Владика Степан Сус

Владика Степан Сус

Єпископ Курії Києво-Галицького Верховного Архиєпископства, титулярний єпископ Зігріса

Народився

7 жовтня 1981 року у місті Львові.

Священичі свячення

30 червня 2006 року із рук високопреосвященного архиєпископа і митрополита Львівського владики Ігоря Возьняка.

Єпископська хіротонія

12 січня 2020 року у Патріаршому соборі Воскресіння Христового УГКЦ у Києві.

Дитинство і родина

Народився 7 жовтня 1981 року у місті Львові в сім’ї Ярослава та Оксани з родини Боднар. Дитинство провів у селі Чишки (Пустомитівський район, Львівська область). З 1988 по 1996 роки навчався у Чишківській середній школі. Про свою родину владика Степан Сус розповідає наступним чином: «Мої батьки були і є віруючими людьми. Вони дали мені те, що могли дати. Моя мама — більш практикуюча християнка, а тато почав ходити до церкви тоді, коли вже я став священником. Для нього це був доволі болючий і страшний момент, коли він дізнався, що його син буде священником, тим паче неодруженим. Тоді він ставив собі дуже багато запитань, та й дотепер не всі речі, пов’язані з цим усім, є для нього зрозумілими. Однак, для мене бути священником — це стиль і зміст життя. Це те, чим я живу 24 години на добу і 7 днів на тиждень. Я десять років провів у Колегії святого Йосафата у Бучачі, це вже на Тернопільщині. Ще сім років життя віддав Львівській духовній семінарії Святого Духа та Українському католицькому університету. Та попри все це, думаю, що на моє покликання, насамперед, вплинули саме батьки та рідні. Мій прадід був старшим братом у греко-католицькій церкві ще за Польщі. Його перевезли в Чишки після операції Вісла. І він вже ніколи не ходив до церкви, він казав завжди, що є греко-католиком. Мій дід ніколи не розумів, що це означає поміняти віру чи зрадити Церкві. Для нього це було дуже болюче, тому він до церкви не ходив. Я відчуваю себе відповідальним за все те, що дід робив. З іншого боку, мій дід по батьковій лінії був дяком у Винниках. Я з ним не дуже багато спілкувався, але думаю, що від нього мені також багато чого передалося. Гадаю, вони обоє хотіли, щоб у родині був священник».

Саме ж покликання до священства, за словами владики Степана, зародилося у нього ще в шестирічному віці. «Пригадую, як на Водохреща, це було, здається, 19 січня, ми з мамою ішли до церкви. Це був ще комуністичний час. Звичайно, не було ще багато дітей у храмі. Навіть моїй сестрі, яка навчалася тоді ще у школі, забороняли ходити до церкви. Взагалі-то всім забороняли: учням, вчителям, викладачам. А я, коли заходив у храм, відчував там особливу атмосферу. Уважно спостерігав за особою, яка фактично керувала всіма тими процесами й молитвами у храмі. Часом священник давав нам, дітям, якісь цукерки, він був таким собі уособленням доброти, це нам, дітям, теж подобалося. Хоча тоді я ще не до кінця усвідомлював, хто такий священник, які його завдання, де народжуються чи стають священниками. Але в мене тоді з’явилося таке щире бажання робити щось таке, як той священник робить. Я завжди асоціював особу священника з добром. Я бачив, як він роздає дітям образки, книжечки. І це все ще в той час, коли таких речей практично не друкували. Це було для мене певним прикладом для наслідування, прикладом доброти. І це, думаю, підштовхнуло мене йти шляхом священника», — зазначає єпископ.

Освіта

У 1996–1999 роках навчався в Бучацькому історико-філософському ліцеї імені святого Йосафата при монастирі отців василіян у м. Бучач. З 1999 до 2006 року вчився у Львівській духовній семінарії Святого Духа та Українському католицькому університеті. Про навчання у Колегії та Духовній семінарії владика Степан Сус пригадує із особливим теплом: «Потім я вступив у Бучацький ліцей, де навчався із 1996 року. Я завершив цей Колегіум і ми були першим випуском цього колегіуму, потім вступив до Львівської Духовної Семінарії Святого Духа. Навчання у Бучачі стало для мене проривом у духовному житті. Я думав, чи іти у монастир до Василіян, чи іти у семінарію. Семінарія звісно дала своє. Я завдячую покликанням Богові і тим душпастирям, які показували дуже хороший приклад. Я один час писав статті до журналу „Місіонер“».

Окрім цього, саме під час навчання у семінарії майбутній владика Степан захопився справою війського капеланства та служіння для військових: «Тоді, в семінарії були семінаристи такі як, вже сьогодні, владика Богдан Манишин, і ми пробували в семінарії відкрити нові напрямки, зокрема, військове капеланство. Що було трохи більше чим парафіяльне життя. Капеланство військове, студентське і сиріт стало дуже на часі. Тоді ще ніхто не розумів, що означало слово „капеланство“. І десь тоді ми з перших цеглинок почали будувати щось серйозне. Тут треба шукати підхід, бути гнучким, відповідати на виклики і допомогти військовим бути з Богом. Осередком була Академія Сухопутних військ. Я пропонував, щоб вони обирали тему зустрічей, а загалом було цікаво. І будні зелені, а тут хтось — у чорному прийшов. І пропонує піти у паломництво, чи навіть на піцу. І ми старалися бути друзями. І багато випускників, ще цих років, почали мені писати. І якщо вони пам’ятають і визнають це, то значить ми знайшли правильний підхід до їхнього серця». Відтак вже в іншому інтерв’ю зазначив: «А вже у 2001 році відродилося таке поняття як військове капеланство. Я планував бути священником, але, знаєте, ніколи не думав, що матиму стосунок до армії та військових. Керівники армій почали думати про те, щоб у війську були присутні священники. Чесно кажучи, я не знав, що можу робити як священник у війську серед курсантів, солдатів та офіцерів. Що їм можна проповідувати? Здавалося, що ці люди холодні до будь-яких релігійних речей. А християнство все-таки говорить про якісь сентименталії, про певні внутрішні почуття. Та після кількох спроб я таки розпочав працю серед військових. У зв’язку із цим припинив роботу із глухонімими людьми. „Бути завжди поруч“. Таким стало моє життєве кредо. Я побачив, що як священник не можу міняти життя людей, не можу інтегруватися у всі їхні проблеми людські, часто не можу їх вирішити. Це нереально. Зрештою, навіть Ісус Христос не намагався вирішувати всі проблеми всіх людей. Він старався давати людям пояснення, як ці проблеми можна вирішити. Або ж як далі жити, щоб не допустити схожої ситуації. Тому кредо мого капеланства — „Завжди поруч“. Військові знають, що священники поруч із ними. Захочуть — завжди знають, до кого можна звернутися, подзвонити чи прийти. Не хочуть? Ніхто не буде їм нав’язувати певних ідей. Я сказав би, що це стало одним з елементів успіху священства. Я навіть від марш-кидка на 72 кілометри із десантниками Яворівського полігону не відмовився. (Усміхається) Їх це дещо шокувало. Вони навіть сперечалися між собою, чи священник без підготовки зможе дійти до кінця. Я витримав. Після цього отримав тільняшку і берет. Вони навіть віталися зі мною „Слава ВДВ!“ (Усміхається) Я розумів, що лише таким чином отримаю в очах десантників певний статус. Я знав, навіть якщо проведу десять Літургій, мене ніхто з них не зрозуміє. Однак якщо зможу пройти 72 кілометри, то ці військові завтра будуть у церкві».

У 2009–2010 роках навчався у Львівському національному університеті імені Івана Франка, де захистив наукову працю на тему «Людина в контексті міжособистісної комунікації: Дитріх фон Гільдебрант та Еммануель Левінас», магістр філософії. У 2014–2015 роках навчався у Люблінському католицькому університеті, захистив наукову працю на тему: «Військове капеланство у світлі Другого Ватиканського собору», магістр богослов’я. У 2015–2017 роках навчався на ліцензіатській програмі Українського католицького університету з пасторального богослов’я.

Священиче служіння

30 червня 2006 року прийняв священиче рукоположення з рук архиєпископа і митрополита Львівського Ігоря Возьняка в архикатедральному соборі Святого Юра у Львові.

У 2006 році з благословення архиєпископа і митрополита Львівського Ігоря Возьняка створює та очолює релігійну організацію «Центр військового капеланства» Львівської архиєпархії УГКЦ, завдання якої стала допомага капеланам здійснювати душпастирську опіку серед військових. Того ж року призначений військовим капеланом Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного та синкелом Львівської архиєпархії УГКЦ у справах капеланства: військових, студентів, дітей-сиріт, в’язнів. З 2011 року — настоятель гарнізонного храму Святих апостолів Петра і Павла Львівської архиєпархії УГКЦ. «Хотів би привітати всіх тих, хто був причетний до відкриття Гарнізонного храму св. апостолв Петра і Павла, 8 років назад. Згадати усіх курсантів, які перевозили книги із нашого храму у нове книгосховище. Знаю, що десь 140 машин книжок перевезли, 30 машин стелажів. Є дуже багато курсантів, які до сьогодні згадують ті часи. Понад 20 з них тут вінчалися у цьому храмі. Крайній шлюб, який був тут десь 2 тижні назад, це теж був наш випускник з Одеси. Він каже: „Я тут вивозив книги, я допомагав його відкрити“. І для нього це було дуже приємно у цьому храмі вінчатися. За цей час, ми мали орієнтовно 600–650 шлюбів і 1110 Хрестин. Пригадую, що минулого тижня було 1111 хрестин і ми навіть сміялися, бо було 4 одинички. Ми хрестили хлопчика Тадея-Степана. Син морпіха, нашого воїна, він приїхав на ці хрестини до нас. І дуже знаково, що ці 1111 хрестини — це були хрестини дитини військових. Тому храм наш живе, життя у ньому продовжується. Для мене цей день особливий у тому, що це вже крайнє свято, коли я є настоятелем цього храму, святкую 8-му річницю тут. Наступного року буду святкувати вже у іншій іпостасі, буду у Києві. Але мені дуже приємно, що я ці 8 років присвятив Гарнізонному храмі, а 16 років — Збройним Силам України, зокрема курсантам Академії Сухопутних військ. Сьогодні ті з якими я починав свій шлях, як військовий капелан, полковники-підполковники. Мені не вистачатиме армії у наступному моєму служінні, бо не буду мати відношення до військового капеланства. Але думаю, що завжди буду мати багато друзів війькових, і багато наших випускників у Києві служать. Дякую Вам за цю спільну молитву, за те, що ми є разом, ми є сильними, і цю силу окрім зброї, яка допомагає нам рухатися вперед, черпаємо у церкві разом з Господом Богом, на молитві. Тому всім нашим захисникам, усім, хто причетний до життя Гарнізонного храму, нехай Господь благословить! Многії і благії роки життя!» — зазначив владика Степан Сус під час прощальної Літургії у Гарнізонному храмі свв. верх. апп. Петра і Павла.

У 2014 році під його керівництвом був створений інформаційний ресурс Капеланство.info, який висвітлює події пасторального та соціального служіння капеланів Львівської архиєпархії Української Греко-Католицької Церкви серед військових, студентів, сиріт та в’язнів.

Володіє українською, англійською, польською, російською, французькою мовами. «Знати мови — це мати ключі до сердець багатьох людей. Не лишень українців привертати до Бога, а й громадян усього світу, які шукають свою стежку до Всевишнього. Завдяки знанню мов можу залучити до добрих справ людей з різних куточків планети. Завдяки цьому наші пасторальні проєкти (допомога пораненим, дітям-сиротам) стають глобальними», — підкреслює куріальний єпископ.

Єпископська діяльність

15 листопада 2019 року у Ватикані повідомлено про те, що Синод Єпископів Української Греко-Католицької Церкви, отримавши попередню згоду від Папи Франциска, здійснив канонічне обрання отця Степана Суса єпископом Курії Києво-Галицького Верховного Архиєпископа. Йому надано титулярний осідок Зіґрісу. «Мене призначили куріяльним єпископом Курії Верховного Архиєпископа УГКЦ, тобто блаженнішого Святослава. Моїми обовязками будуть певні завдання, які він мені доручить як Глава Церкви. Куріяльний єпископ призначається для допомоги Главі Церкви. Блаженніший Святослав має дуже багато завдань і обовязків як керівник Церкви. Тому, будуть мені порученні завдання, які я зможу виконувати від його імені», — пояснює свої обов’язки та поле діяльності владика Степан. Натомість, про призначення титулярного осідку Зігріса архиєрей пояснює так: «Йдеться по колишню єпархію, церковну територію, яка більше не є єпархією, бо у певні історичні моменти її ліквідували. Кожен єпископ у Церкві має мати свою єпархію, осідок. Зважаючи на те, що я своєї єпархії не матиму, бо більше буду зайнятий у куріяльних справах Глави Церкви, таким єпископам, як я, у різних країнах світу надають титулярні осідки, колишні єпархії. Мені випала честь стати єпископом Зігріса. Я там не був, це дуже далеко від України — територія Лівану, Єгипту. Попередньо цей титул мав владика Михаїл Гринчишин, єпископ у Парижі. Він уже відійшов у вічність, тому цей титул передано мені».

Єпископська хіротонія владики Степана Суса відбулася 12 січня 2020 року у Патріаршому соборі Воскресіння Христового УГКЦ у Києві. Головним святителем став Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав, а співсвятителями — архиєпископ і митрополит Львівський владика Ігор Возьняк та єпарх Стемфордський владика Павло Хомницький у присутності інших владик Синоду Єпископів УГКЦ, владик Римо-Католицької Церкви в Україні, владик Православної Церкви України та чисельно зібраного духовенства та вірних. Звертаючи увагу на архиєрейську хіротонію, Патріарх мовив: «Ми стали свідками народження — свячення нового єпископа. Владико Степане, дивні були дороги, якими вів Вас Господь Бог до цієї хвилини. Ви як молодий священник, мабуть, бачили, як багато сьогодні людей виїжджає з України, і думали як їх супроводжувати, та де їх шукати. Ви як той, що були настоятелем Гарнізонного храму Петра і Павла у Львові, можливо, більше з усіх нас чули й бачили плач сучасної української Рахилі. Бо ви ховали тих хлопців, які сьогодні щедро засівають українську землю своїми кістками в надії на її свободу і незалежність. Сьогодні Господь Бог покликав Вас бути єпископом Патріаршої Курії у Києві. Бо часом є такі обставини, у яких найважливіше є те, щоб люди побачили, що з нами є Бог». У свою чергу, нововисвячений єпископ Курії Києво-Галицького Верховного Архиєпископства пригадав, як під час марафону він біг поблизу українського прикордонника Юрія Козловського та багатьох інших, що бігли на протезах. Він тоді думав над важливістю докладання зусиль у житті. Єпископ зауважив, що для багатьох людей вставання вранці на свої ноги та ранішня гігієна — це звичайні прості речі. «Хтось для звичайних нам речей докладає великих зусиль». Далі він запитав: «Що рухає нами вперед? Що дозволяє нам осягати нові горизонти життя? Що допомогло нашим свідкам віри, мученикам УГКЦ XX століття? Віра у Бога та зусилля. Тому не біймося щодня докладати зусиль для того, щоб бути і долати, йти та перемагати», — наголосив єпископ. Далі владика Степан висловив слова вдячності усім присутнім: «В цей день я дякую Богові, Церкві, дякую Папі Франциску, Блаженнішому Святославу, Апостольському нунцієві в Україні Клаудіо Ґуджероті, співсвятителям та усім владикам Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви».

Нагороди:

  • Орден Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного «За заслуги перед ЗСУ» (листопад 2008),
  • Відзнака Державної прикордонної служби України (27 травня 2015),
  • Почесна відзнака «Хрест військового капелана» УГКЦ (15 грудня 2015),
  • Орден «За заслуги» ІІІ ступеня (29 липня 2015) — за значний особистий внесок у духовне збагачення українського народу, багаторічну культурно-просвітницьку діяльність
  • Почесний нагрудний знак начальника Генерального штабу — Головнокомандувача ЗСУ «За заслуги перед Збройними Силами України» (7 грудня 2016), Медаль «Асоціації культури та дипломатії» ОАЕ (14 січня 2017),
  • Медаль «Операції Об’єднаних Сил. За звитягу та вірність» (15 серпня 2018),
  • Відзнака Президента України «За гуманітарну участь в антитерористичній операції» (12 жовтня 2018),
  • Медаль «За сприяння Збройним Силам України» (21 листопада 2019).

Контактна інформація

Адреса: вул. Микільсько-Слобідська, 5, метро «Лівобережна», Київ 02002, Україна

Новини та анонси

Інтерв’ю та коментарі

Живе Телебачення Мукачівська греко-католицька єпархія Релігійно-інформаційна служба України Український Католицький Університет Офіційний сайт Ватикану Новини Ватикану Consilium Conferentiarum Episcoporum Europae