Владика Володимир Війтишин

Владика Володимир Війтишин

Архиєпископ і Митрополит Івано-Франківський

Народився

9 листопада 1959 року в с. Демидівка (Жмеринський район, Вінницька область).

Священичі свячення

27 травня 1982 року із рук Преосвященного Павла Василика, єпарха Коломийсько-Чернівецького.

Єпископська хіротонія

15 липня 2003 року в храмі Святого Архангела Михаїла в м. Коломия (Івано-Франківська область).

Інтронізація

12 липня 2005 року у катедральному храмі Воскресіння Христового у м. Івано-Франківську.

Дитинство та освіта

Народився 9 листопада 1959 року в селі Демидівка (Жмеринський район, Вінницька область). Початкову освіту здобув у с. Летяче (Заліщицький район, Тернопільська область). Опісля, неповну середню освіту отримував у с. Струсів (Теребовлянський район, Тернопільська область), а цілковито здобув у с. Дорогичівка (Заліщицький район, Тернопільська область). Після закінчення середньої школи навчався у підпільній семінарії, що був змушений перервати на час служби в армії (1978–1980 роки). У 1982 році закінчив навчання.

Священиче служіння

27 травня 1982 року отримав ієрейські свячення із рук Преосвященного владики Павла Василика. У часи підпілля здійснював душпастирську діяльність у багатьох місцевостях Тернопільської та Івано-Франківської областей.

4 серпня 1987 року, з ініціативи та під проводом владики Павла Василика, разом з декількома священиками та мирянами підписав Заяву про вихід УГКЦ з підпілля. Цей документ було передано Святішому Отцеві Іванові Павлові ІІ та Президентові СССР Михайлові Горбачову. 16 травня 1989 року, напередодні з’їзду народних депутатів СРСР, був членом делегації до Москви за легалізацію підпільної УГКЦ (у делегацію також входили єпископи Филимон Курчаба, Павло Василик, Софрон Дмитерко, отці Григорій Сімкайло та Ігор Возняк). Ось як про цей героїчний період нашої Церкви згадує сам сьогоднішній владика Володимир: «Часи комуністичної „перестройки і гласності“ за Горбачова греко-католицькі владики й священство розуміли, що нашій Церкві потрібно голосно заявити усьому світові про своє існування, щоб роздерти комуністичну „залізну завісу“, яка відділяла нас від цивілізованого світу. Так появилась заява 4 серпня 1987 року про вихід УГКЦ з підпілля частини єпископів, священства й вірних, щоб на випадок арештів не обезголовити нашу Церкву і щоб друга частина єпископату і священства в Україні могла продовжувати служіння своєму народові й Богові. іншою доброю нагодою в часі декларування гласності і свободи совісті комуністичною владою Совєтського Союзу стало святкування 1000-ліття християнства. З одного боку, совєтська влада вкупі з Московським патріархатом руской Церкві заявляла, що вони є єдиними спадкоємцями „Кієвской Русі“, а насправді УГКЦ й надалі залишалася в підпіллі. Згодом, щоб подолати цю дволичність, делегація єпископів і священства катакомбної УГКЦ вирушила до столиці Союзу. Це не була проста поїздка: ми поїхали в Москву з відповідними зібраними підписами наших єпископів, священства, монахів і монахинь та вірних, щоб домогтися від радянської влади легалізації і реєстрації УГКЦ. У ті часи така постава УГКЦ стала, напевно, єдиною реальною опозицією до „керівної і спрямовуючої сили СРСР“ — компартії Союзу. За цих умов планувалось добитися особистої зустрічі з генсеком компартії Горбачовим, але коли ми приїхали в Москву, виявилося, що він відбув з візитом до Китаю. Коли ж ми прийшли в приймальню Центрального комітету КПРС, нас ніхто не захотів прийняти і ніхто з урядовців не захотів з нами проводити будь-якої зустрічі. Мовляв, „ми вас не можемо прийняти як представників УГКЦ, бо її немає, бо ви саморозпустились, лишень можемо прийняти як громадян СРСР“. Навіть чути не хотіли про прийняття й офіційну реєстрацію наших заяв і вимог. По короткій нараді владики і священики вирішили: якщо до 5-ї години вечора нас не приймають, ми оголошуємо в приймальні голодівку. Звичайно, нас швидко обступило велике число представників КГБ та інших органів, фотографували, переконували, але ми залишались стояти на своєму. Нас, напевно, врятувало від арешту те, що на нас звернули увагу ряд закордонних журналістів ще перед тим, як ми зайшли до приймальні. Вже за кілька годин вони почали вести репортажі на західних радіостанціях „Свободи“ й „Голосу Америки“ про те, що єпископи й священики підпільної УГКЦ розпочали голодівку за легалізацію своєї Церкви. Втім, ми також розуміли: підходить кінець робочого дня, приміщення будуть закривати й під тим приводом нас можуть забрати в зовсім інше місце. Тоді наша делегація єпископів і священства вийшла на Красную площу, яка була переповнена комуністичною атрибутикою, де стояв почесний караул біля мавзолею Лєніна із довгою колоною заблуканих душ до нього й від нього. Оскільки владики й священики — всі були в єпископських накидках і рясах з панагіями та хрестами, то можна лишень собі уявити, яке тоді ми враження справили на комуністичну владу червоної Москви, а разом з ними — й на іноземців… А тим часом вірні УГКЦ Івано-Франківщини, Львівщини, Тернопілля, Закарпаття, коли почули „ворожі голоси“ з-за кордону, що їхні єпископи і священики, які їх сповідали, причащали, хрестили їхніх дітей й давали їм шлюби, оголосили голодівку в Москві, то найбезстрашніші з них разом зі священиками й монахинями швидко спакували найнеобхідніше у валізи й поїхали їх підтримати. Так самосвідомість і самоорганізація, а головне — жертовність галичан, які найкраще проявляють себе в критичних періодах української історії, знову дали про себе знати. В такий спосіб продовжилась безстрокова голодівка священства й вірних за легалізацію УГКЦ на Арбаті. і сьогодні, по 25 роках, постава тих простих людей, готових відкрито й гідно постояти за віру батьків і прадідів проти наймогутнішої атеїстичної держави тих часів, в мене викликає глибоку повагу й зворушення. Для мене вони направду святі люди, яких безнастанні ревні молитви привели до легалізації нашої Церкви й реєстрації в СРСР перших громад греко-католиків у грудні того ж 1989 року. А до незалежності України ще залишалося п’ять довгих років».

Після виходу Української Греко-Католицької Церкви з підпілля продовжив вивчати богослов’я: спочатку навчався в Івано-Франківському теологічно-катехитичному духовному інституті, відтак — у Люблінському католицькому університеті, де в 2002 році отримав ліцензіат з пасторальної теології.

14 травня 1999 року Блаженнішим Мирославом Іваном, Кардиналом, Любачівським був відзначений високою церковною нагородою — мітрою.

З 1990 року — парох і декан Тлумача, з 1997 року — економ Коломийсько-Чернівецької єпархії. Протягом цього часу був також судовим вікарієм та членом Колегії консультантів.

Єпископська діяльність

13 травня 2003 року Папа Іван Павло ІІ номінував о. мітр. Володимира Війтишина єпископом—коад’ютором Коломийсько-Чернівецької єпархії. Чин архиєрейської хіротонії 15 липня 2003 року здійснив Глава УГКЦ Блаженніший Любомир, Кардинал, Гузар. Співсвятителями були владики Павло Василик та Софрон Мудрий.

Після смерті єпископа Коломийсько-Чернівецького Павла Василика 12 грудня 2004 року єпископ Володимир Війтишин, згідно з приписами Кодексу Канонів Східних Церков, успадкував престол Коломийсько-Чернівецької єпархії, ставши Правлячим Архиєреєм Коломийсько-Чернівецьким, і виконував ці обов’язки до червня 2005 року.

11 липня 2005 року було задоволено Святішим Отцем Папою Римським Венедиктом XVI прохання Кир Софрона Мудрого про його емеритуру. Тому, 2 червня 2005 року Верховний Архиєпископ Любомир Гузар, за згодою Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви, призначив владику Володимира Війтишина єпископом Івано-Франківським. 12 липня 2005 року відбулася інтронізація нового єпарха Кир Володимира на місце емеритованого Кир Софрона Мудрого, ЧСВВ.

13 грудня 2011 року, у день святого Андрія Первозванного, Предстоятель Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав Шевчук, вслід за Львівською митрополією, проголосив утворення Івано-Франківської митрополії УГКЦ і ввів на престол її першого митрополита — владику Володимира Війтишина. Ось як окреслив майбутню працю сам митрополит Володимир: «Утворення Івано-Франківської митрополії — це для нас найперше велика відповідальність і також велика радість. Минуло вже понад 125 років з того часу, як Станіславів став єпархіальним центром. Утворення митрополій — це великою мірою заслуга владик, які жертовно працювали на теренах нашої єпархії, піклуючись про народ Божий, який їм був довірений, а особливо хочу наголосити на іменах владик часу переслідування нашої Церкви: Софрона Дмитерка, Павла Василика, які провадили єпархію в час підпілля, а після легалізації Церкви ініціювали створення на Івано-Франківщині другої, Коломийсько-Чернівецької єпархії. Не можу не згадати плідну працю владики Софрона Мудрого, який довший час був для нас голосом Ватиканського радіо, а в подальшому працював над розбудовою єпархіальних структур Івано-Франківської єпархії. Нас чекає багато праці, але найперше потрібно відповідно все юридично зареєструвати, а вже потім працювати в окремах ділянках. Особливістю митрополії — є люди, які в ній проживають, вони мають свої особливі етнічні походження. В нас є власні звичаї, обряди, святкування, оздоба та розпис храмів. Особливо звертаємо увагу на нашу молодь, її кетехизацію та її особливу місію в церкві. Тому ще більше наполягатимемо, щоб у кожній парафії нашої митрополії проводились катехизації і різнобічна праця з молоддю та продовження розвитку і удосконалення катехитичних шкіл при парафіях. Наша особливість не у юридичних аспектах, а у всій красі нашого щоденного церковного та суспільного життя».

Також із 2004 по 2018 рік митрополит Володимир здійснював служіння Патріаршого економа, очолюючи та організовуючи діяльність Патріаршого економату. «Мені довелося бути патріаршим економом 14 років. Мене покликав Блаженніший Любомир як молодого єпископа. Ще не минуло року як я був призначений єпископом-помічником до Коломиї. Я казав Блаженнішому, що не можу йому відмовити, але якщо ви знайде когось іншого, то я з радістю передам ці обов’язки. За цей тривалий період наша Церква активно розвинулася, відбулося повернення осідку Глави УГКЦ до Києва. Тепер тут, у Києві, є головний осідок, діє Глава Церкви і його курія. Отож, звісно, що і патріарший економ, і економат має бути в Києві. Мати гроші — це не мета Церкви. Її завдання — мати засоби для реалізації служіння. Церква здійснює своє служіння для своїх вірних, для потребуючих осіб різних національностей і релігій, для суспільства загалом. Для цього необхідні засоби, якими потрібно реалізувати ті чи ті програми; тобто потрібні кошти, за які можна профінансувати певні проекти», — підсумовує своє довголітнє служіння владика Володимир.

9 грудня 2009 року Президент України Віктор Ющенко нагородив єпископа Володимира Війтишина орденом «За заслуги» III ступеня «за вагомий особистий внесок у реалізацію державних соціальних програм, активну благодійну діяльність та з нагоди Дня благодійництва».

Окрім цього, Указом Президента України № 336/2016 від 19 серпня 2016 року нагороджений ювілейною медаллю «25 років незалежності України».

Контактна інформація


Адреса: вул. Василіянок, 64, Івано-Франківськ 76019, Україна

Телефон: +380 (34) 278-53-76
Факс: +380 (34) 255-62-71; +380 (34) 24-00-84

Ел. пошта: konsystorija@ukr.net

Локація

Новини та анонси

Інтерв’ю та коментарі

Живе Телебачення Мукачівська греко-католицька єпархія Релігійно-інформаційна служба України Український Католицький Університет Офіційний сайт Ватикану Новини Ватикану Consilium Conferentiarum Episcoporum Europae