Послання Блаженнішого Святослава до духовенства УГКЦ на Великий четвер 2020 року

ПОСЛАННЯ

Блаженнішого Святослава, Отця і Глави УГКЦ,

Дорогі співбрати в Христовому священстві!

Напередодні власних страстей, прямуючи до світлого торжества остаточної перемоги життя над смертю, наш Спаситель Ісус Христос, попри особливі обставини цього року, знову кличе кожного з нас об’єднатися навколо своєї Таїнственної трапези Страсного четверга. Тут ми святкуємо особливу близькість Господа, який вибрав нас для участі у своєму вічному священстві. Сьогодні, у час буремних викликів і загроз, Він знову обирає і збирає нас, своїх співпрацівників на душпастирській ниві, щоб розділити з нами найглибші прагнення власного серця, поділитися власним життям і зробити нас причасниками Його Тіла та Крові, аби ми стали спільниками Його служіння людині, задля спасіння якої Він іде на добровільні страждання і хресну смерть.

Установлюючи Святе Таїнство Священства Нового Завіту, наш Господь чинить нас спільнотою: спільнотою причасників одного Хліба — Його Тіла, та єдиної Чаші — Його Крові. Разом із тим наш Учитель робить нас спільнотою Його однодумців. Віднині Його Слово та приклад стають сенсом і змістом нашого особистого життя в сучасному світі. Він знову повторює нам: «Коли ви робите все, що Я вам заповідаю, то ви — друзі Мої. Тож слугами вже не називатиму вас: слуга не відає, що пан робить. Називаю вас друзями, бо все я вам об’явив, що чув від Отця Мого» (Ів. 15, 14–15). Отож, для того щоб гідно звершувати священниче служіння, ми покликані зростати в однодумності з нашим Спасителем, бути причасниками Його опіки над світом. А відтак повинні в особливий спосіб прислухатися до тривог і надій сучасної людини, щоб могти вірно приносити перед Боже обличчя молитви та прохання всього нашого народу, біль і смуток кожного людського серця, скеровані сьогодні до самого Творця життя.

Сьогодні ми святкуємо Великдень за надзвичайних обставин. Урочисті слова нездоланної надії — «Христос воскрес! Воістину воскрес!» — цього року в усьому світі лунатимуть у порожніх храмах. Новітня смертельна хвороба змусила людство зупинитися та переосмислити цінність людського життя і спосіб своєї діяльності. Цьогорічний час Великого посту враз перетворився на час перегляду та очищення способу будувати людські стосунки як з Богом, так і з ближнім. В умовах замкненого на карантин людства сьогодні, як ніколи, сучасна людина відчула себе вразливою та слабкою, а світ, створений власними руками, — крихким і непевним. Саме через нас, своїх священників, Господь прагне бути поруч із людиною у дні її випробувань. У цей Пасхальний час — час переходу від смерті до життя, від темряви ночі до світлого ранку воскресіння Христового — Спаситель прагне через нас схилитися над людською крихкістю, підставляючи власні рамена під важкий Хрест людства.

Вимушені за нинішніх обставин значно більше часу проводити в колі родини, люди враз почали переживати кризу родинних стосунків, усе глибше усвідомлюючи, що подружня та батьківська любов — це не формальність, а осмислений подвиг відважної відповідальності одне за одного. За зачиненими через небезпеку хвороби дверима наших домівок ми всі стаємо заручниками загрозливої тривоги, що постає на тлі поширення інфекції та збільшення кількості жертв епідемії, нас охоплює відчуття власної безпорадності, самотності. Особливо вразливими в таких обставинах є люди похилого віку. Ми спільно переживаємо досвід глобального відчуження.

Водночас через новітні можливості сучасних засобів спілкування між людьми нам відкрилася унікальна нагода долати самотність силою спільної молитви. Мабуть, як ніколи раніше, тепер душпастирі мають нагоду щодня бути в домівках своїх вірних через онлайн-трансляції та відповідати на глибокий духовний пошук Бога. Вимушено роз’єднані карантином, ніхто із нас у великій спільноті Церкви Христової не заслуговує почуватися забутим, покинутим, приреченим до самотності. Бо ми — Церква Христова, об’єднані одвічною любов’ю Того, хто, приймаючи на себе відповідальність за людський гріх, зійшов до радикального виміру його наслідків, до аду відкинення та болю самотності (пор. Пс. 22, 1), щоб назавжди здолати його ворожу темряву сяйвом своєї божественної любові. Нині ми, Його душпастирі, покликані нашою вірою і турботою про довірений нам Божий люд впевнено горіти світлом надії в сутінках глобальної ізоляції.

Драматичні обставини вселенської тривоги та людського болю створюють перед нами нові та непрості виклики. Саме через нас Господь прагне наблизитися до зраненої людини і схилитися над нею. Відправляючи богослужіння в порожніх святинях, ми щоразу більше усвідомлюємо, що бути Христовим священником сьогодні означає бути не лише служителем божественного культу, а й воднораз будівничим культури, можливо, нової чи оновленої культури нашого буття разом.

Тепер ми значно глибше починаємо усвідомлювати, що бути Церквою Христовою означає бути спільнотою, — спільнотою причасників єдиного Тіла і Крові нашого Спасителя, спільнотою Христових однодумців, братів і сестер однієї надії, об’єднаних розділеною поміж усіма єдиною любов’ю. Спільнота — те місце, де не відчувають самотності. Тому душпастирювати сьогодні — це насамперед спілкуватися, а також у світлі Божого Слова зрозуміти сенс людського досвіду в сучасних обставинах нашого життя. Саме людське життя, людський досвід стає амвоном, з якого в широкий світ лунають слова Христового Євангелія, — стає осердям Божої присутності серед свого народу, де ми з вами звершуємо служіння Святих Таїнств. Нова культура побудови стосунків між людьми, яка народжується на наших очах в обставинах сучасної пандемії, новий спосіб бути однодумцями та жити одним і тим самим Святим Духом, вимагає від нас справжнього душпастирського навернення.

Спочатку ми самі мусимо йти духовним шляхом навернення до повноти Христа. Лише навернений священик, який повсякчасно пізнає у світлі Христового Євангелія правду про себе самого, поборює власний гріх і зростає у святості, зможе допомогти навернутися та віднайти дорогу до Бога іншим людям. Душпастирське навернення полягає в суттєвій зміні способу спілкування священника з людьми, за душі яких він несе особисту відповідальність перед Богом. Змушені до самотності, люди очікують, що Бог про них не забуде. Тому ми покликані сьогодні стати для багатьох наших вірних живим втіленням турботи Господа Бога, цілющим голосом Його втіхи та розради. У вимушеній ізоляції такі пастирські відвідини за допомогою телефонного дзвінка чи інших засобів комунікації є особливо цінною дорогою Божого Слова до людини. Промовистим свідченням живої церковної спільноти сьогодні є опіка над старшими та потребуючими, недужими і тими, хто за ними доглядає.

Для того щоби допомогти сучасній людині відкритися до Бога у вірі, не можна діяти силою влади, примусу, зухвалої зарозумілості чи пихатості. Людських стосунків годі комусь накинути. Вони є плодом щирої взаємної поваги до гідності кожного. Не можна когось змусити любити чи бути щасливим. Бог не накидає себе людині, а ділиться собою, як діляться хлібом, із кожним, хто відчуває голод. Не можна когось змусити молитися чи виконувати Господні заповіді. Божу любов до людини потрібно засвідчити і подарувати розділеним із нею життям. Тоді на Боже покликання людина відповість взаємністю, до якої вона була сотвореною, відкриється і допустить в особистий світ Того, хто нею поцікавиться у скрутну хвилину. Зробити сучасну людину другом Христовим можна лише «захопивши» її силою власного прикладу та глибиною внутрішнього переконання, свідченням життя, розділеного серед братів і сестер, як євхаристійний хліб — переламаного, роздрібленого і розданого, щоби втамувати голод людського серця.

Єдиний ефективний шлях душпастирського служіння в нових обставинах — це у світлі християнської віри усвідомити зміст власного болю та пережитої радості, це здатність силою Святого Духа відкрити перед людиною нові обрії надії та любові в її житті. Важлива частина нашої місії — допомогти сучасній людині бути вповні собою та побачити всю красу її людяності у стосунках з іншою людиною. Відтак одне з основних наших завдань у сучасному людському суспільстві — творити культуру, що виховує повагу до гідності людської особи та вчить відповідальності за спільне благо. Людині ніколи не набридне власна людяність. Але вона [людяність] нині таки потребує захисту, і його вповні можна забезпечити лише в лоні спільноти Церкви Христової.

Дорогі браття в Христовому служінні!

Із вдячністю і подивом споглядаю сьогодні на вашу пастирську ревність за людські душі в цих обставинах великого вселенського болю і загальної тривоги. Особливо мене вразили слова нашого співбрата з Італії, який сказав: «Не боюся померти від цього вірусу! Боюся лише бути носієм цієї хвороби і наразити на небезпеку життя моїх парафіян!» Така ревність і християнська свідомість, навіть стосовно дотримання вимог карантину, у звершенні священничих обов’язків, є виявом готовності пастиря бути поруч зі своїм народом і «покласти душу свою за своїх овець» (пор. Ів. 10, 15). Дякую тим священникам, які записали відеозвернення до наших вірних під гаслом: «Ми з вами!» Радію з того, що ви тужите за живим спілкуванням зі своїми людьми та шукаєте всіх можливих шляхів, аби бути з ними та дати їм можливість відчути вашу турботу і молитву. З особливою вдячністю згадую сьогодні тих із наших душпастирів, які здійснюють довірене їм служіння на передових позиціях сучасних українських фронтів — медичних і військових капеланів. Я переконаний, що ці нові обставити дозволять нашому народові краще пізнати й полюбити свою Церкву, а через ваше служіння — глибше довіритися Господу Богу.

Особливою молитвою огортаю тих наших душпастирів, які захворіли коронавірусною хворобою і зараз перебувають у лікарнях на вимушеній ізоляції. Запевняю вас у молитві й солідарності з вами всієї нашої Церкви як в Україні, так і на поселеннях. Нещодавно, спілкуючись із одним із наших хворих співбратів, я побачив у його обставинах особливу місію: бути обличчям Церкви та дорогою Божої благодаті до хворих і медичних працівників, що перебувають поруч із ними там, по той бік невидимого муру ізоляції. Це пригадує нам подвиг нашого небесного покровителя священномученика Омеляна Ковча, який відчував себе єдиним священником поруч із приреченими на смерть, для того щоби вірно супроводити їх до вічності. У схожий спосіб сьогодні й наші уражені недугою співбрати у священстві відчувають себе покликаними нести Христа тим, хто перебуває в небезпеці для їхнього життя і здоров’я в медичних закладах. Нехай Господь допоможе кожному з нас у всіх життєвих обставинах вірно здійснювати нашу священничу місію смиренною силою і творчим діянням Святого Духа!

Вже сьогодні, у тих незвичних обставинах карантину, ми повинні готуватися до його завершення. Ми обов’язково вийдемо із вимушеної самоізоляції і будемо повертатися і повертати інших до звичайного ритму нашого церковного життя і служіння! Саме нам Господь дає нам світло надії, що рани епідемії ми зможемо спільно подолати. Можливо, ми ще не усвідомлюємо вповні всіх труднощів економічного чи суспільно-політичного характеру, які ще на нас усіх очікують. Але радості Воскресіння у нас ніхто не зможе відібрати. Радіймо, як апостоли, які побачивши воскреслого Спасителя, позбулися сумнівів, і їхнє розчарування перетворилося на надію. Нехай ця радість і надія Воскресіння будуть змістом нашої проповіді, як це було в апостольські часи! .

Дорогі співбрати! Щиро вітаю вас із цим особливим для нас днем — днем установлення Святого Таїнства Священства. Зичу всім вам, щоби Дух Святий своїм подихом повсякчас обновляв у вашій душі печать священства за чином Мелхіседека та навіть у найважчі хвилини пригадував вам ту радість первісної любові до Христа, яку ми переживали в нашій першій Божественній Літургії — радість бути Його навіки!

Від усього серця бажаю вам і всім вашим родинам веселих свят світлого Воскресіння Христового, міцного тілесного і душевного здоров’я, небесного миру та радості.

Благословення Господнє на вас!

† СВЯТОСЛАВ

Дано в Києві,