«Рани війни не є обмеженими лише українським народом», — владика Микола Бичок

11 жовтня 2023

Перебуваючи на Синоді Єпископів УГКЦ в Римі (Італія), єпископ Єпархії Святих верховних апостолів Петра і Павла із осідком у м. Мельбурн для українців візантійського обряду в Австралії, Новій Зеландії та Океанії владика Микола Бичок розповів про власний досвід та досвід українців в Австралії під час цієї російської війни проти України.

«Рани війни не є обмеженими лише українським народом», — владика Микола Бичок

У цій розмові із владикою Миколою Бичком ви довідаєтеся:

Скільки часу витратив на дорогу владика, щоб бути на Синоді особисто;
Як австралійці та українська діаспора реагують на війну в Україні;
Чому зранення, спричинені цією війною, не обмежуються лише українським народом;
Для чого владика радить українцям не поспішати із поверненням в Україну.

Слава Ісусу Христу, Ваше Преосвященство. Вітаємо Вас на Синоді Єпископів у м. Римі. Насамперед, хотілося би Вас запитати про те, якими є Ваші перші дні та перші враження на Синоді?

Слава навіки. Враження, як завжди, є неповторними, адже для мене Синод Єпископів Української Греко-Католицької Церкви — це час особливої благодаті. Оскільки я є з Австралії, і тому є дещо віддаленим від інших єпископом, це для мене добрий час поспілкуватися із співбратами у єпископському служінні, поділитися із ними певними викликами, із якими зустрічаємося в Австралії, Новій Зеландії та Океанії, а з іншої сторони засягнути їхнього досвіду для мого єпископського служіння на тих далеких теренах.

Ви є найбільш віддаленим від України географічно єпископом. Скільки часу вам знадобилося для цієї поїздки у Рим? Скільки було затрачено зусиль, щоби бути тут?

Мій політ відбувався із Мельбурна через Сінгапур та Дубаї до Риму. Це — 17 000 км та 22 години чистого польоту. З пересадками моє добирання тривало 27 годин. Справді, це дуже далеко, але цей час перебування тут є часом радості.

Ви відмітили те, що час на Синоді є дуже помічним для Вас, адже ви можете отримати корисний досвід від інших єпископів. Яким ще чином наші владики підтримують нашу Церкву в Австралії?

При будь-яких нагодах, які трапляються упродовж року, я тримаю зв’язок із нашими єпископами. Сьогодні ми живемо в еру цифрових технологій, за допомогою яких можна в один «клік» сконтактувати із будь-яким єпископом світу. Можливо, єдиною трудністю є різниця у часі. До прикладу, коли планую сконтактувати із Канадою, мусиш сім годин в одну сторону рахувати, а коли намагаєшся сконтактувати із Європою чи Україною, рахуєш в іншу сторону. Це, мабуть, єдина складність. Але саме у цьому виявляється унікальність Австралії. Коли відбувався Всецерковний форум нашої Церкви, то так і випадало, що у когось був ранній ранок, у когось — обід, а у нас переважно була вже опівніч або ж 01:00 год. ночі. Ми відчували себе постійно «нічними пташками» (сміється — ред.).

Тобто, бувало і таке, що ви могли когось із владик підняти серед ночі?

Траплялося і таке. Дехто із владик і до мене телефонував вночі. Але оскільки у мене телефон вночі перебуває у режимі тиші, то я це помічав лише вранці.

Звернемося тепер до воєнної дійсності, у якій перебуває наша Україна. Яким чином парафії в Австралії реагують на війну проти України? Як українські громади підтримують своїх співвітчизників під час цієї війни?

Хоч на перший погляд Австралія є дуже далеко, але вона є надзвичайно близькою духом до українців. Я хочу відзначити, що уся наша церковна спільнота та українська громада в Австралії об’єдналися разом, разом із Церквою, із іншими організаціями, які діють в Австралії, для того, щоби надавати вагому допомогу українцям. На даний час в Австралії є близько 6 тис. біженців. Це не є доволі багато, якщо порівнювати із іншими континентами. Але вони таки є. Ми як Церква намагаємося бути голосом нашого народу і нашої Церкви у самій країні Австралії, а я зокрема як єпископ та член Конференції католицьких єпископів Австралії стараюся доносити правду про цю жахливу війну, яка відбувається в Україні. Нам вдалося здійснити наступне: уся Католицька Церква в Австралії напередодні Різдва об’єдналася для того, щоби «зігріти Україну» у ті жахливі зимові будні, коли було багато обстрілів, вдалося зібрати деякі кошти і через Патріаршу фундацію «Мудра справа» закупити, сформувати і роздати продуктові набори. Також минулого місяця, із 8 по 11 серпня відбувалася подорож офіційної делегації представників єпископської конференції з Австралії в Україну. Вони провели один день у Львові, де побачили наслідки війни, біженців, поранених воїнів із різними зраненнями. Наступного дня вони також побували у Києві, де особисто могли доторкнутися ран війни і побачити на свої очі наслідки цієї війни.

Справді, ми мали нагоду в Україні із ними поспілкуватися. Австралійські єпископи постійно висловлювали свою підтримку українському народові. Йдеться насамперед про молитовну підтримку, але й також про фінансову, що виразилося у продуктових наборах.

А якими є біженці в Австралії? Це люди, які виїжджають до своїх рідних? А чи також є люди, які тікають від війни, не маючи попередньо жодних контактів? Як Церква намагається допомагати останнім?

За три години до початку воєнного вторгнення Російської Федерації в Україну, я перебував на онлайн-зв’язку із Міністром міграції Австралії. Ми як Церква і як українська громада говорили про те, щоби Австралія подала Україні руку допомоги. І раптом проходить три години після цієї онлайн-зустрічі і розпочинається повномасштабна війна. Австралія у перші місяці відкрила свої кордони, вона відразу розпочала надавати т. зв. гуманітарну візу на три роки, певне фінансове забезпечення, медичне страхування, дозвіл на працю. Це була вагома допомога. Більше того, на початках такі візи надавалися за одну годину! Пізніше тривалість видачі віз збільшувалася аж до декількох днів.

Зараз мусимо констатувати, що існує можливість потрапити до Австралії, але ця програма вже закрита. Українцям вдалося отримати близько 9 тис. віз. Із них лише 6 тис. осіб прибуло до Австралії. 90 % — це мами із своїми дітьми, і можливо, 10 % — чоловіки. Обличчя нашої теперішньої воєнної еміграції — це близько 80 % біженців із Центральної та Східної України. У більшості, це російськомовні люди, які не мали жодного відношення до Церкви і які, можливо, саме зараз відкривають українськість в Австралії, відкривають Церкву. Вони також намагаються шукати певної поради, а навіть більше, розради на тих далеких землях. Адже насправді Австралія дуже гарно звучить з України, натомість коли ти приземляєшся там, цей світ цілковито по-іншому постає і виглядає перед тобою. І навіть вже існує той факт, що близько 10–15 % наших людей повернулося в Україну. Адже вони побачили нові виклики, побачили ті реалії, які не зауважували доти, доки не прибули на цей далекий континент.

Для нас українців Австралія часто виглядає екзотично. Ви часто викладаєте у соцмережах фото із різними тубільцями та аборигенами, і це викликає великий подив. Як австралійці ставляться до України? Чому серед багатьох країн світу австралійці настільки багато допомагають нашому народові у його боротьбі?

Цей Синод, який відбувається у ці дні, своїм основним завданням має зосередити свій погляд на душпастирському супроводі ран війни. Я до певної міри був шокований, тому що ці рани війни не є обмеженими лише українським народом. Ба навіть більше, я зустрів в Австралії багатьох австралійців, які також зранені цією війною, які ділилися зі мною своїми пережиттями: «Владико, від початку війни ми не можемо спати. Нас це мучить. Ми хвилюємося. Як таке могло статися у XXI столітті?» І вони не тільки є зраненими, але й намагаються щось робити. Чи це у духовний спосіб молитися за навернення Росії, за справедливий мир в Україні, а чи творити певні волонтерські ініціативи. Я думаю, що це є надзвичайно важливо, тому що Австралія побачила, що хоч вона і знаходиться далеко, та наслідки війни можуть наблизитися і до Австралії. В азійському регіоні також відбувається дуже багато різних рухів. Тож я думаю, що те, що зараз Австралія виявляє свою справді проукраїнську позицію, це вияв розуміння того, що хоч війна є дуже далеко, але наслідки цієї війни, її завершення матимуть вплив на кожну країну у світі.

Владика Микола Бичок під час Літургії у базиліці Святого Петра, 10 вересня 2023 року

На цьому Синоді ми говоримо про духовний супровід постраждалих внаслідок війни. Чим може Ваш австралійський досвід допомогти у цьому зціленні ран війни?

Перш за все, йдеться про доволі просту річ. Не тільки зауважити людину, приділити їй час, але й певним чином увійти у її життя. Адже це зранення спричинене не тільки війною, але й інколи новими реаліями, новими мовою чи культурою. І тут дуже важливо не залишити тих людей наодинці. Ми сьогодні в Австралії шукаємо певні ініціативи, як допомогти цим людям.

Те, що ми спостерігаємо насамперед в Австралії чи Новій Зеландії, зокрема і я як єпископ, це почуття вини у цих людей. Вони часто кажуть: «Владико, ми є тут, а наші рідні є там. Нас мучить наше сумління, адже ми є тут у добрі, у мирі, маємо певне державне забезпечення. Як нам поступати?» Дуже часто я переконую їх не повертатися в Україні зараз, а залишатися в Австралії, Новій Зеландії і бути тут пророчим голосом нашого народу і розказувати правду. Адже важливим є доносити правду не тільки у мас-медіа, але й точково, коли людина свідчить у своєму оточенні, будучи наочним свідком. Коли ми збиралися на Синоді в Океанії на острові Фіджі, до мене підійшли два єпископи із Папуа — Нової Гвінеї і Соломонових островів і кажуть: «Владико, коли ми збирали свою конференцію, ми зустріли двох людей із Київщини. Ми їх запросили на нашу конференцію, і вони стали для нас наочними свідками». Вони поділилися своїм досвідом пережиття початку війни, а також розповіли, що спричинило цю велику хвилю не тільки внутрішньо переміщених осіб, але й біженців, які старалися віднайти притулок у різних куточках Земної кулі.

Багато людей сьогодні говорять про те, що теперішня хвиля еміграції та біженців можуть стати чудовою нагодою для відродження діаспори чи то в Австралії, а чи в інших країнах світу. Чи бачите Ви у цьому певну нагоду для відродження? І яким чином вже сьогодні намагаєтеся залучити новоприбулих людей до Церкви і церковного життя?

Я би сказав, що із шести тисяч людей, які прибули до Австралії, чи шістсот людей, які прибули до Нової Зеландії, можливо, 10 % осіб приходять до наших храмів, шукають певної розради чи український дух. Адже там, де є Церква, часто збираються наші люди. Там ми разом збираємося біля столу, ділимося радощами і печалями, знаходимо якусь спільну думку серед тривог і випробувань.

Але, з іншої сторони, я бачу, що наша ситуація в Австралії є унікальною і неповторною. Тобто, ми не можемо сказати, що наші церкви цілковито наповнилися тими людьми, які прибули за період повномасштабного вторгнення. Це не така ж ситуація, яка існує в Америці, Канаді чи країнах Європи. Левова частка наших вірних сьогодні — це люди, які прибули у 50-ті роки, тікаючи із Німеччини чи України, які прибули у 70-80-ті роки, також тікаючи від війни в Югославії та цілими українськими селами шукаючи якийсь прихисток для себе та своїх рідних. Тож ця ситуація в Австралії та, певним чином, у Новій Зеландії є унікальною і неповторна.

Тобто, наша Церква в Австралії у своїй історії вже приймала воєнних біженців. Чи значить це, що вона вже має певний досвід праці і душпастирства із ними?

Очевидно, що так. Навіть на сьогоднішній день у нас існують деякі парафії, де 70 % наче є боснійцями, але вони українці. І частина із цих людей в житті не була в Україні. Але вони знають українську мову, вони знають такі українські пісні, яких ми не знаємо, вони не втратили віру своїх батьків. Будучи на сто відсотків в українських селах, насамперед вони будували церкву і народний дім, щоби не втратити своє коріння.

І наприкінці, із чим Ви сподіваєтеся повернутися в Австралію після завершення цього Синоду?

Блаженніший Святослав на Архиєрейській Божественній Літургії у Святій Софії назвав цей Синод «Синодом надії». Я прагну повезти цю надію для наших вірних в Австралії, Новій Зеландії та Океанії. Адже зараз існують різні турбулентності. Тож я вірю, що цей Синод стане певним переломним моментом, а водночас знаком надії.

Розмовляв: Іван Вихор
Фото: Олександр Савранський
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ