Владика Миколай Бичок

Владика Миколай Бичок

Єпарх Мельбурнський

Народився

13 лютого 1980 року у м. Тернопіль.

Священичі свячення

3 травня 2005 року із рук високопреосвященного владики Ігоря Возьняка, архиєпископа і митрополита Львівського.

Єпископська хіротонія

7 червня 2020 року в архикатедральному соборі Святого Юрія у м. Львові.

Дитинство і родина

Майбутній єпископ Миколай Бичок народився 13 лютого 1980 року у м. Тернопіль, в родині Петра і Ганни. Має молодшого брата Павла.

«Моя родина походить з Тернопільщини», — розповідає сам владика Микола Бичок про свої корені. «Батьки моєї матері походили з Надсяння, були лемками, та проживали в селі Суковате неподалік Сяноку (сьогодні — територія Польщі). Під впливом різних історичних подій вони були переселені в Україну. Пригадую собі одну цікаву історію, яку мені розповідала мама, про свого дідуся, відповідно мого прадіда. Він був дяком у цьому селі, та коли розпочалася війна у 1914 році, його та місцевого священника забрали у військо. Священник став військовим капеланом. Мій прадід загинув на війні у 1918 році під Києвом, — на жаль, місце його поховання невідоме. Можливо, молитва прадіда принесла свої плоди, що я отримав покликання до монашого та священничого стану. Хто зна?»

Також із особливою радістю архиєрей ділиться розповіддю про власну сім’ю: «Я народився та виростав в Тернополі. Мій батько працював майстром з будівництва доріг, а мама була завідувачкою гуртожитку для працівників місцевої фабрики. Саме батьки були моїми першими вчителями віри та молитви. Я маю молодшого брата Павла. Він одружений — дружина Оксана і синочок Миколай. Вони проживають у місті Тернополі».

Відтак вже з раннього дитинства малий Микола за допомогою своїх батьків та їхнього виховання розпочав знайомство із Церквою: «Оскільки греко-католицькі церкви були закриті, то за часів Радянського союзу, мої батьки ходили на богослужіння до православної церкви. Це була церква Різдва Христового у Тернополі. До 1946 року храм належав греко-католицькій громаді. Натомість, після псевдособору його передали православним. Пригадую, коли я вперше прийшов до церкви. Це був 1985 рік, мені було всього 5 років, і я до кінця не розумів, що ми робимо. Однак приклад моїх батьків став потягаючим для мене. І ці перші миті, проведені у храмі, закарбувалися мені на ціле життя».

Освіта

У 1987–1997 роках навчався в середній школі № 14 м. Тернополя, а після її закінчення довелося зробити важливе рішення в житті.

Вже навчаючись у школі, молодий Микола не уявляв свого життя без церковної спільноти. Велика заслуга у цьому належить його побожним батькам. «Основні засади віри в Бога та любові до церкви вклали мої батьки», — продовжує розповідь про власне життя архиєрей. «При кінці 1980-х років ми вже ходили до греко-католицького храму Непорочного Зачаття (сьогодні — Катедральний собор Тернопільсько-Зборівської архиєпархії УГКЦ). Саме там я пройшов свою першу катехизацію. Моєю катехиткою тоді була с. Марія, яка належала до Згромадження сестер Служебниць. Після офіційного виходу з підпілля, ми з батьками почали ходити до каплиці, а згодом до новозбудованої церкви Успіння Пресвятої Богородиці, яку обслуговували Отці Редемптористи. Якщо сказати, що я ходив до храму з великою радістю — то це буде неправда. Кожної неділі мої батьки будили мене з братом, щоб ми вставали і йшли на Службу Божу. Ми слухались своїх батьків, але робили це з примусу. Та одного дня, коли ми прийшли до церкви, це був Йордан, до мене підійшла с. Маркія (також сестра Служебниця) і сказала: „Ходи, будеш прислуговувати, бо нікого нема“. І після цього моє життя змінилося цілковито: я почав ходити до церкви кожної неділі вже сам, „без примусу“, а згодом ходив кожного дня. Саме ці сестри-монахині допомогли мені поставити міцний фундамент віри. Пригадую, як не раз мої однокласники насміхалися з мене, що я ходжу до церкви. Це були нелегкі часи для мене, як підлітка, коли практично всі сміються з тебе, а ти залишаєшся один. І то були перші мої випробовування у вірі».

Таким чином, своє покликання іти за Христом відкрив у віці 15-ти років, коли ходив до 9-го класу. Розпізнати своє покликання йому допомогли Отці Редемптористи, оскільки саме до їхньої парафії він постійно ходив на богослужіння. Згодом почав прислуговувати, їздити із отцями на місії, реколекції до інших монастирів. Але найбільше вплинув на нього приклад їхнього життя і велика горливість в проповідуванні Слова Божого. Першим вчителем був о. Михайло Шевчишин, великий проповідник і місіонер. Другим його вчителем був о. Володимир Вонс, завдяки якому він утвердився в тому, що Бог кличе його саме до цього Згромадження. «Більше пізнання монашого життя я отримав через спілкування з редемптористами, а саме з о. Михайлом Шевчишином і о. Володимиром Вонсом. Їхнє віддане служіння Богу та людям, викликали подив та захоплення, що в подальшому переросло в палке бажання бути одним із них. Через розповіді о. Михайла, я дізнавався про велетнів нашої церкви, служіння наших отців та братів у підпільній церкві, їхню витривалість та мужність в непростих обставинах того часу. Натомість, о. Володимир був представником молодшого покоління редемптористів, і для мене як молодого хлопця, він був живим прикладом, що своє молоде життя можна посвятити цілковито Богу. По сьогоднішній день вони є моїми наставниками та добрими порадниками, і я вірю, що вони будуть молитися за моє єпископське служіння у Христовій Церкві», — ділиться своїми спогадами про зародження покликання до богопосвяченого життя владика Миколай.

У липні 1997 року, на свято Верховних апостолів Петра і Павла, вступив до Згромадження Найсвятішого Ізбавителя.

Перші обіти склав 19 серпня 1998 року в с. Кохавино (Львівська область).

У 1998–2001 роках навчався в Львові у Вищому Духовному Інституті ім. бл. Миколая Чарнецького.

Впродовж 2001–2005 років навчався у семінаріїї оо. Редемптористів у Тухові (Польща). Захистив магістерську працю на тему: «Праця з молоддю в групах у греко-католицьких парафіях на Україні». Для владики це був доволі цікавий та пізнавальний досвід: «З 2001 по 2005 роки продовжив теологічні студії в семінарії редемптористів у м. Тухові (Польща). Для мене це був великий досвід монашого, та в подальшому, священничого служіння. Перевагою цієї семінарії було те, що 90 % викладачів були нашими співбратами. Ми мали можливість збагатитися свідченням наших отців, які були на місіях в різних куточках світу. Їхні виклади та розповіді були не тільки теорією, а практичним досвідом місійного життя. Також з нами навчалися співбрати з Словаччини, Чехії, Білорусії та Росії. Ця різнорідність культур об’єднувала нас в одну мету: нести велике Відкуплення у Христі. З перспективи часу я зрозумів, де б ти не був, в якій країні світу — ти всюди є свій».

17 серпня 2003 року склав довічні обіти.

Священниче служіння

12 липня 2004 року преосвященний владика Михайло Гринчишин, ЧНІ, уділив йому дияконські свячення в церкві свщмч. Йосафата у м. Львові.

Березень-Квітень 2005 року — дияконська практика на місійній станиці оо. Редемптористів у м. Бердянську (Запорізька обл.).

Священничі свячення монах Микола Бичок отримав з рук преосвященного владики Ігоря Возьняка, ЧНІ, тодішнього єпарха Львівського, 3 травня 2005 року у м. Львові.

Місіонерське служіння в Сибіру

У 2005–2007 роках ніс служіння місіонера на парафії Матері Божої Неустанної Помочі в Сибіру, в м. Прокоп’євську (Росія).

«Відразу після свячень 2005 року, наша Провінційна Рада відправила мене на служіння до Сибіру, у місто Прокоп’євськ, Кемеровської області, де з 1959 року редемптористи провадили душпастирську місію», — пригадує цей момент власного життя єпископ.

«Ще раніше я там проходив свою дияконську практику», — розповідає владика Микола Бичок і додає: «Мені дуже подобалося бути серед людей, бути на місійній території, робити те, що відповідає харизмі редемптористів. Люди, що належать до парафії Матері Божої Неустанної Помочі та близько десятка станиць, деякі на відстані до 300 кілометрів від Прокоп’євська, багато пережили, натерпілися. Вони були вивезені на Сибір, але залишилися вірними своїм традиціям, культурі, вірі. Мене захоплювали їхні розповіді про те як у 60–70 роках вони, коли в Україні Церква була переслідувана, не боялися колядувати, ходити з вертепами, жартуючи: „А куди нас далі можуть вивезти?“ Хоча, звичайно, було страшно, бо часом заарештовували священників і залякували, однак священики продовжували служити. Служили в домах і квартирах, церкву ж збудували, коли Радянський Союз розпався».

Також владика ділиться особливостями служіння для українців у Сибіру: «Ми служили в східному обряді для українців греко-католиків, і у латинському — для римо-католиків, оскільки там мешкають нащадки німців, які також були виселені на Сибір. Намагалися працювати з молоддю і дітьми, влітку проводили табори. Вибирали особливі, казкові місця, щоб діти вчилися цінувати не лише красу духовного життя, але й красу природи. Наші табори були успішними, але навіть після табору діти рідко з’являлися в церкві — хіба на Різдво та Великдень. Це для мене, як для священника, було певним розчаруванням, бо часом виглядало, що результат праці нульовий. Молодь і дітей заангажувати до Церкви було важко насамперед тому, що батьки не долучалися до християнського виховання і не давали прикладу, і те, що ми вкладали протягом тижня чи навіть місяця табору не мало підтримки вдома і не могло вкорінитися. Тому до церкви приходили переважно старші люди, часом з внуками. Вражало те, що діти виселених радянською владою вже майже не розмовляють українською мовою, хоча в Канаді, Америці, Австралії часом українською говорить і четверте, і п’яте покоління мігрантів».

Ще одним аспектом душпастирства у далекому Сибіру була співпраця із благодійною організацією «Карітас»: «Наша парафія також співпрацювала з місцевим Карітасом — ми відвідували хворих на СНІД у центральній лікарні поруч з церквою, з часом нам навіть виділили кімнатку для молитов і духовних розмов. Нас часто кликали до вмираючих, особливо молодих. Разом з Карітасом ми опікувалися домом матері і дитини для жінок хворих на СНІД. Це був неймовірний досвід служіння найбільш опущеним, до якого нас закликав наш святий засновник Альфонс Ліґуорі».

Відповідаючи на запитання під час одного із інтерв’ю про цей період, владика твердо підкреслив, що це був благословенний час для нього: «Я б це назвав благословенним часом у Сибіру. Адже там було дуже багато наших святих і славних попередників, як-от світлої пам’яті патріарх Йосиф Сліпий, блаженний Миколай Чарнецький та інші блаженні отці, монахи і монахині. Я не один раз мав можливість бути на цих місцях неподалік від концтаборів. Це для мене був дуже великий досвід, бо одна річ читати про ці події в книжках, а зовсім інша — побачити на власні очі, який вигляд мають ці заслання. Пригадую собі, як одного разу у 2004 році ми шукали мощі блаженного Івана Зятика. Це один із наших співбратів-редемптористів. Ці пошуки тривали в Іркутській області Тайшетського району. Ми заїхали у непроглядні ліси, і я так собі подумав, що тут навіть неможливо було втекти. Практично пів тисячі кілометрів самих лісів. Ув’язнені взагалі не мали шансів втекти, бо там була постійна зима і вони далеко не забігли б. Ліси, тайга і більше нічого нема. У таких умовах перебували наші в’язні, серед яких чимало наших єпископів і священників, монахів і монахинь».

На українській землі

З 10 березня 2007 року призначений душпастирем молоді на парафії Матері Божої Неустанної Помочі в м. Івано-Франківську.

З 1 листопада 2008 року до 1 серпня 2010 року виконував служіння ігумена монастиря св. Йосифа та настоятеля храму Матері Божої Неустанної Помочі в м. Івано-Франківську.

Опісля був призначений економом у Львівській Провінції Редемптористів у Львові, де служив до 30 грудня 2014 року. Також в цей час був провінційним дорадником Львівської Провінції Згромадження Найсвятішого Ізбавителя.

З 1 січня до 26 квітня 2015 року допомагав у монастирях в Львові та Івано-Франківську.

Служіння на американському континенті

Від 27 квітня 2015 року й аж до проголошення вибору його на єпископа отець Микола Бичок служив у м. Ньюарку (штат Нью-Джерсі, США).

Про цей період священничого служіння владика Микола Бичок розповідає: «Наша парафія святого Івана Хрестителя в Ньюарку має величезний храм — до 800 сидячих місць. Вона була збудована 1965 року, щоб служити потребам великої активної громади. У школі при церкві навчалося 500 дітей. Тоді в цій дільниці жили переважно українці, і до церкви ходили тисячі. Це закінчилося, коли через різні обставини, зокрема через те, що дільниця стала небезпечною, українці стали виїжджати. Тепер поблизу церкви мешкає кілька відсотків парафіян, а переважна більшість добирається з різних околиць, долаючи часом десятки, а дехто навіть і сотню, кілометрів, щоб бути на Літургії. В неділю є 200–300 осіб. Основне служіння здійснюється в неділю, адже протягом тижня наші парафіяни працюють, ми їх не бачимо і для нас це є викликом. Ми проводимо катехизацію, маємо біблійне коло, відвідуємо людей у домах, наприклад зараз з йорданськими відвідинами. До речі, ці відвідини тут, в Америці, є справді душпастирськими, а не так, як часом буває в Україні, що священник не може приділити достатньо часу, оскільки потрібно відвідати багатьох людей з парафії. Ми маємо час і дуже цінуємо ці можливості бути з людьми, слухати їх болі, шукати разом відповіді на їхні питання. Їх, як і українців Сибіру, болить, що їхні діти відходять від Церкви».

Не був цей період позбавлений і багатьох викликів, основним із яких були відвідини парафії лише у неділю. Тому священники намагалися знайти вихід із цієї ситуації: «Першою ініціативою було створення ютуб-каналу нашої парафії, через який люди могли слідкувати за життям громади та користати з духовних наук. Також люди часто запрошували нас до своїх домівок, і тим самим ми мали нагоду приділити достатньо часу спілкуванню, особливо під час йорданських відвідин. Ще однією нагодою бути близько наших парафіян, було відвідування хворих. Незважаючи на це все, однозначно, що найбільше можливостей душпастирювання було в неділю. Для мене це був цікавий досвід служіння, і я думаю, що він пригодиться мені в майбутньому служінні в Австралії», — зазначає архиєрей.

Підсумовуючи свою розповідь, єпископ наголошує: «Однак, серед усіх викликів — чи в Сибірі, чи в Америці — я всюди зустрічав святих людей, які, маючи складне життя, долаючи труднощі і перешкоди, вміють жити духовно, не пропускають недільних Літургій, навіть, коли величезні сніги чи інші обставини. Вони для мене є величезним прикладом і натхненням. Вони цінують особистий зв’язок з Ісусом Христом. Це мене заохочує працювати».

Єпископська діяльність

15 січня 2020 року Папа Франциск призначив отця Миколу Бичка єпископом Мельбурнської єпархії святих апостолів Петра й Павла УГКЦ.

Про контекст, у якому отець Миколай отримав звістку про обрання його єпископом до Австралії, владика описує наступним чином: «Я отримав новину про призначення у той час, коли весь світ з жахом слідкував за новинами про пожежі в Австралії. У дусі солідарності я молився з усім світом, з людьми, що терплять. Таке моє перше знайомство — молитва солідарності за країну, у якій буду служити, і за людей, що страждають.

Я сам ніколи в Австралії не був. Чув розповіді від свого співбрата отця Ігоря Колісника, від владики Петра Стасюка, з яким кілька раз бачився, коли він відвідував наші монастирі в Україні. Тому моїм першим пріоритетом буде знайомитися з людьми, черпати від них досвід і розуміння країни. Хочу почути і зрозуміти своїх вірних.

З попереднього душпастирського досвіду знаю, що пріоритетом буде праця з молоддю та дітьми, адже це надія і майбутнє Церкви, також докладатиму зусиль, щоб налагоджувати дружні стосунки з священиками та сестрами-монахинями, які є першими співпрацівниками єпископа».

Окрім того, із великою радістю та певним гумором владика Миколай згадує про отримання вістки від Блаженнішого Святослава, який зателефонував йому особисто: «Це сталося 3 січня цього року (2020 року — ред.), в п’ятницю, коли я був в стоматологічному кабінеті. Саме тоді я отримав „радісну вістку“ від Блаженнішого Патріарха Святослава про обрання мене єпископом Української Греко-Католицької Церкви. Перші емоції, які я відчув — шок, розгублення та багато запитань: „Чому я? Я негідний! Є кращі за мене…“ Все змінилося в одну хвилину. Це був найтяжчий період мого життя, тому що переді мною стояв вибір: прийняти чи відмовитися. Після тривалої молитви та роздумів — я погодився. Розумію, що це буде нелегке служіння, проте, довіряю Божому Провидінню у всіх викликах, які будуть переді мною в майбутньому».

Але чому ж цей період був настільки важким для владики? Він відповідає особисто: «З одного боку, я, як священник, розумів, що покликання до єпископства — це величезна відповідальність. Священник на території своєї парафії відповідає за духовний зріст людей. Він має бути для них прикладом для наслідування. Натомість коли говоримо про єпископа, то це треба помножити на десять. Адже єпископ — це голова єпархії. Єпископ — це та особа, на яку рівняються не тільки вірні, а й священники, монахи і монахині. Це величезна відповідальність».

Єпископським гаслом владики Миколая Бичка стануть близькі усім редемптористам слова прикликання Пресвятої Богородиці: «Редемптористи в особливий спосіб почитають ікону Матері Божої Неустанної Помочі, тому гаслом мого єпископського служіння є слова: „Пресвятая Богородице, спаси нас“. Саме цією молитвою я поручаю своє єпископство і місце мого служіння під особливий покров Пресвятої Богородиці».

Сама ж єпископська хіротонія владики Миколая Бичка відбулася 7 червня 2020 року в архикатедральному соборі Святого Юрія у м. Львові. Головним святителем став Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав, а співсвятителями — владика Ігор Возьняк, архиєпископ і митрополит Львівський, та владика Петро Лоза, єпископ-помічник Сокальсько-Жовківський.

За словами Блаженнішого Святослава, у цей день із Зішестям Святого Духа і силою благодаті краса Української Греко-Католицької Церкви об’являється по-особливому. Ми щойно бачили, як Дух Святий об’явив нам нового завідателя архиєрейської благодаті, як про нього ми чули в молитвах архиєрейської хіротонії.

«Ми довго його шукали, — поділився Предстоятель, — у лоні нашого Синоду, у лоні різних спільнот. Ми довго шукали нового єпископа для українців в Австралії. Ми дякуємо, що силою і діянням Святого Духа сьогодні, у свято П’ятдесятниці, Господь його помазав. Цього дня виявляється, ким є Греко-Католицька Церква. Та Церква, яка пішла зі своїм народом аж до країв землі. Але, розпорошена по всьому світі, вона є єдиною, об’єднаною».

Варто зазначити, що єпископська хіротонія відбувалася в умовах пандемії коронавірусу, про що також підкреслив наприкінці Глава Української Греко-Католицької Церкви: «Дух Святий нам хоче сказати сьогодні: не бійтеся, пандемія раніше чи пізніше закінчиться. Смерть, розпука, хвороба ніколи не мають останнього слова в житті людини. Ми знаємо і переконані, що кордони знову відкриються і новий Христовий апостол прибуде до свого єпископського осідку. А до всіх нас сьогодні звертається Господь Бог: живіть духовним життям, справжнім духовним життям, не шукайте його деінде, бо нічого духовного і святого без Духа Святого, якого носить у собі Христова Церква, людині не подасться».

У свою чергу, нововисвячений владика Миколай Бичок подякував усім, хто долучився до зростання його покликання і звернувся до Пресвятої Богородиці: «В особливий спосіб поручаю Тобі повірену мені Мельбурнську єпархію Святих Петра і Павла в Австралії, Новій Зеландії та Океанії, щоб вона зростала у святості через втілення християнських чеснот віри, надії та любові. Так я надіюся, так нехай станеться», — сказав на наприкінці владика Микола Бичок.

Новини та анонси

Інтерв’ю та коментарі

Проповіді та промови

Живе Телебачення Мукачівська греко-католицька єпархія Релігійно-інформаційна служба України Український Католицький Університет Офіційний сайт Ватикану Новини Ватикану Consilium Conferentiarum Episcoporum Europae