СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Ми, християни, маємо особливе завдання — природне почуття гніву перетворити на мужність», — Блаженніший Святослав в інтерв’ю НВ
Не можна стримати своїх емоцій, коли ти бачиш в ямі молодого хлопця із простреленою потилицею. Ну як, як? Хіба треба мати кам’яне серце, щоб по-іншому зреагувати на цей злочин. Але я думаю, що ми, як християни, маємо особливе завдання: це природне почуття гніву за допомогою Божої сили і молитви перетворити на мужність… Мужність полягає не в тому, що ти будеш одразу когось ненавидіти і бити. Мужній — це той, хто вміє перемагати, хто вміє витримати. Про ці та інші важливі речі в інтерв’ю НВ розповів Блаженніший Святослав.
Минулого тижня українців обурив опублікований Ватиканом сценарій Хресної дороги, де на одній із стацій хрест спільно мали нести українка та росіянка. Реакцію українського суспільства на це передавав Ватикану і посол Папи в Україні, і ви через Державного секретаря. Попри це, Хресна хода відбулася із цим символом «примирення» народів. Як ви сприйняли таке рішення Ватикану?
Це для нас було несподіванкою, як, можливо, для Ватикану була несподіваною реакція і греко-католиків, і римо-католиків, і українського суспільства та держави. Очевидно, ми почали інтенсивно спілкуватися впродовж усього минулого тижня з різними ватиканськими структурами. З’ясувалося, що такого типу заходи готуються далеко заздалегідь. Цей текст Хресної дороги і задумка були підготовлені і написані ще до початку російсько-української війни. Очевидно, якби ці тексти і жести нам були відомі перед початком війни, ми б теж на них дещо по-іншому відреагували.
Але коли ми це побачили в контексті тієї гарячої фази війни, після всіх тих жахливих фактів геноциду проти нашого народу… Після того як я відвідав наші міста і села, які були під короткотривалою, але вбивчою окупацією, мені було зрозуміло, що щось не так. І ми почали дуже інтенсивно спілкуватися і дещо змінювати. Щось вдалося змінити, щось — ні.
Але найважливіше, що стало в центрі дискусії в українському суспільстві — питання самої ідеї примирення. Чи ця ідея взагалі має місце? Як можна сьогодні про примирення говорити? А як не сьогодні, то коли?
Передусім хочу сказати, що сама ідея примирення як така належить до осердя християнської віри. Хрест — символ примирення між Богом і людиною. І звідти приходить примирення між людьми. Апостол Павло казав, що він вважає головною місією свого апостольського проповідництва проголошувати примирення між Богом і людиною. Тому ідею примирення як таку ми, християни, не можемо відкидати.
Хресна Дорога у Колізеї. Рим, 15 квітня 2022 року
Але ми розуміємо: коли йдеться про примирення, зокрема в контексті війни, відкритої агресії Росії проти України, то маємо насправді примирення не між якимись ідеями, гарними побажаннями, а між живими зраненими людьми. І така ідея дуже делікатна. Зловживанння нею може мати цілком протилежний ефект — люди відкинуть саму ідею як таку і це призведе до непоправних наслідків. Тому для нас дуже важливо пояснити собі, світові, навіть ватиканським богословам чи літургістам, що примирення між людьми — це довготривалий процес загоювання ран. І для того що він міг розпочатися, необхідні певні умови.
Перша умова — потрібно перестати нас вбивати. Не можна говорити про лікування ран тоді, коли ворог невпинно їх тобі завдає. Щоб миритися, треба бути живими. Тому я назвав цю ідею невчасною, не поганою чи хибною, а невчасною. Бо для такого, так би мовити, вінця в майбутньому треба дуже багато всім нам працювати. Тому ми не можемо сьогодні обговорювати жести чи інші промовисті акти примирення, зокрема між українським і російським народами, і навіть емоційно про них якось думати.
Другий момент, без якого не буде початку примирення, — засудження злочинця. Це справедливість стосовно жертви.
Наприклад, не могло б бути жодного примирення з польським і німецькими народами, яке було ініційоване католицьким єпископатом у 1960-х роках, якщо б не відбувся Нюрнберзький процес, якщо б нацизм як ідеологія не був засуджений, якщо б справді не відбулося такого навернення в лоні німецького народу після Другої світової війни.
У нашій ситуації будь-який початок діалогу про примирення між українцями і росіянами може бути лише тоді, коли відбудеться Нюрнберзький процес над цією вбивчою ідеологією, яка була оголошена як підручник геноциду проти українців офіційними виданнями Росії, зокрема «РІА Новости». Не можна говорити про справедливість, якщо не буде суду над злочинцями.
Тому над процесом примирення ми, можливо, повинні думати, про нього молитися, і колись, можливо, мати навіть відвагу, щоб про це думати. Але сьогодні ми не можемо робити жестів примирення, тому що сфальшуємо їх, вони будуть несправжніми. Може, є цікавим ідеалізмом для літургістів, які хотіли б мати знак «мирімося всі». Але для народу, який є жертвою цієї нелюдяної, кривавої, геноцидної війни, такого типу жест є дуже образливим і болючим. І про це я відкрито сказав.
Хресна Дорога у Колізеї. Рим, 15 квітня 2022 року
Чому Україна не вповні була почута Ватиканом?
Цей жест двох жінок залишився [в Хресній ході]. Його, мабуть, не можна було повністю скасувати, бо вже проголосили, і було намагання [суспільства] побачити, ким є ті жінки. Я думаю, що реакція українського суспільства чітко і ясно дала зрозуміти, що вони не можуть представляти весь народ і державу. Можливо, справді йдеться про дружбу двох людей, які вже давно покинули свої країни (одна — Росію, друга — Україну) і разом працюють, спілкуються. Але їхня приватна дружба не може ставати символом уявної, бажаної дружби між народами. Тобто тут було таке відмежування і його потрібно було мати на увазі. Я б так інтерпретував той жест, який тоді всі побачили. Це був жест приватних осіб, який не презентував ані народу, ані Церкви, ані держави.
Це не єдині дії Святого Престолу, які викликають нерозуміння. Наприклад, 17 квітня Папа Римський визнав, що Україна є жертвою «безумної війни, у яку вона була втягнута». Однак не було жодної згадки про Росію, яка вторглася на територію України. Чим пояснити такі розмиті заяви?
Якщо простежити за особистою риторикою, мовою, термінологією Папи від початку війни — вона має певну еволюцію. І це добре. Бо йде певний рух, зміна. Я б сказав, що це еволюція в бік України.
Папа Франциск із українським прапором з Бучі (Київська область). Ватикан, 6 квітня 2022 рокуНаприклад, Росія говорить, що немає війни. За це слово можуть когось вже до тюрми посадити в Росії. А Папа сказав: немає спецоперації, є безумна війна, яка є поразкою людства, безумством. Він навіть вжив слово «святотатська» війна. Наступний дуже потужний елемент: ми побачили, кого Папа вважає винуватцем цієї війни. Окрім того, що він говорить про жертву — українців, яких несправедливо атакували, він показує особисті жести і симпатії. Пам’ятаєте, як він підняв прапор із Бучі, поцілував його і закликав до неустанної молитви за Україну?
Повертаючись із Мальти, даючи інтерв’ю журналістам, Папа перерахував все те, що за тих кілька тижнів Ватикан намагався зробити для України: про місію двох кардиналів, про цей заклик і певні вчинки для того, щоб приймати наших біженців. Папа пішов далі і сказав, хто є винуватцем цієї війни. Проте не назвав імені: у Східній Європі є хтось, хто погрожує світові третьою світовою війною і хто розпочав війну проти України. Ми всі зрозуміли, про кого йде мова, хоча мені і вам хотілося б почути, хто це конкретно, навіть поіменно. Тому що ми всі знаємо ім’я жертви. Хочеться почути ім’я злочинця.
Можливо, еволюція в тому напрямку ще відбуватиметься. Але я тут хотів би сказати, що Апостольська столиця сьогодні намагається бути над сторонами конфлікту, для того щоб потім могти стати посередником, мостиком між двома. Це така особливість ватиканської дипломатії: лише тоді, коли ватиканська сторона є над конфліктом, вона може бути посередником між двома сторонами. І це сьогодні дуже часто використовується, щоб рятувати життя українців. Зокрема, йдеться про прохання організовувати зелені коридори. Тепер є таке прохання про порятунок Маріуполя. До речі, ми про це говоримо вже 55 днів. І були різні вже дипломатичні рухи в сторону Росії для того, щоб розблокувати це місто і врятувати людей. Я б сказав, що плоди такого підходу ми вже відчуваємо.
Але перебування понад сторонами, які конфліктують, деколи зв’язує руки Церкві в її пророчому голосі. Бо пророчим є той голос, який вказує на злочинця. І цього пророчого голосу нам трохи бракує. Але в цьому всьому дається можливість нам, єпископам України, бути тим пророчим голосом, казати чітко і ясно правду, хто злочинець, а хто жертва. Сподіваюся, що та еволюція в риториці і висловлюваннях Папи буде продовжуватися в бік позиції саме української сторони і свого часу злочинець буде чітко та ясно засуджений.
Які сьогодні є перспективи візиту Папи до України? І чи досі він залишається таким бажаним?
Я думаю, що такий візит для України був би дуже корисним. Ми в Києві так тішимося, коли повертаються назад посольства до Києва. Це означає, що світове співтовариство і його дипломати починають щоразу більше вірити, що Україна переможе. Для нас така підтримки дуже важлива. Візит Папи до України був би знаком колосальної, по-перше, уваги всього світу, а по-друге, підтримки і солідарності. Папа тоді став би остаточно на бік України, навіть без слів і декларацій. Ви знаєте, часом цей Папа не дуже вправно висловлюється. Бо він не є тим, хто багато говорить. Він робить це жестами. Це його спосіб комунікації, спосіб висловлювати думки, ставлення. І він мене запевняв ще в листопаді минулого року, що хоче приїхати в Україну. Очевидно, що цей задум тепер набуває іншого контексту.
Уже під час згаданого нами інтерв’ю Папи в літаку (після повернення з Мальти) його теж питали про це журналісти. Він сказав, що так, цей візит є в нього на столі. Тобто над ним дуже серйозно працюють. Ніхто його не відклав у шухляду чи під сукно. Але, наскільки я розумію, ще остаточного рішення не прийнято. Про це якраз Папа сказав Президентові [України Володимирові] Зеленському під час останньої телефонної розмови. Бо і держава, і ми працюємо над тим, щоб цей візит відбувся. Тому над цим треба працювати, за це треба молитися, а відтак — перемагати. Як ми переможемо на полі бою на Донбасі, то все буде: відбудуємо наші міста і села і Папа до України теж обов’язково приїде.
Блаженніший Святослав під час відвідин Ірпеня. 7 квітня 2022 року
Якою сьогодні є роль Церкви у війні?
Я щодня сам собі ставлю сам питання. Слово «війна» теж дуже багатозначне. Є різна війна і її етапи, різні її вияви, різні форми. І тому немає однозначної відповіді на всі випадки війни. Я з вами поділюся не лише якимись ідеями, а й досвідом, що ми сьогодні робимо. Коли на Київ полетіли перші ракети вранці 24 лютого, знаєте, що ми почали спонтанно робити? Усі наші єпископи, священники, чи це в Києві, чи в Харкові, Чернігові, Сумах, Одесі, чи Запоріжжі, — усі кинулися рятувати життя людей. І цьому імперативу — рятувати і показувати цінність людського життя — було підпорядковане все інше.
З розгортанням подій ми умовно поділили різні ситуації, обставини і територію України на три зони. Перша — активних бойових дій. Тоді до неї потрапили якраз Київ і область. Реакція і конкретні справи, які потрібно було робити тут, були відмінними від того, що було на заході України. Друга зона — прилегла до місць, де ведуться бойові дії. А третя — більш спокійні центральний і західний регіони України.
І в кожній зоні ми, як Церква, діяли по-різному. У зоні бойових дій одностайно вирішили залишитися на місці, бути зі своїм народом. Ми самі були, а іншим допомагали виїхати. Ми намагалися облаштовувати бомбосховища, годувати цих людей, одягати і доставляти необхідну допомогу. Але водночас допомагати тим людям, які хочуть рухатися — транспортом, порадами, контактами і так далі. Налагоджували логістику постачання гуманітарних вантажів в ті гарячі точки.
У прилеглій до гарячих точок зоні ми творили логістичні центри і центри допомоги біженцям, які є в дорозі. Наприклад, у перші тижні єдиною дорогою життя, якою користувалися мільйони із сходу на захід, був шлях з Умані на Вінницю і далі на Хмельницький (тому що траса Київ-Житомир була закрита). Ця траса не була пристосована для одночасного руху такої кількості людей. Потрапити з Умані до Хмельницького чи Львова можна було мінімум за 27 годин. Уявіть собі ту масу людей, які всі ці доби перебувають у дорозі! І ми тоді намагалися допомогти заправити авто, нагодувати тих людей, їх зігріти, одягнути. Коли хтось бажав, ми створювали можливість для них переночувати.
А з іншого боку, ми робили все можливе, щоб рухалися інші вантажівки із заходу на схід. Були обставини, коли водії часом не мали великої відваги рухатися далі на схід — доїжджали до півдня Київської області, чи до Житомирської або Вінницької області. І тоді треба було перевантажити цей великий вантаж у менші автомобілі і польовими дорогами скерувати туди, де було найбільш потрібно. Це була величезна праця. Але такі логістичні центри в нас запрацювали. Я відвідував їх і був вражений винахідливістю наших священників та великою активністю волонтерів. Без волонтерів і спонтанної відповіді людей різних церков, які долучилися до місії нашої Церкви, це все зробити було б важко.
І третя зона — більш спокійна Західна Україна, яка приймала біженців. Треба було їх десь розмістити, знайти дах над головою, забезпечити умови, зокрема для жінок та дітей.
У всіх тих трьох зонах наша Церква швидко перелаштувалася. Ми змушені були перейти на справді воєнні рейки нашої діяльності.
Хрещення сина о. Юрія Логази, який народився в оточеному м. Славутич
Яка ситуація із громадами УГКЦ на тимчасово окупованих територіях? Як із ними поводяться окупанти?
Я цього вам не хочу і не можу розповісти задля безпеки тих людей. Але скажу, що ми намагаємося підтримувати контакти з усіма священниками. Богу дякувати, всі живі. Ми шукаємо способів, як їм допомагати. Ніхто не покинув свого місця служіння.
Я справді пишаюся нашими отцями в Херсоні. Славна Чорнобаївка — це за сім кілометрів від їхнього монастиря. Я горджуся нашими отцями в Мелітополі та інших містах, які потрапили на півдні України в окупацію. Так, їх кличуть на розмови, так, їх відвідують тощо. Але вони продовжують служити, годувати людей, бути там для людей чи не єдиною опорою і орієнтиром у ті складні часи.
Окремий мій біль — Маріуполь. Наш священник у Маріуполі одним із останніх виїхав під час цього гуманітарного коридору. А минулого тижня з танку розстріляли наш будинок Карітасу в Маріуполі, і загинуло дві люди. Тобто Карітас України, як церковна структура допомоги, навіть у таких екстремальних умовах працював там до останнього. Ми зараз не впоні проінформовані. Правдоподібно, що той форпост гуманітарного служіння Церкви поки що паралізований. Але робимо все можливе.
Щодо територій, які були окуповані, але вже сьогодні зачищені, згадаю лише два осередки. Чернігів, де наші отці редемптористи і священники жили постійно під бомбами з нашими людьми. Богу дякувати, що всі цілі і здорові. Адже Чернігів був у тактичній окупації. Були моменти, що ми не могли з ними зв’язатися, бо там не було ані світла, ані тепла. Однак вони героїчно відбули цей час.
Проте особливо символічний випадок — наш священник у Славутичі разом із дружиною. Я так за нього переживав, я так за нього молився! Був такий момент, що він зумів пробитися із Славутича з нашими військовими до Києва для того, щоби взяти гуманітарну допомогу. Я з ним бачився тут, у Патріаршому соборі. Він сказав, що, на жаль, тепер не може швидко повернутися, бо зайшли російські танки і дорога, якою виїжджав, тепер закрита. Із ним був офіцер високого рангу, якому я сказав: «Пане офіцере, збережіть мені того священника. Бо все буде — танки, будинки, але такого хлопця я вже більше не буду мати». І вони потім повернулися і пробилися до того оточеного міста. Його вагітна дружина переживала початки окупації, а потім народжувала третю дитину в темному, холодному пологовому будинку при свічках. Це взагалі як якесь пасхальне таїнство. Був такий момент, що російські війська все ж таки увійшли до Славутича. Я негайно до нього телефоную і питаю: «Що ти робиш?». Він каже: «Я стою з людьми, із хрестом перед російським танком». Ви собі уявіть! Сльози на очі навертаються. І Славутич вистояв.
Знущання, які здійснює Росія над українцями, у багатьох викликають ненависть і жагу помсти. І від такої реакції не застраховані християни, яких Церква вчить, що це гріх. Чи взагалі нормально мати в цей час подібні відчуття?
Я в тих обставинах пережив певну еволюцію у власних поглядах. Колись, коли я був викладачем морального богослов’я і витав у світі побожних і гарних ідей, то деякі речі оцінював по-іншому. Певні принципи, істини є вічними і їх не можна заперечити. Немає жодних обставин, які б могли скасувати Божу заповідь «Не убий!». Проте, коли я сам здобув увесь той досвід війни, побачив, як бомбили наш Київ, а потім відвідав всі інші речі [звільнені з-під окупації міста і села], я дещо переосмислив. Можливо, у таких обставинах ми краще пізнаємо не так якісь ідеї, як живу людину. До речі, Папа Франциск казав, що людина важливіша за ідеї. Це один із його постулатів, який мені також допоміг бути сміливим у тих обставинах. Я скажу таку річ: реакція людини на такі обставини, очевидно, викликає емоцію гніву. Не можна стримати своїх емоцій, коли ти бачиш у ямі молодого хлопця із простреленою потилицею. Ну як, як? Хіба треба мати кам’яне серце, щоб по-іншому зреагувати на цей злочин.
Проте я думаю, що ми, християни, маємо особливе завдання (і це, до речі, одне із правил християнської аскетики): це природне почуття гніву за допомогою Божої сили і молитви перетворити на мужність. Мужність — це чеснота, яка бере як природний матеріал нашу гнівливу реакцію і перетворює її. Мужність полягає не в тому, що ти будеш одразу когось ненавидіти і бити. Мужній — це той, хто вміє перемагати, хто вміє витримати. І я посилено молюся, щоб у цій нашій вірі, бачачи ці злочини, ми із такого суто людського гніву доросли до праведного гніву, який нам буде постійно турбувати сумління, що ми не маємо права забути, не маємо права мовчати, не маємо права жодної хвилини сидіти склавши руки. Ми повинні бути мужніми, витривалими і рухатися до перемоги. І я хочу цього всім нам побажати.
Розмовляла Наталія Роп, НВПресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
