеччині та Скандинавії,
священнослужителям Апостольського екзархату
на Великий четвер 2021 року Божого
«Я — добрий пастир» (Йо. 10, 11).
Дорогі отці та співбрати в Христовому священстві!
Після введення мене на престол нашого Екзархату в Німеччині та Скандинавії скеровую до вас це моє перше слово, бажаючи привітати вас із Днем встановлення Таїнства Священства, а водночас спільно з вами похилитися в молитві і в роздумах над цим великим таїнством, до участі в якому Господь нас вибрав перед віками і у відповідний час покликав діянням свого Святого Духа.
1. Велич і цінність дару священства кожен із нас в особливий спосіб пригадує собі принаймні два рази на рік, а саме — у чергову річницю рукоположення та у Великий четвер. У такі дні ми відновлюємо в нашому серці вдячність Господеві за дар священства, а водночас стаємо в правді перед обличчям Христа — Найвищого Архиєрея, прохаючи в Нього ласки оновлення цього дару, щоб Він приносив у нашому житті і служінні нові плоди освячення для нас і для вірних, доручених нашій пастирській опіці, згідно із закликом св. Павла до свого учня Тимотея: «Пригадую тобі, щоб ти оживив дар Божий, який у тобі через покладання рук моїх» (2 Тим. 2, 6). Прагну поділитися з вами кількома думками, які можуть стати подібним нагадуванням і заохоченням до відновлення дару Божого в нас і в нашому служінні.
Пригадую собі, коли я тридцять років тому, будучи нещодавно висвяченим священником, разом із товаришем попросив одну побожну особу молитися, щоб ми були добрими священниками, вона спонтанно висловила своє здивування: «Та ж ви вже є священниками!». Але ми ще раз повторили своє прохання, зробивши наголос на слові «добрими»: «Моліться, що ми були добрими священниками». Справді, замало просто називатися священниками. Нам всім доконче потрібно просити про цю ласку і намагатися всіма силами бути добрими Христовими священниками!
Це особливо важливо тепер, коли навколо нас у світі поширюються розгнузданість і беззаконня, а все створіння «плаче», обтяжене людськими гріхами, як про це жаліється Господь устами свого пророка Єремії: «Земля бо перелюбників повна, від прокляття плаче земля, повисихали у степу пасовиська. Вони до зла змагаються, і сила їхня — у кривді. „Навіть пророк і священик — і ті безбожні, ба й у домі моїм знайшов я їхнє ледарство, — слово Господнє“» (Єр. 23, 10–11).
2. Щоб нас Господь не звинуватив у «безбожництві», мусимо пильно чувати над собою і, вдивляючись в образ Христа — Доброго Пастиря, просити про ласку щоразу більшого уподібнення до Нього, як Він сам це описав у Слові Божому, над яким пропоную спільно похилитися в молитві:
«Я — добрий пастир. Добрий пастир життя своє за овець покладе. Наймит, що не є пастир, якому вівці не належать, — бачить вовка, що надходить, та й полишає вівці і біжить геть. А вовк хапає їх і розполохує. Бо він — наймит і не турбується вівцями. Я ж — добрий пастир і знаю своїх, а мої мене знають. Як Отець мій мене знає, і я знаю Отця, і життя своє кладу я за моїх овець. Ще й інші вівці я маю, що не з цієї кошари. Я і їх мушу привести, і вчують вони мій голос, — і буде одне стадо й один пастир!» (Йо. 10, 11–16).
У цьому уривкові Євангелія від Йоана можемо виділити кілька суттєвих рис Доброго пастиря — Христового священника.
3. Передусім Господь каже, що «добрий пастир життя своє кладе за свої вівці». У цих словах виражається повна посвята священника його служінню. Ми покликані не просто приділяти певну частину свого часу, сил, здоров’я і талантів здійсненню наших священичих обов’язків — Господь кличе нас посвятити все життя для своєї пастви. На практиці це означає сталу готовність до служіння, до проповіді, до уділювання Святих Таїнств, до супроводу наших вірних в їхній дорозі до Бога. Така позиція є проявом справжнього духовного батьківства і пастирської турботи про те, «щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння правди» (1 Тим. 2, 4).
Оскільки Христовий священник діє in persona Cristi, то він своєю постійною пастирською гостинністю і відкритістю до служіння являє своїм вірним живий образ і живу присутність самого Христа, що неустанно, упродовж всієї історії, кличе втомлену і виснажену людину на зустріч зі Собою: «Прийдіть до мене усі втомлені і обтяжені, а я вас заспокою!» (Мт. 11, 28). Існує небезпека, що, живучи у світі, ми можемо «заразитися» ментальністю службовців, які дозують час, що його присвячують іншим, згідно з графіком роботи, годинами прийому, тощо. Проте, уявімо собі, що батько приймав би своїх дітей на бесіду «за записом», встановлював «терміни» зустрічі, замість того щоб бути завжди готовим і відкритим до щирої, люб’язної розмови, до слухання і повсякчасного прояву уваги, співчуття і милосердя. Тож даймо нашим духовним дітям зрозуміти і відчути, що все наше життя належить Богові і їм, бо саме для цього Господь нас вибрав, освятив і послав у світ.
4. Далі Господь описує позицію наймита, відмінну від позиції пастиря: «Наймит, що не є пастир, якому вівці не належать, — бачить вовка, що надходить, та й полишає вівці і біжить геть. А вовк хапає їх і розполохує. Бо він — наймит і не турбується вівцями» (Йо. 10, 12–13). Ревність Христового священника проявляється в його здатності бачити загрози для спасіння своїх вірних і вчасно та рішуче захищати їх від небезпек. Протилежністю до пастирської любові є не ненависть до овець, а байдужість, бездіяльність, занедбання того, що неодмінно слід робити, щоб рятувати людські душі. Наймит, який втікає, покинувши своїх овець напризволяще, є сумним образом недбалого пастиря, який самоусувається від здійснення своїх душпастирських обов’язків: не служить Літургії щоденно, не проповідує Божого Слова, не молиться Молитвослов, не здійснює катехизації, не цікавиться родинами, не відвідує хворих, не заохочує людей до Сповіді і сам охоче не служить їм як сповідник і духовний наставник.
Такий горе-душпастир задовольняється платнею, що її отримує, але не дбає про вічну нагороду в небі, які Господь обіцяв своїм служителям устами пророка Ісаї: «Господь Бог іде в потузі, раменом своїм панує. Ось нагорода його з ним, заплата його перед обличчям у нього. Немов пастух, пастиме своє стадо, рукою власною збере їх, ягнят носитиме на грудях, дійних лагідно водитиме» (Іс. 40, 10–11), а св. Павло запевняє: «Кожний отримає власну нагороду згідно з своїм трудом» (1 Кор. 3, 8).
Світлий приклад доброго пастиря дає нам блаженний священномученик Петро Вергун, який перед лицем загрози не покинув своєї пастви на поталу безбожним ворогам, дбаючи про власний порятунок, але першим вийшов назустріч небезпеці, закривши собою своїх духовних дочок і синів. У наш час на людські душі нападають не явні вороги, задекларовані безбожники, а підступні вовки, які часто ховаються за масками великих гуманістів, борців за людські свободи і права. Тому нам треба просити в Господа дару духовного бачення і розрізнення, щоб вчасно демаскувати їхню присутність та застерегти наших людей від небезпек і загроз. Для цього, окрім молитви, конче потрібно пізнавати, засвоювати науку Церкви і триматися її. Турбота про наше духовне стадо нехай провадить нас, що прагнемо бути добрими пастирями, до сталої духовної та інтелектуальної формації у дусі Христового Євангелія і Вчительського уряду Католицької Церкви.
5. Тож, на противагу байдужому наймиту, пастир, який «турбується вівцями», дбає не лише про їхній захист від підступних ворогів, а й про безнастанне зростання Божого життя в них. Він добре розуміє, що смерть овечок може настати як через атаку вовка, так і внаслідок духовного голоду, коли він, пастир, не подаватиме їм поживу своєчасно (пор. Мт. 24, 45). Умови карантину, у яких ми вже другий рік поспіль змушені жити, не можуть змусити нас перестати піклуватися про наших вірних, стаючи претекстом до послаблення нашої ревності, навпаки — вони повинні спонукати нас шукати нових можливостей і способів, щоб проповідувати Боже Слово та запевняти нашим духовним дітям безперешкодний доступ до Святих Таїнств, зокрема до Покаяння та Євхаристії. Тут потрібно застосувати, більше ніж звичайно, те, що Святіший Отець Франциск називає «креативність любові», прояви якої можуть бути різноманітними, залежно від локальних можливостей та обставин. Шануючи справедливих цивільних законів та розпоряджень компетентних санітарних органів, ми не повинні забувати, що salus animarum — lex suprema est («спасіння душ — це найвищий закон»), тому всі наші зусилля мають бути скеровані саме до цієї остаточної цілі нашого церковного служіння.
6. Ще одну прикмету вірного Христового священника пізнаємо в автопортреті Ісуса — Доброго Пастиря: «Я ж — добрий пастир і знаю своїх, а мої мене знають. Як Отець мій мене знає, і я знаю Отця» (Йо. 10, 14–15). Добрий пастир добре знає свою паству. Тут, очевидно, не йдеться про знання напам’ять імен своїх парафіян чи про збирання соціологічних даних про них для запису в парафіяльних книгах. У біблійному значенні знання особи — це пізнання її нутра, природи, усього того, що становить сутність і зміст її буття. Питаймо себе час від часу: наскільки я знаю своїх парафіян?
Таке пізнання неможливе без наближення до вірних у дусі шанобливої та уважної любові, без готовності присвятити їм свій час і увагу, без щирого намагання вислухати їх та збагнути, чим вони живуть, які надії і сподівання, смутки і тривоги носять у своїх серцях. Нагод для такого наближення явно не бракує: це і неформальне спілкування після богослужінь у парафіяльній домівці, і катехизація, і уділення Святих Таїнств — Подружжя, Єлеопомазання, урочистого Причастя, першої Сповіді дітей, і спільні прощі та паломництва до святих місць, а особливо — йорданські відвідини, проведені не поспіхом та поверхово, а в контексті молитви і щирої духовної гутірки, приправленої сіллю євангельського слова і теплом священничої батьківської любові.
7. І наостанок: добрий пастир ніколи не задовольняється тим, щоб пильнувати овечок лише у власній парафіяльній «загороді». Він вирушає поза межі свого храму і своєї спільноти, щоб витривало і терпеливо шукати тих, хто заблудився або хто ще не мав щастя зустріти Христа-Спасителя і пізнати Його безкорисливу спасенну любов. Екзегети часом порівнюють два стилі душпастирства: апостола Якова, який був зосереджений на першій єрусалимській спільноті, і апостола Павла, невтомного місіонера, що шукав можливостей для розширення своєї проповіді, для заснування нових громад. Нам на теренах Екзархату потрібно вчитися поєднувати в душпастирстві обидва стилі: надаючи належну опіку своїм парафіянам, відкриватися щоразу більше до місійної проповіді «назовні», щоб привести до Церкви нових Христових учнів. До цього нас закликає наш Предстоятель Блаженніший Святослав, до цього нехай нас спонукає пастирська любов правдивого Христового священника, що її носимо у своїх серцях.
Дорогі отці, співбраття і співучасники в Христовому священстві! Нехай цих кілька думок, якими я бажав поділитися сьогодні з вами, допоможуть нам відновити дар, що ми його отримали в день нашого рукоположення! Молімося один за одного та допомагаймо один одному ставати дедалі більше справжніми, добрими Христовими священниками! А Господь наш Ісус Христос за молитвами Пресвятої Богородиці, блаженних священномучеників Омеляна Ковча і Петра Вергуна, нехай усім нам у цьому помагає і благословить!
З вдячністю за ваше служіння та з побажанням радісних і благословенних Великодніх свят для вас, ваших рідних і парафіян —
† Богдан Дзюрах,
апостольський екзарх у Німеччині та країнах Скандинавії
Дано в Мюнхені,
при катедральному храмі Покрову Пресвятої Богородиці
і Святого апостола Андрія Первозваного,
Локації
Персони
Владика Богдан ДзюрахАпостольський екзарх у Німеччині та країнах Скандинавії, Член Постійного Синоду УГКЦ
