Митрополит Ігор Возьняк до річниці хіротонії: «Бути єпископом — це добре і відповідально душпастирювати»

18 лютого 2021

У середу, 17 лютого, минає 19-та річниця з дня архиєрейської хіротонії архиєпископа і митрополита Львівського Ігоря Возьняка. З цієї нагоди розмовляємо з митрополитом про його досвід єпископського служіння, успіхи та невдачі, приємні моменти і труднощі, а також про виклики Церкви у 2000-х та уроки з підпілля. Владика Ігор розповідає нам також про особливість і характер Львова і архиєпархії, людей, які є його підтримкою, про виклики пандемії і плани на майбутнє.

Митрополит Ігор Возьняк до річниці хіротонії: «Бути єпископом — це добре і відповідально душпастирювати»

Високопреосвященніший владико Ігорю, цими днями минає дев’ятнадцята річниця, як ви стали архиєреєм і розпочали своє служіння у Львівській архиєпархії. Чим найбільше пишаєтеся?

Я не знаю, чи є щось, чим би я міг особливо пишатися. Просто дякую Богові за тих дев’ятнадцять років, що Він мене провадив, що наді мною чуває і мені допомагає. Бо справді за цей час мав дуже багато різноманітних справ. Щось дається вирішити легше, а щось важче. Як казав апостол Павло, що він немочами своїми може похвалитися. Так само і я можу сказати, що можу лише своїми немочами похвалитися.

За цих дев’ятнадцять років що було для вас найбільш приємним, а що вам вдавалося важче, чи, може, навіть вас засмучувало?

Не знаю, чи так можна ділити, бо насамперед єпископ служить, а як відомо, служіння обіймає різні ситуації. Найважче нам, єпископам, коли виникають різного роду конфлікти, особливо зі священниками в парафії. Такі скарги і звинувачення дуже втомлюють і напружують. Деколи важко собі уявити, що такі ситуації можуть виникнути. Наприклад, у монастирі подібні ситуації розв’язуються простіше, ніж в архиєпархії. З цього досвіду зрозумів, що це життя людей, які чогось шукають і прагнуть. Їхнє бажання буває справедливим, а буває — ні. Завжди пригадую собі слова Івана Золотоустого, який просив не осуджувати священників, а залишити їх Богові, бо сам Бог дає їм священство і, відповідно, Він у них запитає про результат. Сам Христос знав про Юду, який Його зрадить. Очевидно, що він натякав кілька разів, що горе тому чоловікові. Юда чув, але не зробив жодних висновків. Кожна людина може помилятися.

Найприємнішими моментами є різноманітні зустрічі з людьми і виїзди в парафії. Дуже люблю освячувати новозбудовану церкву. Також люблю різного роду відвідини, зокрема дітей у сиротинцях. Особливо приємним моментом для нас було, коли нам передали будинок, що став «Домом милосердя», на вул. Короленка, яким опікується Центр опіки сиріт. Дякуємо Богові, що постійно знаходяться меценати, які допомагають цей дім облагородити. Такі події і зустрічі є дуже приємними і життєдайними. Радію, коли приходять колядники. Зараз ми їх запрошуємо до храму, щоб з їхньої коляди також користали люди.

Що означало стати єпископом у 2002 році? Церква тоді мала інший вигляд. Які тоді були виклики?

Тоді продовжувалася стабілізація парафій. Ми працювали над різними призначеннями і змінами. Якраз у той час ділили на єпархії. Тоді я мав дуже багато відвідин священників. Багато хто приходив із різними проблемами. Також у той час більше уваги приділялося вкоріненню парафій та їхній стабілізації. При парафіях організовувалися різні молодіжні гуртки. Читання Біблії поступово набирало розголосу. Починали організовуватися «Матері в молитві». Закладалися різноманітні братства, вівтарні дружини та й інші спільноти.

Ви маєте також цінний досвід служіння нашій Церкві у період підпілля. Який найважливіший урок ви винесли з цього періоду для себе і для Церкви? Чим для вас став цей досвід?

Передусім важливо розуміти, що в підпіллі ми були дуже обережними, бо там було трохи страху. Звісно, були люди, які когось видавали. Мені якось, на щастя, не довелося відчути такого, але в підпіллі я навчився бути обережним, не спішити з висновками, поволі проаналізувати, залишити час для молитви і для того, щоб усе обдумати. Справи потребують не поспіху, а радше виваженого рішення. У підпіллі це було дуже відчутно, бо, як треба було кудись поїхати, ми дуже добре обдумували і радилися, перш ніж на щось погодитися, щоб мінімально наражатися на небезпеку.

Чи думали ви тоді, що станете єпископом?

Ніколи (усміхається. — Ред.). Ніколи в мене такої думки не було. Я навіть не дуже думав про те, що наша Церква стане вільною. Уже тільки наприкінці 80-х прийшла віра, що Церква вийде з підпілля й отримає свободу. Бо перед тим думав, що так служитиму до кінця свого життя і був готовим до цього.

Усі роки вашого єпископського служіння пов’язані безпосередньо зі Львівською архиєпархією. Ви служили спершу для Львівської архиєпархії як єпископ-помічник, згодом якархиєпископ, а відтак з 2011 року як митрополит. У чому особливість саме Львова? Розкажіть, будь ласка, про кожен цей період. Чим він був особливий? Які були виклики? Який досвід ви отримали?

Безперечно, Львівська архиєпархія є особливою, бо тут впродовж століть був центр, у якому билося серце Української Греко-Католицької Церкви. Певною мірою тут і є осердя нашої Церкви. Тепер офіційно центр Церкви розташований у Києві, але, попри це, ми розуміємо, що Львів дуже важливий для Церкви. За всіх часів життя Церкви, якщо взяти попередніх митрополитів, їхній осідок був саме тут, у Львові. За часів підпілля Львів також завжди був сильним. У самому місті було дуже багато священників і різних чернечих згромаджень. Він є важливим центром.

Загалом приємним моментом і особливістю для нас було те, що тут утворилася митрополія для вірних, священників і єпископів.

Коли я був помічником, звичайно, мені було легше, бо важливі рішення приймав Блаженніший Любомир. Прийняти правильне рішення має дуже велике значення. Воно завжди «впирається» в кінцеву особу. Звичайно, що я виконував певні доручення і вирішував певні справи, але остаточно все «впиралося» в Блаженнішого Любомира. Зараз, звичайно, остаточні рішення в мене «впираються». Важливо відчути, коли треба сказати «так», а коли «ні». Це кожен розуміє, зокрема владика Володимир, який мені дуже допомагає, радить і підказує. Також це розуміють наші працівники курії.

Коли я став вже архиєпископом, то мав більшу відповідальність і більше викликів, бо усвідомлював, що вже від мене багато чого залежало. Сам Львів є древнім містом, зі своїм характером.

Натомість сам митрополит має стосунок до єпархій, які входять до складу митрополії, але якихось дуже важливих обов’язків супроти них він не має. Бо є місцеві єпископи, які безпосередньо відповідають за єпархію. Він не може втручатися, хоча завжди щось може запитати, підказати і порадити. До Львівської митрополії входять Львівська, Самбірсько-Дрогобицька, Стрийська і Сокальсько-Жовківська єпархії. У кожній єпархії є по два єпископи, загалом нас у митрополії їх вісім. Мабуть, наша Львівська митрополія є найбільш населена духовними особами, вірними чи монашими згромадженнями.

Хто для вас є найбільшою підтримкою у щоденному служінні?

Насамперед, наш єпископ-помічник Володимир Груца. Потім синкел Львівської архиєпархії у справах духовенства і священничих родин отець Юрій Чудяк, наша канцелярія. Для мене кожен працівник і відділ курії є важливим, зокрема наш економічний відділ, бухгалтерія. Усе між собою дуже пов’язане. Для мене дуже важливо працювати з людьми, яким можна довіряти, з якими можна дружньо жити і які відчувають відповідальність. Щоб не тільки ти був відповідальним, а також і твої працівники. Дякую Богу, що маємо таких людей.

Як пандемія вплинула на вас, ваше служіння й архиєпархію загалом?

У загальному ми як служили й молилися, так і тепер служимо і молимося. За останній рік було значно менше виїздів до парафій. Зменшилося число відвідин у селах і містечках, та навіть у самому Львові. Переживали різні обмеження, старалися бути обережними, бо справді багато людей хворіло і хворіє на ковід. Дотримувалися обмежень і рекомендацій, які вводили для Церкви. Тому певний період Церква заохочувала людей, особливо старшого віку, молитися онлайн. Тепер відчуваємо наслідки, бо не всі люди повернулися до храму. Поступово, звичайно, вертаються, але ще багато хто боїться вірусу, бо є заляканим.

Також хотів би звернути увагу, що важливо відповідально користати з онлайн-трансляцій богослужінь, молитися, а не займатися сторонніми справами під час Літургії. Бо дехто дивиться собі Святу Літургію, як телевізор. Це стало своєрідним випробовуванням. Люди побачили, наскільки вони готові і неготові до таких випробувань, які принесла нам пандемія. Ми всі знаємо, що в певний час підемо до вічності. Проте ніхто з нас не бажає дуже швидко туди добратися і бути нагородженим. Бачите, чомусь не спішимо по ту найвищу нагороду, і я також (сміється. — Ред.). Через ковід ми втратили кількох священників. У час Великого посту не було стільки сповідей, як звично. Люди не приходили через карантин. Це спричинило також фінансові труднощі для багатьох парафій. Вони стали перед викликом, як вижити. Бо ми не маємо якихось підприємств чи жертводавців. Ми живемо лише з підтримки людей. Припинилося багато робіт, зустрічей, виїздів за кордон. Багато чого перейшло у формат онлайн.

Але є позитив, бо і до нас, сюди до курії, почало приходити менше людей зі скаргами (сміється. — Ред.). У цьому є позитив і приємність, бо тих скарг було вже забагато. Приходили, коли треба і не треба. А тепер не приходять і живуть добре та мирно.

Владико, як архиєпископ і митрополит Львівський, які маєте плани на найближчий час?

Загалом, я не люблю в Церкві щось дуже планувати. Бо в Церкві важливо служити, а не планувати. Першим і найважливішим є наше служіння, і важливо слідкувати, щоб воно було відповідальним. Йдеться про служіння кожного єпископа, священника: щоб ми приходили з допомогою для вірних, коли вони мають таку потребу. Для мене це завжди є дорогим і актуальним.

Якщо говорити про поточні плани, то прагнемо добудувати «Світлицю», наш реколекційний центр, щоб там були нові зали і можливість проводити ще більше зустрічей. Зокрема, там проходять засідання Синоду Єпископів УГКЦ. Плануємо і надалі розвивати те, що маємо, а відтак підтримувати наше служіння і його вдосконалювати. Нам важливо допомагати людям у спасінні їхніх душ — свою душу спасати і допомагати в цьому людям.