Владика Богдан Дзюрах до парафіян м. Бамбергу: Визнавати свою віру і провадити до віри інших

17 травня 2021

16 травня 2021 року, у Неділю мироносиць, апостольський екзарх для українців візантійського обряду в Німеччині та країнах Скандинавії владика Богдан Дзюрах здійснив душпастирський візит до парафіяльної спільноти Святого Івана Христителя у м. Бамбергу (Німеччина), де поділився своїми думками про відвагу жінок-мироносиць та святого Йосифа Ариматейського у свідченні їхньої віри.

Владика Богдан Дзюрах до парафіян м. Бамбергу: Визнавати свою віру і провадити до віри інших

Дорогі у Христі, радію, що можу сьогодні бути з Вами. Ця спільнота в м. Бамберг, після катедрального храму у Мюнхені, є першою парафіяльною спільнотою, яку я відвідую після інтронізації на Екзарха, яка відбулася рівно місяць тому. І я радію і дякую Богові за цю нинішню зустріч і молитву, і то з кількох причин.

Радість першої зустрічі

По-перше, бо для нас, християн, завжди є чимось життєво необхідним збиратися на молитву, щоб пережити зустріч з Воскреслим Спасителем, Який сказав: «Де двоє, або троє зібрані в моє ім’я, там я посеред них». Тому перші християни, коли поганські закони і приписи не дозволяли їм збиратися в неділю на служіння Євхаристії, рішучо відказували опонентам: Sine domenico non possumus! — «Ми не можемо жити без святкування Дня Господнього!». Саме так казали 304 року мученики з Абітини, яка знаходиться в сучасному Тунісі на півночі Африки. Вони воліли радше вмерти, ніж відмовитися від життєдайної зустрічі з Христом Воскреслим у Його Господній День, в неділю. Тому я радий, що ми сьогодні, так як це робили наші брати і сестри у Христі впродовж двох тисячоліть, і так як будуть робити по всі віки після нас, зібралися, щоб святкувати цей Господній день.

Але радію також і тому, що від самого мого призначення на Екзарха я бажав зустрітися із вами. У день мого призначення я був скерував листа до вас, в якому висловив моє гаряче бажання якомога швидше побачитися з вами, кажучи словами святого апостола Павла: «прагну вас бачити, щоб поділитися з вами яким-небудь духовним даром, щоб вас зміцнити, тобто підбадьоритись разом, між вами, спільною вірою, вашою і моєю» (Рим. 1, 11–12).

І сьогодні цей день настав і я дякую Богові за цей духовний дар, яким є ви, — і це третя причина моєї радості сьогодні: починаючи відвідини наших громад, я першою зустрів вашу громаду — живу, динамічну, молоду, повну надії та радості спільнота християн. Молоду віком, але також молоду життєдайною силою Святого Духа, Який свого часу заснував цю спільноту Христових учнів і відтоді збагачує її своїми щедрими плодами.

А перший плід діяння Святого Духа це — любов. Ваша любов, яка виражається молитвою, вірністю Богові і Христовій Церкві, а передовсім — ділами милосердя, знана далеко поза межами Баварії і Німеччини. Завдяки ревності о. Богдана, а тепер — його наступника о. Андрія, сотні і тисячі нужденних в Україні відчули на собі духа любові і солідарності, яким живе ваша громада. За це я дякую сьогодні Богові і вам усім — починаючи від ваших душпастирів і закінчуючи тими нашими парафіянами, які сьогодні відпочивають на руках матусь чи татусів, а завтра будуть продовжувати творити і розвивати цю спільноту.

Відвага перед зраненим Тілом Христовим - Церквою

Коли Господь подарував нам цей дар зустрічі з вами сьогодні, дозвольте поділитися духовним даром — двома думками на канві сьогоднішнього Слова Божого. Перше, що вражає в нинішньому Євангелії, це — відвага жінок мироносиць і праведного Йосифа з Ариматеї. Про Йосифа так і сказано, що він «сміливо ввійшовши до Пилата, попросив тіло Ісуса» (Мр. 15, 43). Йому було потрібно чимало відваги, щоб, будучи анонімним Христовим учнем, саме тепер, в моменті ганьби, найбільшого приниження і поразки Вчителя з Назарету признатися явно і відкрито: «Так, я — Христовий учень, я — його послідовник, я бажаю прийняти на свої руки і до свого гробу Його поранене тіло».

Мозаїка "Мироносиці", Венеція (Італія)Дорогі брати і сестри, ми, живучи на цій німецькій землі, багато разів чуємо про різні прикрі події, які потрясають Церквою в Німеччині, про те, що багато людей відходять від Церкви, не хочуть більше признаватися до неї. В таких обставинах потрібно великої відваги, живої віри і великої любові до Христа і Його Тіла, яким є Церква, щоб сказати: «Попри те, що це Христове Тіло-Церква є зранене людським гріхом, я не відрікаюся від нього, я залишаюся вірним Христовим учнем, ученицею».

На мою думку, люди, що, зауваживши рани на Тілі Церкви, віддаляються від неї, самі себе позбавляють потоків благодаті, які Господь дає через Церкву і в Церкві. Остаточно, нам варто пам’ятати, що Христове Тіло, Церкву ранять не лише великі і публічні гріхи, але і кожен гріх, яким ми самі провиняємося перед Богом, хоча б цей гріх був здійснений лише в бажанні чи в укритій думці. І тим не менше справді віруючі люди не відрікаються від Церкви і не віддаляються від неї, бо вірять, що саме в ній і через неї Господь дарує зцілення наших власних гріховних ран. Христос Воскреслий дарує нам спасіння у Своєму зраненому і прославленому Тілі. І ми приймаємо це зранене Тіло до гробу нашого життя, туди, де нас чекає перспектива смерті, щоб силою і благодаттю Святого Духа, Який Воскресив бездиханне Тіло нашого Спасителя, також із нашого гробу засяяло світло життя і воскресіння.

То ж я бажаю усім нам такої відважної віри, якою відзначався праведний Йосиф і жінки мироносиці, віри, яка приймає Христове Тіло, не віддаляється від Нього, а огортає Його любов’ю, пахощами власного чеснотливого життя і милосердям.

Запросити інших до Христа

А друга думка, це щоб, йдучи назустріч із Христом, ми не приходили самі, але запрошували на цю зустріч наших ближніх. Коли жінки дивилися на похорон Ісуса, то, мабуть, усі вони відчували у серці глибокий смуток, страх, сум’яття і тривогу. Але, правдоподібно, в певному моменті одна із них відчула в серці цей побожний намір: прийдімо завтра вдосвіта на це місце, до цього Ісуса, зробімо добре діло для нашого Учителя, зробімо жест любові! Одна сказала, а всі інші підхопили! Як важливо, щоб серед атмосфери смутку, тривоги, страху і безнадії, знайшовся хтось, у чийому серці загориться вогонь добра, надії і любові, хтось, хто запропонує чи запросить зробити щось хорошого і доброго на противагу байдужості, зневірі, страхам і егоїзму, якими часто-густо опанований наш теперішній світ.

Будьмо і ми саме такими людьми, у серці яких запалюється вогник надії і любові, який притягатиме до Ісуса наше ближче і дальше оточення. Так, як це сталося у житті жінок-мироносиць, які одна одну заохочували і підбадьорювали в дорозі до Ісуса, і як це було у випадку праведного Йосифа з Ариматеї, який, прийнявши рішення публічно заявити про свою приналежність до Христа, можливо, поділився тим своїм наміром із іншим таємним учнем — Никодимом, і так допоміг і йому вийти із «сірої зони» анонімного учнівства та здійснити цей акт пошани і любови для Божественного Вчителя.

Не піддаваймося страхові та тривозі!

Моє прохання і побажання до усіх нас: не піддаваймося страхові і тривозі, але у дусі живої віри і щирої любови признаваймося до Христа і до Його Святої Церкви. Не віддаляймося від Бога і від Церкви, навіть якщо навколо нас поширюється дух зневіри, страху і тривоги. А друге: приходьмо до Ісуса не самі, ведімо своїм словом, а ще краще своїм прикладом нових Христових учнів, на особисту зустріч із Христом в спільноті Церкви. Цього собі і вам бажаю нині, в неділю мироносиць. А сам Господь Ісус, воскреслий з мертвих, нехай нам в цьому допоможе і благословить!

† Богдан Дзюрах,
Апостольський екзарх у Німеччині та країнах Скандинавії