СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиВрятувати образ Божий. Як українські воїни рятували ікони з Лисичанська
У тому, що виходити з Сєвєродонецька українським підрозділам рано чи пізно таки доведеться, можна було не сумніватись. Ворог тижнями рівняв місто з землею, застосовуючи усі наявні в нього засоби ураження.
Гупання артилерії, мінометів, танкові обстріли та бомбардування не припинялися ні на мить. Момент, коли захищати не буде чого й ховатися від тонн смертоносного заліза не буде де, наближався невпинно… Але історія ця, насправді, про інше. Війна — це не тільки брудно, страшно та жорстоко. Це ще й тест, який оголяє справжню суть кожного зокрема та усіх разом. Часом на війні часто трапляються й світлі речі, ба навіть дивовижні. Про це розповідає Роман Малко для інтернет-видання «Український тиждень».
Коли наші героїчні воїни жертовно захищали Сєвєродонецьк, на підступах до Лисичанська вже готувались зустрічати ворога. Дотримуючись усіх правил смертельного етикету, у Лисичанську саме облаштовували передові бази та схрони для підрозділів, які мали поступово виводитись із позицій з-за Сіверського Дінця, а також свіжих сил, які планували залучити для захисту міста. Лисичанськ, котрий мусів стати фортецею, мав бути насиченим зброєю, продуктами, медикаментами — усім, що треба тривалої героїчної боротьби. Спрогнозувати, скільки тривало б протистояння саме на цьому клаптику української землі, і чи буде змога додатково доставити БК й провіант, тоді було неможливо.
«Ми шукали приміщення, — під новий ТПУ (тиловий пункт управління — Ред.) в разі виведення особового складу з передової Сєвєродонецька до Лисичанська. — каже Василь Гривнак, старшина 6-ої роти оперативного призначення 4-ої бригади Національної гвардії. — Почали об’їжджати місто, проте всі придатні приміщення (в основному підвальні, де є можливість проживання військових), усі були зайняті. Коли раптом на вході до чергового будинку ми побачили табличку з написом „УГКЦ, Донецький Екзархат, Парафія Покрови Пресвятої Богородиці м. Лисичанськ“, ми були щиро вражені».
«Двері виявились відчинені й вояки зайшли в середину. Верхнє приміщення, де очевидно і був храм, було добряче поруйноване. Вікна побиті, на підлозі розкидано багато вишитих рушників та фотокопій ікон, — розповідає Сергій Демчишин, боєць батальйону „Свобода“ 4 бригади НГУ. „Це не була типова церква. Ми так розуміємо, що приміщення було пристосоване під проведення богослужінь“. Це справді так. Будівництво повноцінного храму УГКЦ у Лисичанську розпочалося ще 2018 року і до початку повномасштабної війни ще не завершилось. Віряни збирались на богослужіння у каплиці Покрови Пресвятої Богородиці, облаштованій в одному із залів, який раніше належав Лисичанській федерації боксу. Спільно з парафією тут також квартирував Волонтерський центр „Від серця до серця“ та діяла недільна школа для дітей.
Зійшовши в підвал, вояки побачили ікони, ретельно загорнуті в папір та готові для транспортування. Ікони були незвичні: вишиті, але не поширеною технікою (хрестиком), а в стилі, який дуже нагадує середньовічне монастирське шитво. Кожна з них була підписана. Очевидно, хтось готувався вивезти їх подалі від війни, проте щось завадило. Вояки припускають, що почались обстріли і люди, які пакували ікони, просто змушені були покинути місто, не маючи змоги забрати їх з собою.
«Ми вирішили забрати цінності, які знайшли, і передати їх власнику — церковній громаді, — каже Сергій Демчишин, — проте забрати усе за один раз не було можливості. Перший раз взяли лише ікони». Коли військові прийшли вдруге, ворог несподівано активізувався. Похапцем, під обстрілами, збирали ризи, рушники, хоругви. Коли вже цінності опинилися у безпечному місці, рятівники зайнялися пошуком власників.
«Дізнались, що громада була заснована у 2015 році священником-капеланом з Тернополя Іваном Гунею, — розповідає Сергій Демчишин. — Ми зв’язалися з ним через соцмережі, та спиталися, що робити з іконами й іншим церковним майном. Отець сьогодні вже не має стосунку до парафії, служить десь в іншому місці на передовій, але порадив перевезти все знайдене в Тернопіль та передати на зберігання до завершення бойових дій митрополиту Василю Семенюку, адже саме Тернопільсько-Зборівська митрополія була основним фундатором церкви у Лисичанську». Так і зробили. За першої-ліпшої нагоди врятовані святині поїхали у Тернопіль й один із учасників спецоперації особисто передав їх представникам церкви.
На цю мить Лисичанськ захоплено ворогом й церкви, про яку йшла мова, можливо вже немає. Ще під час евакуації ікон приміщення було досить зруйноване. Зазвичай храми будують із цілком конкретною метою — щоб вони слугували місцем, де рятуватимуться людські душі. Проте іноді й самі святині потребують порятунку. Особливо у часі ворожої навали, коли знаходяться під прицілом не лише державність і суверенітет, але і мова, віра та сама душа народу.
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
