СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиВладика Володимир Груца помолився Літургію разом із вихованцями школи для нечуючих Марії Покрови
«Ми перебуваємо в цій школі під Покровом Богородиці Марії, яка пожертвувала себе для служіння. Вона і надалі залишається нашою опікункою, бо такою була за свого життя». Про це сказав єпископ-помічник Львівської архиєпархії УГКЦ владика Володимир Груца під час проповіді у 26-у неділю після Зіслання Святого Духа у школі для нечуючих Марії Покрови.
Львівська спеціальна школа Марії Покрови є державним закладом освіти для дітей з порушеннями слуху, що має давню історію. Цей заклад є одним з небагатьох в Україні, який пережив буремні часи революцій та воєн і вже 190 років продовжує свою роботу. Адже його відкриття відбулося ще у жовтні 1830 року.
Нині в приміщенні унікального навчального закладу для дітей з порушеннями слуху на вул. Личаківській, 35 функціонує Львівська спеціальна загальноосвітня школа-інтернат Марії Покрови. Тут навчаються діти з порушеннями слуху віком від 6–7 років зі Львова та області. Окрім загальноосвітніх дисциплін, учні навчаються основам професій; заклад пишається спортивними здобутками своїх вихованців.
3 грудня вихованці та вчителі цього навчального закладу мали нагоду вітати у своїх стінах владику Володимира Груцу, єпископа-помічника Львівської архиєпархії, який очолив Божественну Літургію та поспілкувався із учнівським та педагогічним колективом. Під час Божественної Літургії єпископові Володимиру співслужили о. Любомир Мостовий, директор школи, та о. Володимир Біляєв, адміністратор парафії Зіслання Святого Духа, як інформує пресслужба Львівської архиєпархії УГКЦ.
Перед початком Святої Літургії було освячено хоругву школи і дальматики для вівтарників.
Питання життя і смерті
Розпочинаючи свою проповідь, архиєрей зауважив, що у цей день наша життєва стежина привела молільників до школи Марії Покрови, де євангелист Лука скеровує до них Слово (Лк. 12, 16–21). І це слово вказує на гармонію між духовним і матеріальним світом.
Коментуючи цей євангельський уривок із притчею про безумного багача, він вказує на проблему, яка виникає тоді, коли матеріальні речі закривають людині дорогу до Бога. «Саме таку людину зустрічаємо на сторінках Євангелії. Цей чоловік має багато планів, бо „земля вродила щедро“. Коли ставить собі питання „Що мені робити?“, то напевно сам навіть не розуміє, що це є питання вибору між життям і смертю», — зауважив він.
Чоловік має клопіт, — продовжує думку проповідник, — з тим, куди зібрати врожай, бо треба будувати стодоли. Він все приписує собі, звертає увагу лише на себе, веде діалог зі своєю душею, кажучи: «Їж, пий і веселися». Коли людина веде монолог з собою, то це дуже насторожує. Маючи все, багач не мав нікого, а згодом лишиться без нічого. Бо не правильно інвестував. І серед тих планів і стратегій приходить смерть, зупиняється його біологічний годинник.
Безумним є той, що збирає лише для себе
«Це досить драматично, але реально. Тут не можна відкупитися. Багатий чоловік названий безумним не тому, що радіє врожаєм, бо це є вагома причина для радості. Зрештою, він щедро посіяв, обробив відповідно землю, яка дала цей урожай. Тобто він очікував урожай, мав мотивацію. Безумний він і не тому, що будує стодоли і планує майбутнє. Так робить кожен відповідальний господар. Бо було б марнотратством, якщо б зерно пропало. Але той багач збирає лише для себе, — і це робить його безумним в очах Божих. Він думає, що багатство — це все, що людина потребує. Він не усвідомлює, що багатство не гарантує здоров’я і довгого життя. Земля — це Божий дар. Вона створена для людини, служить людині, дає врожай, якого мало б вистачити всім. Бог-Творець дав людині землю не для панування, а для господарювання», — сказав він.
Повернімося, — закликає владика Володимир, — до нинішньої євангельської розповіді. Може цьому чоловіку було дано багато, щоб з іншими поділитися. «Будувати стодоли — важлива справа в житті селянина. Але коли ці будівлі людину ізольовують і вона вже нікого і нічого не бачить, то це вже проблема», — сказав він.
Апостол Павло пригадує: «Ми не принесли на цей світ нічого, та й винести нічого не можемо» (1 Тим. 6,7). Людина, яка багатіє в Бозі, має з чим йти до вічності. Нагорода вже на неї там чекає, бо вона робила правильні інвестиції в час земного життя.
Чинімо милосердя і черпаймо з його джерела
Також у проповіді архиєрей закликав чинити добро: «Ми наближаємося до празника Святого Миколая. Він мав великий дар милосердя не лише за життя, його щедрість відчутна до нинішнього дня. Ми чекаємо на нього. Нам приємно, коли отримуємо подарунки. Це не мусить бути щось дороге, але ми черпаємо з джерела милосердя. Чому Миколай мав так всього багато? Бо він ділився з іншими. Тому мав ще більше. Такий є принцип. Ми можемо іншим дарувати усмішку, обійми, тоді набагато більше отримаємо назад».
«Нашому світу і нам зокрема часто бракує милосердя, елементарної людської уваги, любові, цієї ж усмішки. Як добре було б нам хоча б трохи бути подібними до св. Миколая і ділитися цими дарами», — закликав він.
«Важливо, щоб ми протягом життя, в час сівби та збирання урожаю завжди бачили Господню руку і дякували за те, що маємо. Тоді матимемо відвагу інвестувати у вічність», — переконаний владика Володимир.
Довідка
Час заснування школи сягає 1828 року, коли невідомий доброчинець надав первісний капітал — 16000 флоринів. Дослідники встановили, що анонімним доброчинцем був австрійський єпископ Ян Міхал Леонгард. 4 жовтня 1830 року відкрився Галицький приватний інститут глухонімих Св. Трійці, у якому навчалися 10 вихованців.
Першим опікуном закладу був губернатор Галичини князь Лобковіц; першим директором (1830–1836 рр.) — о. Ян Гоффман; першим вчителем та вихователем — випускник Празького інституту глухонімих, чех Домінік Віхітіль.
З 1833 року Галицький заклад глухонімих розташувався у власній кам’яниці. Через її невідповідність до потреб виховного закладу її «замінили» на земельну ділянку по вул. Личаківській, 35. 1841 року на ній було споруджено власний будинок, розрахований для прийому 60 вихованців. Будинок оточував чудовий парк. Парк виконував кілька функцій: декоративну (з боку вул. Личаківської та центрального входу він мав вигляд регулярного парку), навчально-виховну (як садова ділянка для навчання майбутніх садівників), розважальну (як місце відпочинку, розваг, забав та гімнастичних вправ). 1880 року будівля була реставрована, 1894 року було добудовано два крила, 1899 року з добудовою третього поверху значно збільшилася корисна площа. Із зростанням кількості вихованців зростала кількість вчителів: тоді як 1830 року був лише один вчитель, то наприкінці ХІХ ст. — вже 13.
У період німецької окупації школа була закрита та реорганізована німцями у готель для військових, а на будівлі був встановлений німецький прапор, а цивільних до приміщення не впускали. Перед закриттям школи німці дозволили Кемпі перевезти шкільну документацію до себе у м. Вроцлав. Глухі діти були вивезені у с. Гребенів Сколівського району, і більшість з них перебували у місцевому санаторії, а старші та фізично міцніші працювали на лісопильному заводі або пасли отари овець.
У 1944 році школа відновила свою роботу. Влітку було набрано штат учителів, а у вересні відновилися заняття. Розпочалася радянська сторінка історії школи. Майже півстоліття школа працювала за стандартами радянської системи освіти.
Зі здобуттям Україною незалежності розпочався новий етап розвитку школи. Завдяки зв’язкам з колегами з Канади, Нідерландів, Франції та Німеччини в певній мірі вдосконалювався навчальний процес, відбувалася відбудова та реконструкція школи, підтримка матеріальними ресурсами, технічними засобами. Зі свого боку, меценат Пітер Спайкерс доклав багато зусиль для налагодження співробітництва між Львівською школою Марії Покрови та Інститутом Святого Михайла в Нідерландах.
Визначною подією та безумовно новою сторінкою в житті школи стало її членство в Українсько-Канадському Альянсі для розвитку дітей з порушеннями слуху.
З липня 2020 року директором Львівської спеціальної школи Марії Покрови призачено о. Любомира Мостового.
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
