Владика Богдан Дзюрах: «Бути людиною! Простота, людськість та мудрість Блаженнішого Любомира». Частина ІІІ

16 жовтня 2020

Продовжуємо публікувати серію духовних спогадів про Блаженнішого Любомира Гузара під назвою «Сім штрихів до портрету Блаженнішого Любомира». Цього разу пропонуємо Вашій увазі трьохчастинний цикл духовних роздумів преосвященного владики Богдана Дзюраха, Секретаря Синоду Єпископів УГКЦ.

Владика Богдан Дзюрах: «Бути людиною! Простота, людськість та мудрість Блаженнішого Любомира». Частина ІІІ

Прояви справжньої людяності Блаженнішого Любомира

В одному зі своїх дописів на інтернет-ресурсі «Українська правда» Блаженніший Любомир, роздумуючи над буттям людиною, подав опис людини, який невдовзі став загальновідомим: «Це особа, поспілкувавшись з якою, приглянувшись до поведінки якої і зрозумівши позицію якої, ми стаємо кращими людьми, починаємо іншими очима дивитися на себе, по-іншому почуватися і також хочемо позитивно ставитися до інших», — а відтак поставив своїм «шановними читачами» запитання: «Чи зустрічали ви колись таку особу?». Я впевнений, що для тих, хто бодай раз у житті зустрічав покійного Главу УГКЦ, це запитання матиме характер риторичного. Так, ми мали ласку в Бога зустріти у своєму житті справжню людину, і навіть знаємо її ім’я, це — Любомир.

Тож у контексті дотеперішніх роздумів спробуймо підсумувати, у чому виявилася справжня людяність Блаженнішого Любомира. Відповідь може бути сформульована так: у всьому тому, де в його словах, ділах, життєвій позиції проявилася видима присутність невидимого Бога, який воплотився в Христі-Ісусі, «ставши подібним до тіла смирення нашого, щоб нас подібними вчинити до образу слави своєї» (Анафора Літургії святого Василія Великого). Людина, з’єднана з Христом усім своїм буттям, нестримно і неминуче поширює навколо себе «пахощі Христові» (див. 2 Кор. 2, 15), являючи істинну красу людини, створеної на Божий образ і Божу подобу. Для ілюстрації того, що Блаженніший Любомир був саме такою людиною, яка випромінювала навколо себе «пахощі» Христової людяності, наведу кілька особистих спостережень, які можуть стати маленькими штрихами до портрету цієї великої людини.

Наш Бог — це Бог парадоксів: те, що величне в людських очах, у Господніх очах — мале і осоружне (див. Лк. 16, 15); те, що є глупотою «для тих, хто загибає», «для нас, що спасаємося, — Божа сила» (див. 1 Кор. 1, 18) і джерело життя. Так само велич людини парадоксальним чином прихована у визнанні нею власних обмежень і цілковитої залежності від Бога. Один папа, якщо не помиляюся, св. Іван ХХІІІ, слушно зауважив, що «людина ніколи не є такою великою, як тоді, коли стоїть навколішки перед Богом». Справді, визнати свою цілковиту залежність від Творця, визнати Його беззаперечну владу над нами, а при цьому цілковито довіряти Йому як люблячому і турботливому Отцеві — це позиція справжньої людини. Утім, спокусою в усі часи було намагання людини будувати своє щастя без Бога, жити так, неначебто Він не існує, претендувати на Його атрибути: всезнання, всемогутність і абсолютну досконалість у всьому й завжди. Натомість велич людини не виявляється в її автономії від Бога і нехтуванні Божими законами, а в її добровільному визнанні Божого авторитету і Божої влади над собою та своїм життям. Така людина не намагатиметься стати «як Бог», вона зуміє спокійно і з внутрішнім умиротворенням сприйняти свій статус створіння, який передбачає обмежене знання, обмежені можливості і здібності. Ми згадували на початку наших роздумів, як Блаженніший Любомир признавався, що «до кінця не розуміє, що означає бути людиною», і тим самим, на мою думку, виявляв свою людяність, яка обеззброювала і воднораз приваблювала співрозмовників, бо від неї віяло автентичністю і переконливістю.

Один великий містик, місіонер-редемпторист Йосиф Схрейверс, у своєму класичному творі «Божественний Приятель» описував, у чому полягає справжня людська святість: «Святість — це не безпровинність, це тільки не грішити з лукавства, не любити своїх похибок. Святість — це після кожного упадку з людської слабкості вибрати собі за притулок розпростерті рамена Господа нашого Ісуса Христа та прохати про видужання». Аналогічно можна сказати і про справжню людяність, яку я бачив у Блаженнішого Любомира. Йдеться не про те, у чому він був бездоганний з морального погляду, хоча це неодноразово викликало в мене справжнє захоплення. Я, радше, поділятиму здивування і захоплення одного священника, його близького співпрацівника у Патріаршій курії, який розповідав, що якось Блаженніший Любомир, після того як трохи погарячкував у розмові з ним, зателефонував йому і просив у нього пробачення за свою нестриманість. Ця поведінка патріарха надзвичайно вразила отця, бо причин для гарячкування було чимало, та й він вважав себе не гідним, щоб сам Глава Церкви до нього першим телефонував, прохаючи вибачення. Я переконаний, що у проханні про прощення Блаженніший Любомир не вбачав приниження своєї людяності чи людської гідності, навпаки, цим жестом рятував чистоту і велич своєї людяності від іржі самолюбства й гордині.

Коли ж до нього хтось із знайомих телефонував, то після привітання чув спонтанне і таке велично просте: «Чим служу?». І в цьому короткому слові теж був увесь він зі своєю, а радше Божою, євангельською людяністю, — людяністю Того, який сказав сам про себе: «Син Чоловічий прийшов на землю не щоб Йому служили, але щоб послужити і віддати своє життя як викуп за багатьох» (Мт. 20, 28). Блаженніший Любомир теж давав своє життя іншим і за інших — у щоденному служінні, у молитві, у постійній готовності підтримати, порадити, допомогти, коли було потрібно, сягаючи не лише до скарбу мудрості серця і досвіду, а й до своїх скромних заощаджень. При цьому, усміхаючись, цитував вислів великого українського громадського діяча і мецената Євгена Чикаленка: «Легко любити Україну до глибини душі — ви спробуйте любити її до глибини своєї кишені». Бо справжня людяність — це торжество діяльної любові, яка проганяє геть із душі всілякий страх, байдужість і ненависть.

Саме любов є серцем і душею людяності, яка так виразно проявилася в житті Блаженнішого Любомира. Його любов мала багато проявів: від глибокої поваги до кожної без винятку людини, через особливе співчуття і милосердя до тих, хто переживає матеріальну чи духовну нужду, і аж до вболівання за духовний і матеріальний стан Української Церкви і Держави. Це йому належить фраза, що вже стала крилатою, про те, що «між Сходом і Заходом України немає поділу, є поділ між тими, хто любить Україну і хто її не любить». При цьому любити Україну для патріарха означало любити конкретних українців, виявляючи до них повагу і роблячи їм добро: «Ми досі не годні одне одного любити і шанувати. Знаєте, як у нас є: до смерті любить Україну, але не любить українців. Це наш типовий псевдопатріотизм. Але треба любити українців, хоч би якими вони були, і старатися помагати їм бути добрими». Для нього абсолютно чужим і неприйнятним був вияв найменшої ненависті до опонентів чи до представників інших народів чи конфесій, бо «там, де є дрібочка ненависті до ближнього, — Бога немає». Наш старець не втомлювався повторювати: «Не можна будувати країну на ненависті!». У різного роду соціальних потрясіннях і суспільно-політичних кризах він вбачав не лише серйозне випробування для національного і церковного тіла, а й цінний шанс, нагоду для кожного свідомого громадянина та християнина проявити свою людяність через співчуття і допомогу потребуючим: пораненим, переселенцям, багатодітним, малозабезпеченим, людям похилого віку і самотнім. Розуміючи, як важко незрячим людям орієнтуватися в часі і просторі, він виступив з ініціативою і сам фінансово долучився до того, щоб забезпечити п’ять тисяч незрячих осіб в Україні наручними годинниками, які озвучували час. Його любов завжди була конкретною та великодушною і водночас дуже тихою і таємною. І в цьому теж був відблиск Божої вічної любові, про яку він казав, що вона безмежно цінніша і важливіша для людини, ніж навіть сама людська здатність і можливість ділитися любов’ю: «Любити — це дуже гарна річ, але набагато важливіше усвідомлювати, що я є любленим».

Людяність Любомира проявилася і в його відірваності від влади, у втечі від марнославства і честолюбства. У часи, коли багато хто в цьому світі змагається за владу, вплив, престиж і статус, він, у зеніті популярності, після досягнення пенсійного віку добровільно вирішив передати «теплою рукою» управління церковними структурами своєму наступникові (до цього його не зобов’язували канони і ніхто не змушував). Зробив це з вражаючим спокоєм і притаманним йому гумором. На заключній пресконференції, на якій оголошував про свій відхід від керівництва Церквою, повідомив, що зранку «був дуже спокійним і навіть з’їв добрий сніданок», а відтак процитував відомий вислів з мюзиклу Леслі Брікасса і Ентоні Бюллі: Зупиніть світ, я хочу висідати! При цьому запевнив присутніх, що «висідає тільки урядово», але не як «член Церкви і народу», бо ще не має вимуруваної печі, на якій би міг сісти і відпочивати. Цим жестом він ще раз показав, що для служіння потрібні не владні повноваження, а добра воля і добре серце. А цього йому, без сумніву, не бракувало!

Нарешті, справжня людяність Блаженнішого Любомира проявилася в його погляді на смерть. Перспектива, перед якою притаманно здригатися кожній живій істоті, у нього, правдоподібно, не викликала паралітичного страху чи розпачливої тривоги. Хоч він і не заперечував природного людського почуття страху перед смертю, все ж вказував, завдяки чому його можна подолати — живій вірі у воскресіння, у вічне життя: «Я думаю, що це природне для людини: боятися смерті. Все, що живе, не хоче вмирати. Людина може сприйняти смерть, якщо її віра є сильна, що після того земського кінця є продовження; якщо її віра є жива». Ніколи не забуду його слів на похороні моєї мами: «Ви плачете і сумуєте — добре робите, бо відійшла найближча і найдорожча вам людина. Проте сумуйте як люди віруючі, пам’ятаючи, що ваша мама зараз перебуває в руках Ісуса». І на свою смерть владика дивився саме з такою мудрістю віруючої людини, яка бачить дальше за ту реальність, що постає перед очима пересічного смертного на порозі вічності. Тому він міг смиренно визнати: «Не скажу, що я герой, але я смерті не боюся».

Відкривати і утверджувати людяність у собі

Додам наприкінці цих роздумів, що мрія Блаженнішого Любомира «бути людиною» не обмежувалася власною особою (це, властиво, було б запереченням людяності в її євангельському сенсі, бо мало б присмак егоїзму, заперечення любові). Він бажав того, щоб кожна особа осягала мету свого земного покликання — бути людиною. Як вірний син своєї Церкви і рідного народу, патріарх прагнув, щоб на засадах людяності преображалося українське суспільство. І сам, без сумніву, був одним із каталізаторів таких змін, сприяючи їм у найбільш переломних моментах новітньої історії українського народу — молитвою, словом, прикладом.

Ось як він писав про це в контексті Революції гідності: «Ми хочемо, щоб в Україні жило багато гідних, свобідних людей. Революція людської гідності — це вступ до держави, яку будують справді вільні люди, свідомі свого походження від Бога і своєї природи „на Його образ та подобу“, покликані чинити одне одному добро і тільки добро». У цьому вислові дуже синтетично виражені всі богословські, суспільно-етичні та державотворчі імплікації буття людиною: від свідомості буття створеними на образ і подобу Божу, що є основою великої гідності і справжньої свободи людської особи, і аж до перетворення суспільного і державного ладу через чинення одне одному «добра і тільки добра».

Тому можемо сказати, що буття людиною є дане, а водночас — завдане кожному з нас. Бо, покликаючи нас у це земне буття і створюючи нас на свій образ і свою подобу, Творець заклав у нас великий потенціал, можливість богоподібності, що веде до повного розквіту нашої людської природи. Водночас, як видно із численних висловлювань Блаженнішого Любомира, наведених у цьому матеріалі, ця мета не осягається автоматично, сама собою. Її осягнення вимагає витривалої, послідовної і щоденної праці з боку людини. Інакше ми не те що не здійснимо свого життєвого завдання, а змарнуємо навіть той початковий дар, який отримали від Бога на старті життєвої дороги. Говорячи словами Любомира Гузара, «ми не сміємо бути дикунами… мусимо бути високоякісними людьми. І над цим треба працювати».

Є багато аспектів людяності, які кожен із нас повинен відкривати й утверджувати в собі. Можна сказати, що скільки є на світі людей, стільки й доріг до повноти людяності і стільки засобів, щоб дійти до мети вибраною дорогою. Проте, мабуть, найбільш дієвим засобом на цій дорозі є зустріч із Людиною — Христом, і тими, хто собою Його нам об’являє. Тоді — за умови, що ми свідомо не чинитимемо перешкод для благодаті — такі зустрічі неминуче приводитимуть до нашої внутрішньої зміни, нашого перетворення, преображення. Як каже прислів’я, з ким поведешся, від того й наберешся. Хто зустрічався з Блаженнішим Любомиром, може підтвердити, що зустріч із ним була неначе «дотиком до вічності», коли кожен відчував близькість справжньої, Божої людини, яка допомагала пробудити і відновити людяність у тих, кого зустрічала на своєму життєвому шляху.

Закінчення

Можливо, поки ми роздумуємо над людяністю Любомира, він сам із вічності крокує, як стародавній Діоген, по нашій грішній землі, тримаючи в руці світильник Слова Божого, і пильно роздивляється навколо. Ми вже здогадуємося, чого, або краще сказати — кого він шукає. Шукає людину.

Він бачить тих, кого йому надзвичайно шкода, бо вони втратили Божу подобу, зранили гріхами свою людську природу, спотворили своє людське обличчя. І хоч вони дуже часто мають великий вплив і владу в суспільстві, народ не називає їх людьми у вищеописаному сенсі. А Блаженніший Любомир, погоджуючись із такою оцінкою з боку свідомих громадян, переконаний, що «з такими людьми ми України не збудуємо, навіть за п’ятдесят років».

Проте, на щастя, у своїх пошуках він ще за земного життя зустрічав людей у повному, Божому сенсі цього слова. Він називав принаймні дві категорії осіб, «від яких випромінює щось дуже людське». Це — захисники нашого народу та волонтери. Наш старець висловлював переконання, що «добро в серцях щойно згаданих осіб дарує надію, що таки будемо мати справді свою державу, у якій правда, справедливість, суспільне благо будуть доступними для всіх громадян». І бажав, щоб «якнайбільше громадян захоплювалися прекрасним прикладом і старалися ставати людьми».

А тим часом Блаженніший Любомир продовжує свою вічну мандрівку і свої пошуки людини. Наближається до нас, до мене і до тебе, дорогий читачу і дорога читачко. Не знаю, як вас, але мене бентежить думка, якою буде його реакція, коли він натрапить на мене… Чи він зупиниться і усміхнеться, чи пройде повз, щоб продовжити пошуки людини?

† Богдан Дзюрах,
Секретар Синоду Єпископів УГКЦ

Додаток:

Патріарх Любомир Гузар неодноразово казав про те, що хоче бути людиною і присвячує цьому щоденні молитви. Таке його прагнення видавалося не звичним, нетиповим. Адже Глава Церкви, на думку багатьох, мав би мислити про досягнення високих християнських ідеалів та святості. Чому ж він просить Бога про досконалу людяність для себе?!
Блаженніший мудро пояснював: «Старайтеся бути справжніми людьми, бо це Божа воля… Бути людиною — це велика гідність, яку, на жаль, ми не стараємося розвинути. Наша гідність є від Бога, але її треба розвивати, ушляхетнювати… Бути людиною — це також ставати великою частиною святості».

Згадаючи своє спілкування з Патріархом, єпископ Богдан Дзюрах наголошує на особливому змістові, який Любимир Гузар вкладав й у саме поняття «людина».

Створені «за образом і подобою Божою» ми маємо прагнути усім своїм життям, діями, словами і вчинками, намагатися наблизитись до свого Небесного Батька. Не міряти себе самих земним мірилом, а лише тими заповідями та настановами, які постановив Господь. Він прийшов у світ Людиною, щоб врятувати людей від гріха. Отож, людяність Його безмежна. І саме такої людяності мусимо прагнути ми.

Блаженніший був правий: людиною не народжуються, нею стають.

# прилучитися_до_великого # сім_штрихів_до_портрета # Любомир_Гузар

Довідка

«СІМ ШТРИХІВ ДО ПОРТРЕТА»:

1. Про розбудову УГКЦ та зміцнення Церкви в Україні.

Автор: Блаженніший Святослав Шевчук, Верховний Архиєпископ Києво-Галицький, Отець і Глава УГКЦ.

2. Про наближеність Блаженнішого Любомира Гузара до патріарха Йосифа Сліпого та митрополита Андрея Шептицького.

Автор: архиєпископ і митрополит Філадельфійський Борис Ґудзяк, президент Українського католицького університету.

3. Співпраця з молоддю — зустрічі з молоддю, звернення, діалоги.

Автор: владика Йосиф Мілян, єпископ-помічник Київської архиєпархії.

4. Бути людиною! Простота, людськість та мудрість Блаженнішого Любомира Гузара.

Автор: владика Богдан Дзюрах, Секретар Синоду Єпископів УГКЦ.