Донецький екзархат

Донецький екзархат — складова частина Української Греко-Католицької Церкви та Київської митрополії із осідком у м. Донецьк. Екзархат охоплює територію Донецької, Запорізької, Дніпропетровської та Луганської областей України. Таким чином, площа цього екзархату досягає 112 298 км2 та містить в собі 4 686 населених пунктів. Населення екзархату сягає 11 419 300 осіб. Межує Донецький екзархат із Одеським екзархатом на заході та із Харківським екзархатом — на півночі. Окрім цього, екзархат має спільний кордон із єпархіями Російської Православної Церкви, а саме Ростовською, Шахтинською, Россошанською та Валуйською — на північному сході та на сході, та омивається водами Азовського моря на південному сході.

Поділ на протопресвітерства

Задля ефективного та плідного душпастирського служіння Донецький екзархат був поділений на 4 деканати:

  • Донецький;
  • Запорізький;
  • Краматорський;
  • Дніпровський.

Духовенство

Згідно даних за 2015 рік, Донецький екзархат налічує 68 900 католиків. Щодо духовенства, то воно представлене 45-ма священниками, 5-ма ієромонахами, 6-ма монахами та 7-ма монахинями, що здійснюють свою служіння на 63-ьох парафіях.

Правлячий архиєрей

Правлячим архиєреєм Донецького екзархату від 2 квітня 2014 року є преосвященний владика Степан Меньок, який до цього сповнював служіння екзарха Донецько-Харківського (11 січня 2002 року — 2 квітня 2014 року).

Катедральний храм

Катедральним храмом Донецького екзархату є собор Покрови Пресвятої Богородиці у м. Донецьк.

Культурні пам’ятки

До культурних пам’яток на території екзархату можна віднести: Свято-Успенська Святогірська лавра УПЦ із XVII-XIX ст. у м. Слов’янськ (Донецька область), церква Успення Пресвятої Богородиці УПЦ із 1802 року у с. Осинове (Новопсковський район, Луганська область), Свято-Троїцька церква із 1814 року у с. Обіточне (Приморський район, Запорізька область), Брянська Миколаївська церква із 1913–1915 рр. у м. Дніпро, Миколаївська церква в Кодаках із 1807–1810 рр. у м. Дніпро, Святомиколаївська церква із 1856 року у м. Дніпро, Спасо-Преображенський собор УПЦ із 1835 року у м. Дніпро, Свято-Миколаївський собор УПЦ із 1894 року у м. Кам’янське (Дніпропетровська область), Вознесенська церква із 1824 року у с. Миронівка (Криничанський район, Дніпропетровська область), Церква Різдва Богородиці в Сулицькому із 1812–1820 рр. у м. Нікополь (Дніпропетровська область), Самарський Миколаївський пустельний монастир УПЦ із 1782–1820 років у м. Новомосковськ (Дніпропетровська область), Троїцький собор із 1781 року у м. Новомосковськ (Дніпропетровська область), руїни церкви Різдва Пресвятої Богородиці із 1812 року у смт. Петриківка (Петриківський район, Дніпропетровська область), Миколаївська церква із 1757 року у с. Китайгород (Царичанський район, Дніпропетровська область), Успенська церква із 1754 року у с. Китайгород (Царичанський район, Дніпропетровська область) та інші.

Відпустові місця та чудотворні ікони

Говорячи про відпустові місця та чудотворні ікони екзархату, варто згадати про чоловічий Василіянський монастир Пресвятого Серця Христового у с. Званівка (Бахмутський район, Донецька область), де перебуває копія ікони Богородиці Замилування, та парафія Святого пророка Іллі, що в с. Снігурівка (Токмацький район, Запорізька область), де перебуває копія Чудотворної ікони Богородиці «Salus Populi Romani».

Герб Донецького екзархатуГерб Донецького екзархату Соціальна діяльність

Також в Донецькому екзархаті активно працює благодійна організація «Карітас-Донецьк».

Не потрібно забувати, що саме на теренах Донецького екзархату в цей час триває російсько-українська війна, позначена окупованими територіями та створенням фіктивних «республік», що значно впливає на розвиток душпастирської праці та побудову церковних структур. Правлячий екзарх Донецький владика Степан Меньок так описує теперішню ситуацію в екзархаті: «Потрібно дуже молитися, аби все змінилося. Найбільше моє серце крається за душпастирів у Донецьку, яких є троє. Увесь час думаю про них, аби Бог їх оберігав. У них всіх є сім’ї, але вони вже звикли до умов свого душпастирства. На сьогодні в Донецькому екзархаті душпастирює 51 священник (двоє з них навчаються закордоном), зареєстрована 81 парафія». Він розповів, що священники, які здійснюють своє душпастирське покликання в самому Донецьку, щомісяця чергуються: «Один місяць один душпастир чергує, а потім їде до своєї сім’ї, його змінює інший… Так вони змінюють один одного, щоб не занедбувати своїх сімейних обов’язків. А в одного з них нещодавно дружина народила сьому дитину». Єпископ додав, що на непідконтрольній території України зареєстровано 11 парафій, однак реально діють лише три в Донецьку і по одній в Горлівці та Харцизьку. «Колись у нас був дім отців салезіан у Верхньодніпровську, що на Дніпропетровщині. Його заснував владика Андрій Сапеляк, який через похилий вік був змушений повернутися на Захід України. Тут був також о. Максим Рябуха, салезіянин, теперішній перекладач Апостольського нунція в Україні, який активно працював із молоддю. Його згадують молоді люди до сьогодні, особливо проведені ним літні табори», — вів він далі. Крім того, владика Степан сказав, що мережа БФ «Карітас» в екзархаті значно розширилася. Тепер осередки БФ є ще й в Маріуполі, Краматорську, Сєвєродонецьку та Лисичанську. Як розповів владика Степан, в екзархаті є чотири молоді священики: о. Іван Колосок в Нікополі, о. Василь Пастух в Снігурівці, о. Тарас Буричко в Токмаку та о. Тарас Зубко в Орловому. Також є вісім неодружених священників, сім ченців і сім черниць: «Серед монахинь є студитка, яка покинула свій скит і допомагає в Донецьку» (за матеріалами пресслужби Донецького екзархату УГКЦ).

З історії екзархату

2 квітня 2014 року в Ватикані повідомлено про те, що Блаженніший Святослав Шевчук, Верховний Архиєпископ Києво-Галицький, за згодою Синоду Єпископів УГКЦ та порадившись з Апостольською Столицею, створив Харківський екзархат УГКЦ, виокремлюючи його територію з дотеперішнього Донецько-Харківського екзархату. Водночас було утворено Донецький екзархат, який адміністративно увійшов до Київської митрополії. Першим екзархом Донецьким став владика Степан Меньок.

З історії катедрального храму

Після освячення землі, наданої громаді УГКЦ під будівництво храму, 23 листопада 1994 року, громадянин Німеччини добродій Марія Йосиф де Вольф (голова Братства Кирила і Методія з Кельну, що в Німеччині, на сьогодні покійний), мав намір збудувати на ній Марійський центр. Однак через деякі перешкоди, зокрема й фінансові труднощі, стратегію будівництва було змінено. На освяченій землі вирішили побудувати храм Покрови Пресвятої Богородиці та консисторію (приміщення для керівних органів УГКЦ на Східній Україні). Будівництво храму Покрови Пресвятої Богородиці тривало 9 років і здійснювалось за рахунок добровільних пожертв. З молитви, благословення та зусиль преосвященного владики Степана Менька, екзарха Донецько-Харківського, будівництво храму було завершене у 2003 році. Освячено катедральний храм Покрови Пресвятої Богородиці 3 серпня 2003 року. Чин освячення здійснив Блаженніший Любомир Гузар у присутності 8 єпископів, великій кількості священства, монашества і мирян з різних куточків України. Знаково, що на цей час у храмі перебувала копія Туринської плащаниці, перед якою відбувались чуда — зцілення від недуг. У 2000 році місійне служіння на парохії Покрови Пресвятої Богородиці розпочали сестри Згромадження Сестер Служебниць (ССНДМ). Сестри організували катехитичну недільну школу для дітей і дорослих, провадять систематичне викладання передшлюбних наук, підготовку до Сповіді та Причастя тощо. До речі, у Донецьку діє монастир Усіх святих українського народу (ССНДМ), в якому на сьогодні перебувають троє сестер. На сьогодні храм є святинею Української Греко-Католицької Церкви на Донеччині. Це справді катедральний храм: у ньому служиться Архиєрейська Літургія, здійснюється рукоположення нових священнослужителів, молоді священники проходять там практику і здобувають досвід священнослужіння, щоденно відбуваються ранішні та вечірні богослужіння, а люд Божий знаходить там духовну потіху і відраду, заносячи свої молитви до Господа Бога, прибігаючи під чесний Покров Божої Матері. Кожен, хто приходить у цей храм, має можливість отримати духовну пораду і підтримку від духовних отців, а також поглибити свої знання про Бога, Церкву, Святе Письмо та збагатити свій духовний досвід, беручи участь у богослужіннях, приходячи на заняття до недільної школи чи катехитичні зустрічі з сестрами-монахинями. І вся велич храму і глибокий духовний стан його прихожан виявляється у красивому, мелодійному та урочисто-піднесеному співі хору у неділі та свята.

Першим парохом і будівничим цієї парафії та собору є о. Василь Пантелюк. Сам він розповідає, чому приїхав сюди душпастирювати, так: «Якось, на початку 90-х років, я довго їхав поїздом через Схід України і не бачив там жодного храму. Була така порожнеча. У ті часи тут майже нічого не було. І тоді я написав заяву, що хочу їхати служити на Схід…» Спочатку віряни збиралися в будинку пані Анни Солод, яка подарувала його Церкві. Згодом, у 1996 році громада отримала землю під будівництво храму. Тоді ж владика Іриней Білик і владика Юліан Вороновський освятили земельну ділянку та наріжний камінь під будівництво. Отець Василь згадує, як у ті часи, коли ще не було собору, але була вже земельна ділянка, люди приходили молитися: «На Пасхальному Богослужінні було майже півтори тисячі людей на тій голій землі, де стояв тільки хрест і наріжний камінь». Архітектором будівлі храму був донеччанин Артур Лукін, який здійснив реконструкцію Донецька, а розписували святиню художник-іконописець зі Львова Іван Грабар й місцеві майстри.

Однією із знакових подій, які відбувалися в соборі, було введення на престол як екзарха Донецько-Харківського УГКЦ владики Степана Менька 12 травня 2002 року. Архиєрей добре пам’ятає той день: «Тоді приїхав Блаженніший Любомир, Апостольський нунцій в Україні, інші владики. Було багато людей і семінаристів. А я поглянув у небо і побачив навколо сонця райдугу. Я такого ніколи не бачив. Не знаю, що це означало». Дещо пізніше, 3 серпня 2003 року, головний собор Донбасу освятив Блаженніший Любомир.

Отець Василь з особливим запалом розповідає про святині, які були в храмі, зокрема, про Фатімську ікону Пресвятої Богородиці «Тобою єдність», написану Ганною Бойко із Закарпаття спеціально для УГКЦ на Донбасі, та чудо, пов’язане з цією іконою. «Ще в мирні часи ми служили Літургію в студентському храмі Інституту штучного інтелекту Донецька й помітили на цій іконі нерукотворний образ, — згадує священник. — Жінки, які прибирали, хотіли витерти цей образ на склі, а він не відтирався». На захисному склі, яке покривало ікону, виявили контури зображення Богородиці, що з’явилося в нерукотворний спосіб, без будь-якого втручання людини. Крім контурів фігури Матері Божої, у центрі ікони з’явилося зображення людського серця, яке відсутнє на самій іконі. 22 грудня 2010 року, у день святкування Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці, в Запоріжжі два єпископи, Римо-Католицької Церкви та Української Греко-Католицької Церкви, на знак єдності Католицької Церкви разом урочисто освятили ікону. Згодом святиня разом зі склом, на якому був відбиток, починає подорожувати парафіями Донецької області. Під час подорожі надходять свідчення про дарування різних милостей від Бога після щирої молитви перед іконою. 17 січня 2012 року в Києві делегацію Священичого братства святого Климента Римського і Марійського центру Пресвятої Богородиці Фатімської Донецько-Харківського екзархату прийняв Блаженніший Святослав. Глава Церкви прочитав молитву-благословення та окропив ікону свяченою водою. Відтак делегацію Донецько-Харківського екзархату прийняв у своїй резиденції на Фанарі в Стамбулі (Туреччина) Його Всесвятість Варфоломій Перший, архиєпископ Константинополя і Вселенський Патріарх, який також благословив цю ікону.

У соборі перебувала ще одна реліквія — мощі святого Миколая Чудотворця, які подарували храму представники міста-побратима — Таранто (Італія). «Завдяки Богу й нашим душпастирям ми зберегли свій світильник і він продовжує освячувати й зміцнювати людей на Сході», — каже про собор о. Василь. У катедральному соборі Покрови Пресвятої Богородиці Донецька щодня проводяться богослужіння завдяки душпастирству о. Михайла Заверчука і о. Ярослава Лиса. «Храм, хоч би де він знаходився і в якій ситуації перебували люди, є єдиним місцем, де можна знайти мир і спокій, сховатися від реалій життя. Бо тут можна знайти Божий мир, який заспокоює, даючи надію на майбутнє та віру в те, що Бог не покине своїх дітей, — розповідає о. Михайло Заверчук. — Для людей, які залишилися, собор є пристановищем віри і надії на те, що Богородиця опікується ними».

Владика Степан, екзарх Донецький, вважає, що кожна Церква є місійною, якщо вона вважає себе Христовою, і її завдання полягає в проголошенні Слова Божого. «Люди на Сході ще мало євангелізовані. Часом у радіусі ста кілометрів ви не знайдете жодного храму. Попри це, люди шукають Бога, тому й знаходить спільноту віруючих, яка їм підходить. Коли ми з’явилися в Донецьку, люди до нас чисельно приходили, хоча й не знали, куди йдуть. Я спілкувався з тими людьми і вони казали, що йдуть сюди, бо бачать абсолютно інше ставлення до людей, іншу молитовну атмосферу. Казали мені: „Мнє здєсь харашо“. „Чому харашо?“ — питав їх. Вони не могли мені цього пояснити» (за матеріалами Інформаційного ресурсу УГКЦ).

Контактна інформація

Сайт: www.ugcc.dn.ua/

Адреса: просп. Васнєцова 2 б, Донецьк 83087, Україна

Телефон: +380 (97) 960-28-33
Ел. пошта: dhe.press@gmail.com

Локація

Персони

Дивіться також

Живе Телебачення Мукачівська греко-католицька єпархія Релігійно-інформаційна служба України Український Католицький Університет Офіційний сайт Ватикану Новини Ватикану Consilium Conferentiarum Episcoporum Europae