Івано-Франківська архиєпархія

Івано-Франківська архиєпархія — одна із чотирьох греко-католицьких архиєпархій в Україні, входить до складу Івано-Франківської митрополії. Архиєпархія охоплює північні райони Івано-Франківської області (Богородчанський, Галицький, Долинський, Калуський, Рогатинський, Рожнятівський, Тисменицький райони), а загалом це 401 населений пункт. Загальна площа складає 6 700 км2. Межує архиєпархія із Мукачівською єпархією свого права на заході, із Самбірсько-Дрогобицькою єпархією — на північному заході, із Стрийською єпархією — на півночі, із Тернопільсько-Зборівською архиєпархією — на північному сході, із Бучацькою єпархією — на сході та із Коломийською єпархією — на півдні. Населення архиєпархії складає 765 121 осіб, а кількість католиків на території архиєпархії досягає 574 853 осіб (дані за 2015 рік).

Поділ на протопресвітерства

Сьогодні Івано-Франківська архиєпархія задля ефективного душпастирського служіння поділена на 23 окремих протопресвітерств:

  • Більшівцівський
  • Богородчанський
  • Боднарівський
  • Болехівський
  • Букачівський
  • Бурштинський
  • Войнилівський
  • Галицький
  • Долинський
  • Єзупільський
  • Центральний м. Івано-Франківська
  • Північний м. Івано-Франківська
  • Південний м. Івано-Франківська
  • Західний м. Івано-Франківська
  • Східний м. Івано-Франківська
  • Калуський
  • Лисецький
  • Перегінський
  • Рогатинський
  • Рожнятівський
  • Солотвинський
  • Тисменицький
  • Черченський.

Духовенство

Душпастирське служіння зосереджується у 391-ій парафіяльній громаді, де пасторальною діяльністю займаються 402 священики (365 — єпархіальні, 37 — ієромонахи), 195 богопосвячених осіб (63 братів, 132 сестри). Також 81 семінарист здобуває священичу формацію (статистичні дані за 2015 рік).

Правлячий Архиєрей

Правлячим Архиєреєм Івано-Франківської архиєпархії від 2 червня 2005 року є Преосвященний Володимир Війтишин.

Катедральний храм

Катедральним храмом архиєпархії є Архикатедральний собор Воскресіння Христового в м. Івано-Франківську.

Культурні пам’ятки

До культурних пам’яток на теренах Івано-Франківської архиєпархії можна віднести: церква Різдва Христового із XIII-XV ст. у м. Галич (Галицький район, Івано-Франківська область), церква Успіння Пресвятої Богородиці із поч. XVI ст. у с. Крилос (Галицький район, Івано-Франківська область), церква та дзвіниця св. Пантелеймона із 1200 року у с. Шевченкове (Галицький район, Івано-Франківська область), Святодухівська церква із 1528 року у м. Рогатин (Івано-Франківська область), церква Різдва Пресвятої Богородиці із XII-XIV ст. у м. Рогатин (Івано-Франківська область), церква св. Василія Великого із XVI ст. — 1733 р. у с. Черче (Рогатинський район, Івано-Франківська область), церква св. Миколая із XV-XVI ст. у с. Чесники (Рогатинський район, Івано-Франківська область), церква та дзвіниця Різдва Пресвятої Богородиці із 1736 та 1713 рр. відповідно у смт. Тисмениці (Тисменицький район, Івано-Франківська область) та інші.

Відпустові місця та чудотворні ікони

Щодо відпустових місць та чудотворних ікон на території Івано-Франківської архиєпархії, то варто пригадати про наступні: Погінський монастир Успіння Матері Божої Чину святого Василія Великого у с. Погоня (Тисменицький район, Івано-Франківська область), де можна віднайти цілюще джерело та Погонську чудотворну ікону Матері Божої (перша пол. XVII ст.), Гошівський монастир на Ясній Горі у с. Гошів (Долинський район, Івано-Франківська область), де є Гошівська чудотворна ікона Пресвятої Богородиці (перша пол. XVIII ст., копія), церква Успіння Пресвятої Богородиці у с. Крилос (Галицький район, Івано-Франківська область), де також є присутня Галицька чудотворна ікона Пресвятої Богородиці, чудотворна ікона Матері Божої Ласкавої Станіставівської, що зберігається у храмі св. Йоана Христителя в м. Івано-Франківську, криниця Святого Духа між с. Сілець та смт. Єзупіль (Тисменицький район, Івано-Франківська область), Маріямпільський Біблійний сад у м. Маріямполі (Галицький район, Івано-Франківська область), де можна віднайти висаджені дерева, про які згадує Святе Письмо, Липівська ікона «Богородиця-Одигітрія» (перша пол. XVIII ст.) у храмі св. Йосафата у с. Липівка (Тисменицький район, Івано-Франківська область), Лучинецька чудотворна ікона Пресвятої Богородиці (сер. XIX ст.) у храмі Святого Миколая в с. Лучинці (Рогатинський район, Івано-Франківська область), Фразька чудотворна ікона Пресвятої Богородиці (сер. XVII ст.) у церкві Перенесення мощей святого Миколая у с. Фрага (Рогатинський район, Івано-Франківська область) та інші.

Соціальна діяльність

На сьогоднішній день Івано-Франківська архиєпархія є не тільки суб’єктом управління над всіма парафіями 21 деканату нашої області, але й релігійною організацією, яка розвиває свої пасторальну, соціальну та просвітницьку місії завдяки реалізованим проектам, зокрема: Католицька школа св. Василія Великого, Івано-Франківський богословський університет св. Івана Золотоустого, Лікувально-діагностичний центр св. Луки, готель «Станіславів», медіа-центр «Апостол», благодійний фонд «Карітас-Івано-Франківськ» та інші.

Втілення своїх цілей в життя має на меті полегшити життя людей всього Прикарпатського краю.

З історії архиєпархії

Потреба створення третьої у Галицькій церковній провінції єпархії виникла вже в кінці 18 ст., однак під дією сукупності різних обставин відкладалася аж до середини 19 ст. Це обумовлювалось тим, що питання про створення третьої єпархії до середини 19 ст. серйозно не порушувалося як окрема проблема. Тому всі спроби порушити його мали фрагментарний характер, а самі спроби розтягувалися в часі на декілька десятків років. Між тим, передумови створення третьої єпархії визрівали все більше. Однією з них була спроба скликати Провінційний Синод, який міг відбутися за наявності трьох єпископів. «Весна народів» 1848 р. активізувала гр. — кат. духовенство, яке почало відігравати роль національного проводу. Саме в цей час питання про третю єпархію, нарешті, вирішується позитивно: цісар дозволив своїм декретом заснувати Станіславівську єпархію у 1850 р. Саме з цього моменту починається другий етап передісторії Станіславівської єпархії, який характеризується спробами «вибити» ерекційну буллу папи про заснування згаданої єпархії з осідком в Станіславові. Однак під впливом активної протидії польських шовіністичних кіл в галицькій провінційній адміністрації та деяких представників австрійського бюрократичного апарату, а також враховуючи фінансові труднощі, Апостольський Престол довгий час не зважувався на створення нової гр. — кат. єпархії, незважаючи на численні спроби активізувати вирішення цього питання. Лише завдяки втручанню архикнязя Р. Габсбурга та зацікавленості самого Апостольського Престолу вдалося, нарешті, добитися булли про заснування Станіславівської єпархії, яку видав у березні 1885 р. папа Лев ХІІІ.

Першим єпископом новоствореної єпархії було призначено відомого діяча о. д-ра. Ю. Пелеша, який підтримував хороші стосунки з правлячою династією Габсбургів, а разом з тим був талановитим організатором та науковцем, що робило його кандидатуру єдино можливою в даній ситуації. Всією своєю діяльністю Ю. Пелеш виправдав такий вибір. Одразу ж він взявся за організацію єпархіальних органів. Вся діяльність Ю. Пелеша базувалась на концепції «трьох патріотизмів», яка включала визнання духовної єдності Католицької Церкви, австрофільські і народовські погляди. На цій основі Ю. Пелеш намагався вести боротьбу з молодим радикальним рухом в Галичині за зміцнення позицій Церкви у галицькому суспільстві. З цією метою він всіляко підтримує розвиток церковного життя в єпархії, виступає за захист прав Церкви у австрійському парламенті, проводить канонічні візитації парохій своєї дієцезії, видає низку пастирських листів. З метою протистояння впливам радикального руху та православ’я Ю. Пелеш намагається запровадити в єпархії контроль за освітою, підтримує ідею конфесійної католицької школи, надає широкі повноваження церковному комітету по цензурі. На всій діяльності Ю. Пелеша позначився розвиток суперечливих суспільних процесів у Галичині в 1880-х рр. Однією з найбільших заслуг першого станіславівського єпископа було ініціювання разом з митрополитом С. Сембратовичем скликання Львівського Провінційного Синоду. Однак участь у самому Синоді єп. Ю. Пелеш брав уже в ролі Перемиського єпископа, а від Станіславівської єпархії — другий її єпископ Ю. Сас-Куїловський. Така «рокіровка» напередодні Синоду, пов’язана зі смертю Перемиського Єпископа-Ординарія І. Ступницького, зовсім не враховувала потреби завершення розбудови єпархії (відкриття семінарії тощо) і засвідчила, що Станіславівська єпархія розглядалась як «глухий закуток» в Галицькій церковній провінції (ця тенденція прослідковується і щодо двох наступних станіславівських єпископів — Ю. Сас-Куїловського та А. Шептицького).

Участь Сас-Куїловського у Львівському Синоді була до певної міри номінальною, хоча він виступив в обороні прав Греко-Католицької Церкви. Головним девізом його єпископства було зміщення акцентів на виконання священиками своїх душпастирських обов’язків, а вірними — в духовному самовдосконаленні. Цьому гаслу, можна сказати, була підпорядкована вся діяльність другого станіславівського єпископа, зокрема канонічні візитації парохій, і саме з цієї причини він намагався не втручатись у політичні справи. Це мало свої позитивні і негативні наслідки. Адже незважаючи на внутрішньопартійні дискусії з приводу ставлення до Церкви, радикали все ж дійшли до компромісної точки зору — продовженні боротьби з Церквою, що негативно вплинуло на її становище (антиклерикальні виступи на Коломийщині та Косівщині). В складних соціально-економічних умовах спроби єпископа традиційними способами (канонічні візитації, контроль за освітою, діяльність церковних товариств) вплинути на поширення радикальних ідей не мали успіху. З метою організаційного зміцнення єпархії і впорядкування ряду справ єп. Ю. Сас-Куїловський скликав перший Дієцезальний Синод у 1897 р. Однак, невдовзі він покинув Станіславівський престол, призначений у 1899 р. Галицьким митрополитом, будучи вже старим і немічним. Третім Станіславівським єпископом став молодий і енергійний василіянин А. Шептицький. З його появою, можна вважати, починається нова епоха в історії Станіславівської єпархії, а згодом — і в історії Греко-Католицької Церкви. За короткий період свого перебування в Станіславові єп. А. Шептицький встиг зробити чимало для організаційного розвитку єпархії. Особливою заслугою А. Шептицького було проведення канонічних візитацій за новим зразком, видання семи пастирських листів до духовенства і вірних єпархії. Канонічні візитації єпископа повністю виконали своє завдання — наблизили його до народу. Самі ж пастирські листи А. Шептицького стали своєрідною програмою активізації участі Церкви в національному русі Галичини.

Заснування Станіславівської єпархії має свою довгу передісторію. Потреба створення цієї єпархії відчувалась вже здавна, причому кожного разу «обростала» новими аргументами, однак з різних причин відкладалася. Тому передісторія Станіславівської єпархії (1790–1885 рр.) була більш тривалою, ніж власне її історія від заснування до ліквідації на Львівському Соборі (1885–1946 рр.). Таке співвідношення між передісторією та історією Станіславівської єпархії може виглядати парадоксальним, однак насправді є цілком закономірним в таких складних історичних умовах, коли український народ і Греко-Католицька Церква розвивалась в рамках багатонаціональної Габсбургської імперії, на території (тобто в Галичині), за право володіння якою вели боротьбу два народи — український і польський. Ці дві обставини (крім цілого ряду інших) обумовили головним чином таку довготривалість процесу створення Станіславіської єпархії. Питання про причини і мотиви заснування Станіславівської Єпархії в різні часи знаходило різну, інколи діаметрально протилежну, оцінку. Однак, треба мати на увазі, що заснування цієї Єпархії мало свої об’єктивні причини, які слід чітко відмежовувати від кон’юнктурно-сфальсифікованих, особливо в радянській історіографії. Отже, для об’єктивного вирішення цього питання необхідно детальніше розглянути історію створення Єпархії і проаналізувати різноманітні оцінки і погляди, дані істориками різних напрямків, що буде зроблено, по можливості, нижче. Це дозволить також скласти об’єктивну картину процесу створення Станіславівської єпархії.

Вперше питання про створення Станіславівської єпархії було порушено в 1790 році, коли галицькі єпископи П. Білянський і М. Рилло власне подали прохання до цісаря Леопольда ІІІ в справі утворення у Львові Галицької митрополії, і при цьому просили утворити третє єпископство [137, ст.13]. Даремно, що для подання його було направлено цілу депутацію на чолі з генеральними вікаріями, адже це перше прохання було відхилене [53, с. 121–122; 54, с. 103–104]. З цього моменту можна було б розпочати передісторію Станіславівської єпархії, та слід мати на увазі, що протягом 1790–1848 рр. порушувалось питання тільки про третю єпархію в Галичині (без точної назви). Тому достатньо умовно період 1790–1848 рр. можна вважати першим етапом у передісторії Станіславівської єпархії. Вдруге це питання було порушено за Антіна Ангеловича, першого митрополита відновленої Галицької митрополії. В цей час вже визрівали передумови для створення третьої єпархії. По-перше, Львівська єпархія була тоді вже досить великою, налічуючи близько 1200 парохій. По-друге відкрилося нове місійне поле на православній Буковині: в Чернівцях був православний єпископ, а греко-католики не мали там жодної церкви, жодного священика, тому в духовних потребах зверталися до православних або до римо-католиків. Тому митрополит А. Ангелович намагався заснувати греко- католицькі парохії для вірних та нову єпархію з центром в Городенці або Снятині. З цією метою він надіслав петицію до цісаря Франца І 24 грудня 1806 року, яка, однак, за однією версією залишилась без відповіді, а за іншою зміст відповіді є невідомий [186, с.117;137, с.13].

Cправжньою причиною відкладення цього питання були переговори про піднесення греко-католицького Львівського єпископа на достоїнство митрополита, що проводилися в той час [53, с.122]. Врешті Папа Пій VІІ у своїй буллі про відновлення Галицької митрополії в 1807 році визначив у її складі три церковні області: Львівську митрополичу архиєпархію, Перемишльську та Холмську єпархії (115, с.230). Таким чином, питання про створення третьої єпархії, яке тісно пов’язане з відновленням Галицької Митрополії і не розглядалося через це спеціально окремо, після 1807 року, вже не порушувалося. Адже третьою єпархією була Холмська, хоча А. Ангелович просив утворити єпархію для Буковини і південно-східної Галичини. Лише зі зміною політичної ситуації в 1815 році, коли Холмщина перейшла до Росії, становище Холмської греко-католицької єпархії стало дуже хитким, поки, врешті, в 1830 році її було відлучено від Галицької митрополії і підпорядковано безпосередньо Апостольському Престолові. Тоді в Галицькій церковній провінції залишилося лише дві єпархії, які охоплювали всю Галичину і Буковину. Як зазначає А. Г. Великий, «з чисто адміністративних причин і для душпастирської обслуги треба було встановити ще одну, а чи й більше єпархій, бо їх титулярний три-поділ, що існував при наявності двох єпископів на ділі нічого не вирішував. Треба було роз’єднати цей простір і доручити якусь його частину іншому єпископові» [115, с.230]. Однак справа створення третьої єпархії на даний час зайшла в глухий кут. Аж у 1842 році виплило на поверхню питання про створення хоча б ще однієї єпархії на Західній Україні, але тепер ініціатива виходила ззовні — від префекта Ватиканської бібліотеки Августина Тайнера, стурбованого становищем греко-католицьких українців [186, с.117]. В той час А. Тайнер кілька разів просив о. декана М. Малиновського надіслати йому доповідь про потреби греко-католицького духовенства в Галичині, щоб зміцнити в цьому краю унію. Тоді ж о. М. Малиновський у згаданій доповіді 1842 р. між іншими потребами вказав на особливу необхідність встановлення нових єпархій в Галичині: «Належить збільшити число єпархій у королівстві Галичина на два єпископства, а саме в Тернополі і Станіславові, бо єпархії Львівська і Перемиська розтягуються на таку територію і стільки населення обіймають, що ледве чи де в цілому християнському світі знайдеш їм подібне» [цит. за: 53, ст.122; 54, ст.105]. Справа в тому, що чисельне співвідношення вірних і священиків у греко-католиків, римо- католиків і православних, за офіційними даними в 1832–1836 і 1850 роках було не на користь останніх: 1. Так в цілій Австро-Угорській імперії 3,6 млн. греко-католиків мали 9 єпископів, а 3 млн. православних — 19 єпископів; 2. На 2,3 млн. греко-католиків в Галичині було 2 єпископа, а на 1,3 млн. греко- католиків в Закарпатті — аж 7 єпископів; 3. На 2,3 млн. греко-католиків в Галичині — 2 єпископа, а на 2,3 млн римо-католиків — аж 4 [детальніше див.:15, арк.1–35; 53, с.123–126; 186, с.118]. Отже, потреба створення третьої греко-католицької єпархії була дуже гострою, однак справа так і не зрушила з місця, оскільки не була порушена на вищому рівні. Таким чином, перші три фрагментарні спроби порушити питання про створення третьої єпархії в Галицькій церковній провінції зазнали краху, оскільки ніколи не розглядалися як окремі питання, хоча передумови для позитивного вирішення вже визрівали. Так безуспішно завершився перший етап передісторії Станіславівської єпархії. З початком «весни народів» в Австро-Угорській імперії в 1848 році активізується греко-католицьке духовенство в Галичині, яке взяло на себе роль «національного політичного проводу» [139, с.310]. Тому на Слов’янському з’їзді в 1848 році у Празі українські делегати вимагали «зрівняння всіх обрядів щодо прав, як їх духовенства, так щодо гідності» [цит. за:186, с.119]. В цей же час виникла у Львові Головна Руська Рада, яка 14 вересня 1849 р. на своєму 101-му засіданні прийняла постанову про створення в Станіславові третьої єпархії. В цій справі було надіслано делегацію до австрійського цісаря в складі о. М. Куземського і проф. Є. Прокопчиця, однак і вона закінчилась безуспішно [53, с.123;137, с.13;186, с.119]. Проте вже з цього моменту можна розпочинати передісторію власне Станіславівської Єпархії, тобто її другий етап, оскільки тепер вперше було заявлено про осідок майбутньої єпархії в Станіславові (і ніде інде).

Нарешті, 18 березня 1850 р. митрополит М. Левицький та Перемиський єпископ Г. Яхимович надіслали до цісаря петицію у справі нової греко-католицької дієцезії для південно-східної Галичини й Буковини. В петиції висувалося ряд аргументів на користь позитивного вирішення цієї справи: 1) надмірна розлогість Галицької єпархії (850 кв. миль і 1167 парафіяльних церков) створювала труднощі для візитацій парохій; 2) накопичення у Львівській консисторії багатьох невирішених важливих справ; 3) віддаленість Львова як осідку катедри (лежав на кордоні єпархій) від більшості парохій; 4) неможливість скликати Єпархіальний Синод; 5) за наявності двох єпископів не могли відбуватися Провінційні Синоди. Тому, на думку митрополита, запропонований поділ на дві єпархії (Станіславська і Львівська) був би найбільш ефективним, оскільки «йшов би по лінії розподілу цілої території на дві майже рівні частини, залишаючи за Львовом більшу кількість населення і парафій, легкодоступних для візитацій через своє положення та був би значним полегшенням для Львівського єпископа-митрополита» [115, с.230–232]. Оскільки заснування нової єпархії вимагало значних коштів, то митрополит М. Левицький вказував на давні маєтки греко-католицької церкви, які несправедливо загарбані, і на приклад недавно заснованої Тарнівської латинської єпархії, на яку виділив кошти сам цісар, висловлюючи сподівання, що «такого самого удостоїться й Руська Церква з великим хісном для вірних Церкви й держави» [115, с.232]. Таким чином, вперше було порушено окреме питання про створення третьої єпархії з осідком в Станіславові і вказано реально можливий спосіб його вирішення. Тому вдалось досягти певних успіхів. Цісарським декретом від 28 травня 1850 р. дозволено і розпоряджено заснувати Станіславівську єпархію з відповідним фондом [53, с.126;133, с.507]. Справу було запропоновано до схвалення Апостольському Престолові, який прихильно ставився до неї. Вже 22 вересня 1850 р. австрійське міністерство віросповідань та освіти повідомило, що Апостольська Столиця погоджується на заснування Станіславської єпархії [53, с.126]. Львівська митрополича консисторія навіть провела в тому ж 1850 р. провізоричний поділ Львівської архиєпархії таким чином, що до юрисдикції Львова належало 28 деканатів і 870 тис. вірних; ці дані значилися в шематизмі за 1850 р. [53, с.127]. Папа Пій ІХ наказав розпочати канонічний процес у цій справі за окремим запитальником Консисторіальної Конгрегації, а митрополит М. Левицький переслав відповідну документацію до Риму 18 липня 1851 р. [115, с.232]. Відповідних заходів вживав і австрійський уряд, про що свідчать численні урядові документи за 1849–83 рр. [детальніше див.:2, арк.1–64; 3, арк.1–32; 4, арк.1–129]. Так, вже в грудні 1850 р. Президія Намісництва видала відповідне розпорядження про організацію Станіславської єпархії, відповідно до якого було складено навіть детальні «індивідуальні графіки» 20 деканатів новостворюваної єпархії, в яких містилися дані про кількість вірних, священиків, парохій, монастирів і монахів; всі 20 деканатів було згуртовано в таблиці по чотирьох повітах — Станіславів, Коломия, Чортків і Чернівці [2, арк.18–64]. Однак, далі справа була зупинена з ряду об’єктивних і суб’єктивних причин. Активізувати процес створення єпархії намагалися представники інтелігенції. В архівних фондах можна знайти чимало листів і звернень до Міністерства віросповідань і освіти, до Президії Намісництва, до самого галицького намісника графа А. Голуховського. Особливо цікавим є звернення д-ра І. Шарахевича, проф. Львівського університету, від 23 січня 1851 р., в якому він чітко обгрунтовує необхідність остаточного вирішення проблеми заснування Станіславської єпархії [3, арк.10-зв.]. Загалом можна нарахувати десяток таких клопотань у цій справі. Однак справа стояла на місці, хоча в статуті Галицького сейму від 26 лютого 1861 р. було вирішено, що майбутній Станіславський єпископ матиме постійне місце і вирішальний голос у сеймі на основі свого достоїнства, а до його іменування його місце тимчасово зайняв Львівський єпископ-помічник [53, с.126–127]. У 1872 р. на адресу Міністерства віросповідань і освіти була направлена інтерпеляція депутатів Крайового Сейму з вимогою розподілу Львівської архиєпархії на Львівську і Станіславську єпархії [5, арк.1–114]. У відповідь на цю інтерпеляцію міністр заявив, що ця спроба відкладається на невизначений термін [53, с.127]. Під час засідання бюджетної комісії 20 березня 1879 р., на якому обговорювалося відновлення Краківського єпископства, виступив також посол д-р Юзичинський, який заявив, що він проти відновлення цього єпископства нічого немає, але вважає, що, нарешті, також греко-католицьке єпископство в Станіславові повинно бути створено. Тоді міністр віросповідань і освіти виступив з критикою посла Юзичинського, між іншим зазначивши: «… однак не слід забувати, що галицький релігійний фонд виник майже виключно із фондів римо-католицького обряду» [53, с.128]. Така заява міністра явно свідчила про небажання певних політичних кіл успішно завершити справу створення греко-католицької єпархії в Станіславові. На думку В. Полєка, це можна пояснити «інтригами польського римо-католицького духовенства і польської шляхти, які вважали, що нове єпископство зміцнить релігійне, культурне і політичне становище нашого народу на Західній Україні, протистоятиме ополяченню українців» [186, с.119]. Щоправда, існує ще кілька альтернативних думок. Так, о. П. Мельничук вважає, що через брак фондів не дійшло тоді до заснування нового єпископства [137, с.14]. А. Г. Великий зазначає, що «ерекція Румунської церковної Провінції в 1853 р. показала, що призначена дотація була незадовільна, тому заснування Станіславської єпархії відкладено на пізніший, більш сприятливий час, який настав щойно в 1885 році» [115, с.232]. Отже, з певних причин австрійський уряд не бажав виділяти кошти з Галицького релігійного фонду на створення Станіславівської єпархії. Зарадити цій справі намагався посол о. Олексій Заклинський, який 5 травня 1879 р. виступив у австрійському парламенті з величезною голосною промовою в справі Тарнівського єпископства, порушивши паралельно і питання про створення Станіславського єпископства.

О. Заклинський аргументовано довів у своєму виступі, що Галицький релігійний фонд «складається із фондів руського обряду», а тому «у нас є таке ж право до релігійного фонду, як і в римо-католицького кліру» [53, с.133–134]. Однак справа далі не просунулася, хоча за свідченням самого о. О. Заклинського, його промова «справила глибоке враження в посольській палаті держдуми, і саме через це міністр Земялковський вжив заходів, щоби мене при наступних виборах в держдуму не допустити»; і дійсно новим послом виборча комісія, що складалася переважно з поляків, затвердила кн. Ю. Пузину [53, с.139]. Отже, з різних об’єктивних і суб’єктивних причин справа створення Станіславської єпархії ще не була вирішена остаточно. Хоча до кінця 1870-х рр. визрівали все нові і нові передумови, що повинні були б сприяти цьому процесові. «Часи були тяжкі і не пригожі під оглядом політичним, суспільним та церковним. Це пересувало справу з року на рік, хоч митрополити раз-у-раз її порушували, бо поширення москвофільства, загроза денаціоналізації та поширення православ’я цього постійно вимагали. Також і народна свідомість щораз наполегливіше домагалася кращого впорядкування церковного життя в Галичині» [115, с.232]. Нарешті, в 1885 р. справа утворення єпархії була успішно завершена. Як зазначає о. П. Мельничук, до справи втрутився сам престолонаслідник архикнязь Рудольф, якого майбутній перший Станіславський єпископ був тоді учителем-наставником. Сам єпископ Ю. Пелеш у своєму посланні від 10 січня 1886 р. (його наводить тільки о. П. Мельничук) пише між іншим наступне: «одначе не спустив я з ока цієї справи. Той, що її поставив на бажаний шлях, — Його Величність Цісар Франц Йосиф І в порозумінні зі Святим Апостольським Престолом, котрого теперішній представник при цісарськім дворі Його Величність Апостольський Нунцій, Архиєпископ Нікейський Серафин Ванутеллі, вірний засадам Св. Письма, все і при кожній нагоді заявляє про особливу зичливість та прихильність ділам Русинів-католиків, Його Величність благоволив наймилостивіше наказати, щоб справа Станіславівського єпископства була остаточно полагоджена. І так сталося». «Всякі перепони, що мали ще стояти тій справі на дорозі усунено, призначено потрібні фонди на дотацію єпископства, калітули та консисторської канцелярії і таким способом справа Станіславівського єпископства з боку світської влади була полагоджена». [137, с.10–11; детальніше про це див.: 4, арк. 55, 112–120]. Одночасно йшли переговори австрійського уряду з Апостольським Престолом про канонічну ерекцію єпархії. Врешті, 26 березня 1885 р. Папа Лев ХІІІ видав буллу про створення Станіславівської єпархії. Булла про канонічну ерекцію Станіславівської єпархії мала звичайний у таких випадках вигляд і назву «В цілому Господньому стаді» («De universo dominico grege»). Папа Лев ХІІІ у цій буллі оголосив «цілому Католицькому Світові», що в «Станіславові при Храмі Воскресіння Господа Нашого Ісуса Христа стало канонічно засноване і утворене нове руське католицьке єпископство» [137, ст.15]. У буллі зазначалося, що з причин передусім розлогості території та трудної душпастирської обслуги Папа Лев ХІІІ приймає пропозицію цісаря Франца Йосифа І і засновує в Станіславові єпархію в складі 20-и відлучених від Львова деканатів, призначає катедральною церквою парафіяльну церкву Воскресіння Господнього, наділеною відповідною дотацією для єпископа, Консисторії та Капітули. Підпорядкував новозасновану єпархію Галицькій митрополії та зрівняв її в правах та привілеях з Перемиською єпархією, доручив доповнення Капітули і Крилосу та заснування єпархіальної семінарії. Папа застеріг цісареві право номінації єпископа (першого і наступних) відповідно до булли Галицької митрополії 1807 р. Виконання ерекційної булли, розподіл територій, вірних, парафій та єпархіального архіву було доручено адміністраторові митрополії Сильвестрові Сембратовичу, який наступного дня отримав буллу про призначення його митрополитом [115, с.233]. Рішенням від 12 лютого 1885 р. цісар Франц Йосиф І іменував, а Папа Лев ХІІІ на таємній Папській Консисторії від 27 березня 1885 р. затвердив і канонізував Станіславівським єпископом архидиякона Львівської капітули о. мітрата д-ра Юліяна Пелеша. Таким чином, справу утворення Станіславівської єпархії було завершено в 1885 р.

Так завершився період «передісторії», тобто організаційного оформлення єпархії, хоча всім чотирьом Станіславівським єпископам довелося ще багато попрацювати для налагодження церковного життя в єпархії. Нарешті, слід відзначити, що значення заснування Станіславівської єпархії по-різному оцінювалося як сучасниками, так і пізніше дослідниками церковної історії. Так, один анонімний автор-священик зазначив, що урядові кола ініціювали збори делегатів греко-католицького духовенства, скликані для подання адрес до цісаря і Папи в справі, щоб таким чином «піддобритися» до кліру, «бо сего вимагала політична конечність», і «дати на митрополита, евентуально на престол єпископський Станіславівський (підкреслення моє — авт.) personas gratas, — розумієся при вибитній їх лояльності взглядом держави і Церкви, бо сего йому потрібно» [61, с.4–5]. Отже, анонім-священик оцінював факт створення єпархії як вияв політичної волі Відня. Зовсім по-іншому оцінював створення єпархії інший сучасник-перший Станіславівський єпископ Ю. Пелеш, який в одному з перших пастирських листів зазначив, що відкриття нової єпархії «становить в літописі Руської Церкви і руського народу нову епоху». [25, 1886, ч.1, с.4]. Так само протилежні оцінки цій події давалися пізніше дослідниками церковної історії. Так, в радянській історіографії факт створення Станіславівської єпархії розцінювався як прояв католицької експансії Ватикану на Схід. Зокрема, на думку А. І. Гайдоша, «боротьба з революційним рухом стає в центрі всієї релігійно-політичної діяльності папства. В 1882 р. воно проводить реформу ордену василіян, зміцнює його керівництво. В березні 1885 р. створюється Станіславівська уніатська дієцезія (підкреслення моє-авт.). Сюди надсилають лицемірних і підступних, вишколених єзуітів, василіян і редемптористів…» [59, с.10–11]. Отже, в радянській історіографії цей факт розцінювався лише як одна з ланок експансії та «контрреволюційної політики» папства. Кардинально протилежну оцінку можна знайти в українській діаспорній історіографії. Зокрема, о. І. Сохоцький вважає, що відновлення Галицької митрополії, створення Станіславівської єпархії та Львівський Синод 1891 р. поклали «тривкі основи під організацію і дисципліну греко-католицької Церкви», завершенням якій мало бути «створення у Львові українського католицького патріархату», ніби-то заплановане Папою Левом ХІІІ, однак «енергійна мадярська і польська протиакції, як і теж російського уряду, не дали здійснити цього плану» [151, с.11] Слід відзначити, що обидві точки зору є абсолютно хибні. Більш об’єктивно оцінював факт створення єпархії о. д-р Ю. Федорів: «Після оснування Галицької митрополії уніатська Церква поволі зачинає приходити до себе та заліковувати ті рани, яких зазнала в наслідок великих політичних перемін… була основана єпархія Станіславівська (1885). Кращі умовини життя і прихильна постанова державних чинників виявилася скоро в житті Церкви», яка «стала головним мотором у поширенні національної свідомості, у розбудові шкільництва, у збереженні рідної мови. Також в економічних відносинах вона здобула певні заслуги…» [155, с.278–279]. Отже, незважаючи на таку різноманітність оцінок, варто сказати, що створення Станіславівської єпархії відкрило нову сторінку в історії Греко-Католицької Церкви в Галичині.

Єпархія в 1936 році мала 20 деканатів, 419 парохій, 419 матерні і 393 дочірні церкви, 541 священників (у т. ч. 22 ченці); 7 чоловічих (6 Василіянських і 1 Редемптористів) і 2 жіночі (Сестер Василіянок) монастирів; 28 домів Сестер Служебниць і 4 ін.; 1035 000 вірних. При Станиславівській єпархії діяла капітула, існували Духовна Семінарія (з 1907) і Богословський Ліцей (1935–8 проф., 92 учні), виходив тримісячник «Добрий Пастир» (з 1931); з важливіших церк. і рел. товариств: «Апостольство Молитви», Кат. Акція, товариство «Скала».

Піднесення до митрополії

13 грудня 2011 року, у день св. Андрія Первозванного, Предстоятель Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав Шевчук, вслід за Львівською митрополією, проголосив утворення Івано-Франківської митрополії УГКЦ і ввів на престол її першого митрополита — владику Володимира Війтишина. Таким чином, митрополит отримав повноваження та обов’язки, передбачені кан. 131–139 Кодексу канонів Східних Церков. Він скликатиме Митрополичий Синод, який врегульовуватиме питання діяльності Церкви на певній території, матиме право висвячувати, інтронізувати єпископів своєї митрополії, дбатиме про ретельне дотримання віри, проводитиме канонічні візитації, якщо вони занедбані в єпархіях, а також має створити Митрополичий трибунал. Варто зауважити, що територіально Івано-Франківська митрополія є найбільшою митрополією в Західній Україні, адже в її юрисдикцію входять дві області — Івано-Франківська та Чернівецька, та другою за територією після Київської митрополії УГКЦ.

Герб Івано-Франківської архиєпархіїГерб Івано-Франківської архиєпархіїСимволіка та значення герба архиєпархії

Герб Івано-Франківської архиєпархії паритетно поєднує в собі образ і символ, притаманні християнській іконографії та геральдиці. Він має два поля: верхнє і нижнє, які символізують Небесну та Земну церкви. Верхнє представлене синім тлом, що вказує на чистоту і непорочність, до яких маємо прагнути. Нижнє — зеленим, що пояснюється особливостями географічного положення архиєпархії, у якій є і гірський, і лісовий ландшафти. Ламана лінія між «небесним» і «земним» полями схематично відтворює вершини гір, тому що значна частина архиєпархії — в передгір’ї Карпат.

У верхній частині щита на синьому тлі зображений золотий трираменний митрополичий хрест. У нижній, на зеленому, — золота корона галицьких князів. Щит увінчаний єпископською митрою і розміщений на покладених навхрест золотому процесійному хресті та єпископському жезлі. Поверх них — золотий ланцюжок з панагією (відзнакою єпископа) внизу щита.

З історії архикатедрального собору

Одна з найвідоміших пам’яток Івано-Франківська є греко-католицький собор Воскресіння Христового, а раніше єзуїтський костел. Історія костелу досить цікава.

Назва катедрального собору Святого Воскресіння є глибоко історичною, адже такою ж була назва головної української церкви міста Станіславова від початку його існування та збудованої ще в 1601 році в с. Заболоття на місці теперішньої синагоги. Про неї згадував мандрівник Ульріх фон Вердум, який відвідав Станіславів у 1672 році.

На початку XVIII століття у Станіславові з’явилися отці-езуїти.

У 1720 році на місці згорілої (під час нападу турків) церкви ректор єзуїтської колегії о. Томаш Зеленський розпочав будівництво єзуїтського костелу.

Коли копали котлован для фундаменту костелу то знайшли скарб — 14 тисяч злотих, з яких половина пішла на будівництво храму. Фінансову допомогу для будівництва костел отримував і від Вікторії Лещинської, дружини Йосипа Потоцького. Перший єзуїтський костел був відкритий на день святої Вікторії в 1729 році. Проте через проблеми зі слабким фундаментом стіни почали тріскати, і храм довелося повністю розібрати вже в 1752 році. Через рік почалося будівництво нового костелу, що тривало 10 років.

Проект військового інженера з Кам’янця-Подільського Християна Дальке та архітектора Ю. Каршіцкого виявився більш продуманим, ніж у їхніх попередників, в результаті чого їх творіння зайняло гідне місце серед визначних пам’яток Івано — Франківська.

Святиню споруджено у стилі австро-баварського бароко з елементами класицизму.

Стрункий силует головного фасаду катедрального собору доповнюють шатроподібні завершення двох веж, форми яких запозичені з гуцульської дерев’яної архітектури.

Катедра має вигляд тринефної цегляної восьмистовпної базиліки із сильно розкрипованим фасадом.

Декор багатого інтер’єру доповнює барочні скульптури головною вівтаря, а саме фігури ангелів, святих і апостолів.

Спорудження тривало до 1763 року. А вже через рік, у 1764 році під час облоги міста російською армією була знищена вежа храму.

У 1772 році, після першого поділу Польщі, Івано-Франківськ перейшов під владу Австро-Угорщини. Орден єзуїтів був заборонений на території імперії Габсбургів і нова адміністрація міста в 1773 році закрила єзуїтський монастир, передавши його приміщення міській громаді. Поступово споруда занепадала.

Після припинення діяльності чернечих орденів австрійцями у 1774 р. костелом користувалися гімназисти і греко-католицька громада почергово. Під час найсильнішої пожежі 1868 року собор дивом не постраждав. На прохання українців австрійський уряд 1849 р. передав храм їм у власність. Трохи пізніше, в 1885 році, була заснована Станіславівська греко-католицька єпархія, і колишній костел отримав своє сучасне ім’я — собор Святого Воскресіння Христового.

Інтер’єри собору можна характеризувати як виконані у візантійському стилі, а п’ятиярусний іконостас, встановлений ще в 1901 році, вражає красою і майстерністю виконання. Ікони та розпис на стінах собору належать відомим художникам Юліушу Макарівському і Модесту Сосенко (1875–1920 рр.), іконостас же розписував Антон Монастирський (1878–1969 рр.). Від 1946 до 1989 р. у зв’язку з ліквідацією греко-католицької церкви храм був православним. 28 січня 1990 — Святовоскресенський собор повернуто УГКЦ та знову надано йому статус катедрального собору Святого Воскресіння.

У 1993 р. на фасаді встановлено горельєф А. Шептицького, а у 1997 р. у нішах поміщено скульптури княгині Ольги і Володимира Великого як первосвятителів Русі, а також блаженного мученика Григорія Хомишина, єпископа Станіславівського (1904–1945 рр.). Автор робіт — В. Довбешок.

Церква Зішестя Святого Духа у м. РогатинЦерква Зішестя Святого Духа у м. РогатинВизначні місця

Церква Зішестя Святого Духа в м. Рогатин

Церква Святого Духа у Рогатині (Рогатинська Святодухівська церква) (більш правильна назва церква Зішестя Святого Духа, як це підписано в іконостасі церкви) — дерев’яний християнський храм у місті Рогатині Івано-Франківської області, пам’ятка народної архітектури та монументального мистецтва національного значення; нині використовується як музейний заклад, складова (разом із художньо-краєзнавчим музеєм) Музейного комплексу в місті Рогатині, що є філіалом обласного художнього музею.

21 червня 2013 року на 37-й сесії Комітету Світової спадщини ЮНЕСКО, що проходила у Камбоджі, Церква Святого Духа, разом з іншими дерев’яними церквами карпатського регіону, була включена у список світової спадщини ЮНЕСКО.

Церква Святого Духа в Рогатині — дерев’яна, тризрубна, одноверха, з квадратним центральним зрубом, гранчастим п’ятистінним вівтарем та подовженим бабинцем. Центральний зруб перекритий квадратним верхом з двома заломами.

Контактна інформація

Сайт: ugcc.if.ua/

Адреса: вул. Василіанок, 64, Івано-Франківськ 76019, Україна

Телефон/факс: +380 (34) 278-53-76, +380 (98) 836-79-56

Ел. пошта: konsystorija@ukr.net

Локація

Персони

Дивіться також

Живе Телебачення Мукачівська греко-католицька єпархія Релігійно-інформаційна служба України Український Католицький Університет Офіційний сайт Ватикану Новини Ватикану Consilium Conferentiarum Episcoporum Europae