Владика Богдан Дзюрах: «Сьогодні в Україні вирішується доля європейської цивілізації»

17 березня 2022

2 березня 2022 року, у Попельну середу, у день молитви і посту за мир в Україні, проголошений Святішим Отцем Папою Франциском, у відомій католицькій хорватській газеті «Голос Собору» вийшло інтерв’ю владики Богдана Дзюраха, апостольського екзарха у Німеччині та країнах Скандинавії. Єпископ розповів про російське повномасштабне вторгнення в Україну, його бачення причин та можливих наслідків як для України, так і для Росії та усього світу.

Владика Богдан Дзюрах: «Сьогодні в Україні вирішується доля європейської цивілізації»

Як розпочати інтерв’ю з сином українського народу за таких драматичних обставин, коли одна страшна новина йде за іншою, і ніхто не знає, що буде, коли читачі візьмуть у руки цей тижневик і прочитають інтерв’ю? Мабуть, треба негайно насамперед подивитися на речі очима віри. Тож як Ви бачите цю ситуацію як людина віруюча і як душпастир?

З самого початку я намагався сприймати події, що відбуваються в Україні, як духовну боротьбу між світлом і темрявою, між добром і злом, між силами лукавого і духом Божим, який пробудив і надихнув людей на те, щоб захищати свою гідність і свою свободу — божественні дари, які ми отримали як істоти, створені на образ і подобу нашого Творця і Спасителя.

Не випадково події Майдану взимку 2013–2014 років з самого початку називали «Революцією гідності». Тоді українці вийшли на центральну площу столиці не через низькі зарплати чи безробіття, а за справедливість, правду, свободу та гідність. Тому священники з різних Церков і конфесій також вийшли на вулиці, щоб духовно супроводжувати людей у цьому паломництві від рабства до свободи і гідності дітей Божих. Зараз ми переходимо наше «Червоне море», переслідувані нашими гнобителями, які хотіли б повернути нас у російське імперське рабство. Але їм це не вдасться. Я твердо вірю, що саме Бог керує нашим паломництвом, і саме Він остаточно звільнить нас від ворога і переслідувача.

Перед нападом Росії на Україну вигадували тисячу сценаріїв, але ніхто не думав, що він може бути таким сильним, жорстоким і, — це очевидно кожному неспеціалісту, — дуже добре підготовленим. Схоже, це застало зненацька самих українців, — не лише простих людей, а й політичних та військових діячів. Ви, звичайно, не експерт для такого типу аналізу, але у Вас все ж є певні знання…

Перш за все, слід сказати, що цей кривавий сценарій був дійсно добре продуманий і підготовлений путінським режимом. Тому він не мав би бути несподіванкою для тих, хто несе політичну відповідальність в Європі. Сам Путін заявив про свої претензії щодо відновлення зон впливу під час Всесвітньої конференції з безпеки в Мюнхені 2007 року.

Хтось справедливо зауважив останніми днями, що ця війна сталася раптово й несподівано лише для тих, хто не був достатньо уважним. Я не думаю, що західні політики не знали про підступний характер режиму Путіна. Але занадто часто егоїстичні партійні інтереси переважали над цінностями. Українці кричали на весь світ, просячи підтримки та солідарності, але цей крик ігнорували, бо «бізнес любить тишу». Якщо додати, що корупція, на жаль, є лихом не тільки нашого українського суспільства, а набуває різних і часто дуже тонких форм рівно ж і в західному політичному світі, то отримуємо трагічний результат, який ми зараз спостерігаємо і переживаємо.

Ми в Україні пережили шок взимку 2013–2014 років, коли було вбито понад 100 активістів Майдану. Відтак, коли Росія окупувала Крим і вторглася в східні частини країни. Цю драму ми прожили наодинці, але гідно й відповідально. Хто на Заході пам’ятає, що влітку 2014 року після першого нападу російських військ, — а це були вони, а не так звані «сепаратисти» чи так звані «ополченці»! , — вторглися в нашу країну, ми отримали понад 1,5 мільйона внутрішніх біженців, які переїхали по всій країні і народ підтримав їх з великим співчуттям і солідарністю? Тому значна частина населення не мала ілюзій щодо планів Путіна щодо України. Якщо не хотілося вірити у можливість відкритої та масштабної війни, — то це не через наївність, а тому, що передбачалися жахливі наслідки, до яких може призвести такий напад. Очевидно, що кожна розумна істота хотіла б уникнути такого сценарію…

Враховуючи нинішню ситуацію, можливі сценарії, якими є Ваші сподівання? Чи є ще місце для переговорів, точніше, чесних переговорів?

Кожен день війни несе з собою нові страждання та нові невинні жертви. Тому тривалість конфлікту для нас неоднакова і тому ми першими зацікавлені в переговорах. Зрештою, кожна війна рано чи пізно закінчується переговорами. Але — з якої позиції? Щоб відновити справедливий мир чи щоб догодити агресору і зрадити жертву? Тому перед переговорами слід зупинити агресора і вилучити з його рук інструменти насильства. Лише після цього можна було б вести, як Ви кажете, «чесні переговори», які мають привести до відновлення справедливості щодо жертви агресії та прийняття необхідних рішень, щоб виключити подібну драму в майбутньому.

Після місяців і тижнів багатьох розмов про неминучу можливість війни та дипломатичних зусиль, тепер здається, що Україна, принаймні у військовій сфері, залишилася напризволяще. Чи можна говорити про розчарування українського народу Заходом? І ще питання: чи може протилежна сторона розраховувати саме на це розчарування? Наприклад: Ось скільки ви можете розраховувати на Захід і куди вас ведуть ті, хто хоче прив’язати вас до Європи та США?

Не думаю, що український народ мав надто багато очікувань щодо західної допомоги та підтримки в наших прагненнях і сподіваннях. Коли хтось слабкий, — а наша українська демократія ще молода і тому слабка, — завжди є ризик стати розмінною монетою великих держав цього світу. Тому дуже часто ми не відчували, що нас розуміють чи підтримують належним чином. Тому в суспільстві, безперечно, виникло певне розчарування.

Мені особисто було боляче, коли ще тиждень тому (інтерв’ю з’явилося 02.03. — прим. перекладача) говорили: «Треба зупинити Путіна, інакше він почне війну проти України!» Я мало не хотів кричати: «Люди, Путін почав війну в Україні майже 8 років тому, ви цього не знали?»

І тим не менше, проєвропейський вибір українського народу був досить зрілим і реалістичним. Бо Україна формувала культурне та духовне обличчя Європи протягом усього другого тисячоліття, особливо після Хрещення Русі-України, яке відбулося у 988 році під проводом Володимира Великого. Його син Ярослав Мудрий видавав своїх дочок заміж за різних монархів Західної Європи і таким чином не лише встановлював родинні стосунки з європейськими країнами та народами, а й сприяв миру на всьому континенті. Не випадково визвольний і проєвропейський рух під назвою «Революція Гідності» 2013–2014 років журналісти розглядали і називали «поверненням додому». У Європі ми відчуваємо себе як вдома, а також готові внести свій внесок у розвиток спільного європейського дому та взяти на себе відповідальність за його майбутнє.

Сьогоднішню війну слід розглядати не як локальний конфлікт, а як глобальну війну двох протилежних світоглядів: авторитарного та демократичного. Сьогодні в Україні вирішуються доля європейської цивілізації — я в цьому переконаний! І величезна підтримка західних суспільств, яку ми бачимо сьогодні, показує, що наш континент все ще може мати надію на новий ренесанс. Ми платимо за це дуже високу ціну. Ми ніколи не будемо розчаровані, тому що ми зберігаємо свою гідність і захищаємо свою свободу, але також і вашу…

Безумовно, український народ може розраховувати на глибоке співчуття та солідарність Церкви, навіть на молитви багатьох. Що стосується Церкви в Хорватії, але й переважної більшості хорватського народу, це можна сказати майже з абсолютною впевненістю. Але чи достатньо цього? Ви, українці, чи можете ви сказати, що ви задоволені солідарністю Церкви в цей справді жахливий момент? Чого ви маєте право очікувати?

Любов не заслуговується, її не потрібно і не можна очікувати. Любов приходить до нас як незаслужений дар і виявляє не стільки нашу потребу в годину випробувань, а передусім — благородний характер і милосердну душу наших друзів, які дарують нам свою любов. У ці дні в нас з’являються сльози на очах від так численних знаків близькості, молитви та солідарності, починаючи від Святішого Отця Франциска і закінчуючи моїми особистими хорватськими друзями — єпископами, священиками, мирянами, — від яких я щодня отримую запевнення в молитві та співчутті. Це надзвичайна і дуже зворушлива річ, яка також дає нам надію. Саме тоді, коли я пишу ці рядки, я отримав текстове повідомлення від хорватського друга з новиною, що сьогодні ввечері (у неділю, 27 лютого — ред.) усі Спільноти «Віри та Світла» Хорватії збираються на молитву через zoom за Україну. Ви, хорвати, розумієте нас, тому що у вас був подібний досвід, за винятком того, що ми зіткнулися з більш лютим сусідом, який, на додаток, має ядерну зброю. Тому ми вдячні за кожну підтримку і будь-яку допомогу, особливо і на першому місці, за ваші молитви. Тому що, остаточно, мир і свобода приходять від Бога, Який є Подателем кожного істинного блага.

Говорячи про досягнення, за його словами, «спеціальної військової операції», президент Росії Путін також згадав «денацифікацію України». Як Ви думаєте, що він мав на увазі? Хто такі, на вашу думку, «нацисти» України? Ми ставимо це питання тому, що навіть Хорватії часто приписували ярлик «фашизм», щоб тримати її під контролем певних політичних проєктів. І ця експлуатація минулого не зникла повністю…

Путінська Росія живе з міфу про перемогу у Другій світовій війні, яку приписується майже виключно заслугам російського народу, хоча це зовсім не так. Але Путін хвалиться цією подією і святкує її, користуючись нагодою, щоб продемонструвати могутність російської армії, яка навіть сьогодні, відповідно до російської політики та очікувань людей, повинна змусити весь світ тремтіти, відповідно до російського прислів’я «нас бояться, значить — поважають». І тому поки весь світ, згадуючи жахи Другої світової війни, заявляє: «Ніколи більше війни!», росіяни люблять говорити: «Ми можемо повторити!» І тому, якщо вони хочуть «повторити» «переможну війну» проти фашистів і нацистів, їх треба знайти чи призначити. У цей час вони вибрали нас, і вони направили проти нашого народу пропаганду ненависті і наклепу, настільки велику, що Геббельсу стає майже соромно і ніяково.

Військова пропаганда зайняла панівне місце у внутрішній російській політиці, тому на запитання в назві ще радянської пісні «Чи росіяни хочуть війни?» треба, на жаль, відповісти ствердно: так, вони цього хочуть, вони це підтримують, вони хваляться війною! І це дуже-дуже сумно! Здається, що багато хто з них навіть знаходить задоволення в тому, щоб змушувати інших тремтіти, викликати страх і муку у своїх сусідів, але таке ставлення свідчить лише про крайню бідність і моральну деградацію того народу, який став здобиччю їхніх деспотичних лідерів, позбавлених скрупулів. Росіяни ще не зрозуміли, що війну не можна виграти, бо кожна війна, як казав святий Іван Павло ІІ, є поразкою людства і сумна доля чекає на тих, хто її провокує та підтримує. Приклад німців, які досі несуть ярмо провини за злочини нацистського режиму, мав би їх чомусь та й навчити…

Слід припустити, що Українська Греко-Католицька Церква у наведеному вище баченні також розглядається як союзник «нацистських» сил. Чого може очікувати ця Церква, особливо на територіях, які зрештою потрапляють під окупацію чи контроль з боку агресивних сил? Ви прийняли рішення, що робитимете в такому разі?

Наша державна та церковна історії свідчать, що після військово-політичного завоювання Української держави Російською імперією, — яке б «прізвище» ця імперія не носила — царська, більшовицька, комуністична чи путінська — завжди йшло придушення нашого церковного буття. Так було в часи після Берестейської унії, так було після Другої світової війни, так було після анексії Кримського півострова і зараз ми цього побоюємося. Я знаю, що Глава і Отець нашої Церкви Патріарх Святослав разом з єпископами України прийняли рішення залишатися з вірними і з народом до кінця. І насправді, ми щодня отримуємо відео-послання від Блаженнішого зі словами підбадьорення та надії з Києва, а зі свого боку, молимося за нього та за всіх священників, монахів та вірних нашої Церкви, які перебувають у обставинах надзвичайної небезпеки.

Цей матеріал буде надруковано в Попельну середу, яку Папа Франциск проголосив днем посту заради миру. Коли він це зробив, ніхто не міг знати, що від війни, від такої страшної агресії, від стількох смертей нас відділяє лише кілька годин… Які шанси молитви та посту проти однієї з наймогутніших армій у світі?

Для нас, християн, є одна очевидна річ, що молитва — це заклик до наймогутнішої сили, могутнішої від будь-якої людської та військової сили, а саме — божественної сили. Але ця сила не хоче знищити злочинця, а хоче торкнутися його серця і навернути його, бо кожна війна і кожне насильство починається саме у людському серці.

Більше того, оскільки — зокрема у цій війні — йдеться про битву між добром і злом, між світлом і темрявою, молитва починає займати визначальне і вирішальне місце. І наші солдати на фронті теж цього просять. Вони усвідомлюють, що тільки Бог може остаточно перемогти зло.

За чотири дні до нападу російських військ Папа Римський сказав: «Як це сумно, коли люди та народи, які пишаються тим, що вони християни, бачать інших як ворогів і думають про війну! Це дуже сумно». Тепер, оскільки зрозуміло, хто почав війну, ці слова набувають іншого значення. Але Ви все ще вважаєте, що вони актуальні? На Вашу думку, є ймовірність того, що з глибоких християнських коренів російського народу виникне більш братня ментальність щодо українського народу, ментальність, яка одного дня може проявитися і в політичних рішеннях?

Християнське коріння російського народу було безжалісно знищено комуністичним режимом. У той час в Російській Федерації не було помітного підпільного християнського життя, яке могло б передавати справжню і здорову віру з покоління в покоління. Але ще до т. зв. «Жовтневої революції» 1917 року Російська Церква була внутрішньо ослаблена і скомпрометована царським режимом. Після розпаду Радянського Союзу люди зверталися до Церкви з надією отримати моральну та духовну настанову, але дуже швидко стало зрозуміло, що Церква не виправдала сподівань, залишившись на службі владних структур, замість того, щоб служити духовним потребам власного народу. Слід пам’ятати, що Російська Церква в її нинішній іпостасі була організована Сталіним у 1943 році і відтоді носить фатальне тавро співпраці з комуністичним режимом. Щоб стати моральним авторитетом народу, Церкві, зокрема в особах її ієрархів, потрібно було б пережити щирий катарсис, глибоке навернення серця і ментальності, відірвавшись від сервілізму і підпорядкуванням щодо держави. Тільки вільна Церква може привести своїх вірних до справжньої і гідної свободи. Але це, на жаль, не сталося. Тому Російська Церква залишається частиною російської політичної системи і також нестиме відповідальність за ці події — принаймні, перед Вічним Суддею. Церква, яка дозволяє використовувати себе світській владі, зраджує своє покликання і не виконує своєї місії. За таку релігійну громаду потрібно молитися в дусі співчуття та братерської любові. Послання Фатімської Божої Матері про молитву за навернення Росії досі залишається дуже актуальним, про що свідчать трагічні події війни в Україні. Але це послання також несе в собі надію, що Непорочне Серце Богородиці врешті восторжествує. Тож не припиняймо молитися і мати надію!

Переглянути оригінал статті хорватською мовою у PDF-форматі можна тут.

Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ