СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Не маю нікого, Господи»: єпископ Володимир Груца про самотність і Божу близькість
3 травня 2026 року, у Неділю розслабленого, у соборі Святого Юрія у Львові єпископ-помічник Володимир Груца виголосив проповідь над уривком Євангелія від Івана (Ів. 5, 1–15). У своєму слові владика звернув увагу на внутрішній стан сучасної людини, яка часто переживає самотність, втому, зневіру і своєрідний «параліч» душі. Головним акцентом проповіді стало питання Ісуса: «Бажаєш видужати?» — як особистий виклик для кожного. Йшлося про відповідальність за власне життя, силу Божої присутності поруч з людиною та про необхідність змінювати себе без нарікання.
З цієї проповіді єпископа Володимира Груци ви дізнаєтеся:
- чому питання Ісуса «Бажаєш видужати?» є важливим не лише для євангельського розслабленого, але й для сучасної людини?
- яку роль у житті хворого чоловіка відігравали самотність і відсутність підтримки?
- який зв’язок існує між гріхом, зціленням і відповідальністю людини за власне життя?
- які прояви «паралічу сучасної людини» можна помітити у повсякденні?
- що означає твердження, що «нам дане лише одне життя на землі, нема часу на репетицію»?
«Бажаєш видужати?»
Люди, які збиралися біля Ісуса, були здебільшого потребуючі: хворі, немічні, грішні. Одні йшли до Нього з переконанням і вірою, а хтось навіть з вигоди. Були, щоправда, також і багаті, які мали все, крім щастя. Ці всі категорії людей є нам дуже близькі, бо і ми також маємо чимало потреб.
Сьогодні в Євангелії чуємо питання Ісуса до хворого чоловіка, до розслабленого: «Бажаєш видужати?» Дуже легко здогадатися, яка є відповідь. Здорова людина має багато планів і побажань, а хвора людина має лише одне побажання — стати здоровою. «Пане, — відповів хворий чоловік, — не маю нікого, хто б мене запровадив до купелі».
Запрошую зануритися в глибину цього євангельського слова. Прочитаймо це Боже Слово очима людини ХХІ століття.
Самотність і відсутність підтримки
Ситуація згаданого хворого чоловіка є дуже непроста, на межі безнадійності. Він терпів свою недугу аж 38 років, не було кому ним заопікуватися. Напевно, не мав рідних чи друзів. До всього терпіння додається ще драма самотності.
Його оточення — це такі ж хворі люди. Він не відчуває серед них солідарності, а, навпаки, велику конкуренцію: хто швидше кинеться в купіль, той може сподіватися на одужання.
Цей хворий чоловік просто терпеливо лежав. Ісус зауважив його. Можна ображатися на пів світу, звинувачувати інших у своїй долі. Але чи це принесе полегшення?
Не варто спішити казати людині, яка зазнала втрати, горя чи болю: «Я тебе розумію». Ніхто з нас не може до кінця увійти в ситуацію іншої людини. Але завжди можемо бути поруч, по можливості подарувати підтримку.
Ісус свого часу прийшов до цього хворого чоловіка, став поруч і кардинально змінив його життя. Він готовий прийти у наше життя. Він єдиний може сказати нам: «Я тебе знаю, розумію».
Зцілення і відповідальність
Ісус ніколи хворим не докоряв, чому вони хворі або чому прийшли до Нього. Він давав настанови, прагнув, щоб зцілення було ефективне.
Щойно наприкінці євангельського уривку показаний діагноз, причина хвороби — це є гріх. Нема такого гріха, який Бог би не простив, який би Боже милосердя не могло усунути з нашого життя. Бо хто ж тоді простить.
Бог любить грішника, але ненавидить гріх. Головне, щоб людина цей гріх визнавала та мала постанову поправи, хотіла змінювати своє життя в доброму напрямку.
Тому Ісус наголошує, промовляючи устами лікаря і педагога: «Але більше так не роби. Не гріши більше, щоб щось гірше тобі не сталося». Ісус знає, яку руйнівну силу має зло і гріх.
Параліч сучасної людини
Ми живемо на певному відрізку історії. Сучасна людина часто хворіє на «параліч», який має форму лінивства, вигоди. Не потрібно багато ходити, бо можна швидко заїхати. Для чого напружувати розум і пам’ять, якщо комп’ютери думають.
Якщо м’язи не тренувати, то вони не розвиваються. Подібно стається і з іншими здібностями людини — моральними чи емоційними. Людину може паралізувати страх, може виснажити розчарування і зневіра в собі.
Не хочеться працювати, якщо це нікому не потрібно, якщо цього ніхто не побачить, не похвалить. «Не маю нікого, Господи», — хотіла б пожалітися людина. Не маю нікого, Господи, хто б мене зауважив, повірив у мої можливості.
Нема того, хто б зворушив моє серце, допоміг відкрити закопані таланти. Людина може жалітися чи нарікати: нема нікого, хто допоміг би бути собою, могти любити, кохати, тужити, пориватися до неможливого. Але саме нарікання не допомагає, ще треба жити.
Бог готовий нам подарувати своє товариство, якщо ми Йому на це дозволимо, бо шанує наш вибір і волю.
Життя без репетиції
Сам факт чуда, про яке нині роздумуємо, показує, що Бог не лише чекає на нас у вічності. Йому небайдуже наше життя також і на землі. Життя рано чи пізно минає, ми бачимо, як швидко пливе час.
Дуже очевидним є наступний факт: ніхто за мене не зможе прожити моє життя. Це маємо робити самі. Пам’ятаймо, що нам дане лише одне життя на землі, нема часу на репетицію. Треба жити так, щоб у вічності радіти.
єпископ-помічник Львівської архиєпархії УГКЦ
у неділю Розслабленого,
архикатедральний собор Святого Юрія,
м. Львів
