СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Якщо ваше серце вам щось підказує, його треба слухати і діяти», – Тетяна Ставнича, президентка Карітасу України
Інтерв’ю з президенткою Карітасу України про волонтерство, допомогу та потреби постраждалих від війни і необхідність допомагати нести хрест України.
За майже два місяці війни Україна змінилася. Що, на вашу думку, найяскравіше свідчить про ці зміни?
Для мене ці зміни найбільш помітні в тому, що країна, яка є під постійним ударом Росії і зазнає постійних руйнувань, попри все, живе і діє. Щодня люди прокидаються зранку, щось роблять для добра, для спільної перемоги світла над темрявою, продовжують працювати, гасять пожежі, розбирають завали, прибирають міста, садять квіти, допомагають іншим. Попри все, знаходять в собі силу допомагати одне одному. Можливо, на сьогодні всі ці ініціативи не повністю формалізовані, не всі нові ці речі висловлені, але це приклад неймовірної діяльної любові, до якої закликав Христос, і це найглибший сенс життя. Я бачу, що діла на сьогодні промовляють голосніше за слова.
Україна переживає небачену з часів Другої світової війни гуманітарну катастрофу. Понад 12 мільйонів людей постраждали від російської агресії, це майже третина населення України, більше ніж все населення Бельгії. Близько п'яти мільйонів українців були змушені виїхати з країни, а це – як все населення Данії. Такі цифри дійсно вражають, а якщо усвідомити, що за кожною з цих цифр стоїть людська доля, то це дає зрозуміти, що це все живі історії, а не суха статистика.
Водночас Україна стала свідком неймовірної стійкості, єдності, взаємопідтримки і згуртованості. Це базові людські чесноти, які візуалізувала війна. Допомагаючи потребуючим, мільйони людей відкрили свої домівки і серця. Всюди, де це можливо, люди гуртуються, щоб поділитись тим, що мають, щоб врятувати, обігріти, нагодувати і дарувати душевне тепло, підтримати і допомогти.
Як змінилося волонтерство на сьогодні?
Ми щодня стаємо свідками того, як звичайні люди роблять надзвичайні речі – ризикуючи собою, допомагають іншим, їдуть туди, де їм загрожує небезпека, щоб надати допомогу тим, хто її потребує. Ми бачимо, як світ об’єднується, щоб допомагати українцям, і ми всі дуже відчуваємо цю підтримку.
Волонтерство почало активно розвиватися в Україні раніше – зараз ми бачимо черговий неймовірний його сплеск. Волонтерами стають самі переселенці, які ще вчора тікали від жахіть війни, а за кілька днів, оговтавшись, допомагають тим, хто опинився в ще гіршій ситуації. Кияни, харків’яни, мешканці Донецької області та інших регіонів, вибравшись в умовно безпечні міста на заході України, самі долучаються до волонтерства в Тернополі, Івано-Франківську, Дрогобичі, Коломиї та інших містах. Попри те, що навіть міста на заході України нині є умовно безпечними, ракетні удари по містах навіть далеких від лінії фронту не припиняються, люди знаходять у собі сили допомагати іншим. Я мала нагоду відвідати наші центри, поспілкуватися з командами та волонтерами і я бачила в їхніх очах те, що дає надію.
Що, на вашу думку, сьогодні потребує найбільшої уваги в допомозі постраждалим та комунікації зі світом?
Війна – це завжди хаос, який веде до втрати зв’язків і комунікації, та ми, попри все, намагаємося залишатися на зв’язку, розвиваємо нашу мережу, розширюємо наші партнерства, продовжуємо спілкуватися і дуже відчуваємо, що це дає нам значну підтримку, стійкість і витривалість, це те, що нас зміцнює та гуртує.
На мою думку, допомога – це теж своєрідне спілкування, комунікація, вона зцілює і того, хто дає, і того хто отримує. Війна – це знищення, а допомога – те, що будує, відновлює. Війна руйнує сенси, а тут ми бачимо появу та розквіт нових сенсів, нових цінностей.
Усі ми в певні моменти відчуваємо значний стрес і тривогу, тому так важливо знайти сферу, де ми можемо бути ефективними, де ми можемо бути корисними, де маємо вплив. Це відновлює нашу рівновагу, нашу спроможність і стійкість. Я впевнена, якщо ваше серце вам щось підказує, його треба слухати і діяти. Молитва, служіння в усіх проявах зараз неймовірно цінні і дієві. Спілкуючись з нашими закордонними партнерами, я бачу, наскільки вони спраглі справжності, відкритості і готові її підтримувати всіма можливими способами.
Як Карітас допомагає постраждалим від війни?
За неповних два місяці ми надали допомогу близько 600 тисяч осіб. Це їжа, одяг, гігієнічні набори, медичні препарати. У притулках наших Карітасів на заході України проживає майже дві тисячі осіб. Також ми надаємо юридичний та психосоціальний супровід.
Ми бачимо, як змінюються потреби. Люди, які тікали від війни в перші дні і яким вдалося вирватися з окупованих міст, мають різний досвід і різні потреби, вразливість поглиблюється і збільшується. Ті, що пережили окупацію, як з матеріальної, так і психосоціальної точки зору, більш травмовані. Водночас гуманітарні проєкти не мають на меті узалежнити когось від допомоги. Без сумніву, як тільки людина вийшла з окупації, її треба обняти, нагодувати, зігріти, але потім дуже важливо дати можливість самостійно розбудовувати своє життя, тим самим відновивши її гідність. Наша мета – через професійний підхід до допомоги забезпечити довготривалий ефект підтримки. Всім нам за останній час довелося навчитися чогось нового, відповідати на нові виклики, ми, як мережа, продовжуємо розвиватися та адаптуватися до нових реалій.
Цьогорічний Великий піст і Великдень стали для всіх нас особливими.
Щоденно стикаючись з болем і стражданнями українців, ми всі разом переживали Хресну дорогу. Проте в цій Хресній дорозі мені найбільше спадає на думку особа Симеона Киринейського, який завдає собі на плечі хреста і допомагає Ісусу. Він не може відвернути розп’яття, не може відвернути смерті, але бере хрест і робить все, від нього залежне, щоб принаймні полегшити страждання Господа. Одночасно з тим звістка надії про Божу присутність і силу, про Божу незламність і перемогу життя над смертю, світла над темрявою у Воскресінні Христовому – тримає всіх нас на дусі і обдаровує духовною силою та спокоєм.
Що для вас особисто стало найбільшим викликом за останні два місяці?
Ситуація надалі залишається дуже непередбачуваною – ми не знаємо, що буде завтра, що буде за тиждень, складно бути впевненими в прийдешньому дні, будувати довгострокові плани. І наслідки цього стресу, цієї тривоги залишаться з нами назавжди. Та попри весь біль, який нам довелося пережити, ми понад усе прагнемо не звикнути до нього, не почати сприймати зло як «нову норму», не втратити нашу емпатію, не зачерствіти. Ми продовжуємо допомагати, продовжуємо шукати те світло, яке, зрештою, переможе темряву.
Розмовляла: Одарка Бордун
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
