СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Прощенням Бог творить для нас нове особисте майбутнє, як це вчинив батько з притчі своєму синові», — владика Тарас Сеньків
«Нам потрібно сприймати прощення таким способом. Не просто як полегшення. Не просто як скасування боргу або видалення забруднення чи плями. Через Ісуса Бог Отець обновляє з нами грішниками цілковиту взаємність. Він повністю приймає нас та відкриває нам нашу майбутність біля себе». Про це — у проповіді владики Тараса Сеньківа, єпарха Стрийського, виголошеній в Неділю про блудного сина, в день свята Трьох Святителів, 12 лютого 2023 року, під час Архиєрейської Божественної Літургії у катедральному храмі Успіння Пресвятої Богородиці в м. Стрию.
Притча про блудного сина є однією з найвідоміших, але її не раз слухаємо «вухами» старшого брата, якого неабияк дратує, наскільки щедрим є його батько. Йому не миле спілкуванням з ним і, мабуть, у глибині душі він заздрить авантюрі, яку прожив його молодший брат.
Людині важко повірити у безкорисливу Божу любов
Насправді, нелегко повірити у таку щиру та безмежну любов батька до обох своїх невдячних синів. Ніхто тут нікому не дається за взірець, обох приймають, і то тоді, коли вони цього найменше заслуговують. Батько відкриває обом синам перспективу життя у момент, коли вони самі її закривають. Він дає їм обом свободу, незалежно чи користають вони з неї добре або погано. І обидва сини, очевидно, шоковані вчинком батька, хоча кожен по-своєму. Але якраз батьківська любов, маніфестацією якої починається і закінчується притча, є ключем до розуміння суттєвої складової нашої віри.
Людині тяжко повірити в нескінченну Божу доброту, у Бога, який любить і прощає, а натомість не вимагає нічого. Вона прагне абсолютної свободи, і ради неї воліла б радше загинула з голоду, ніж простягнути свої руки до Бога, який безперервно на неї очікує. Прагнення самостійності та небажання бути залежною, недовіра у безкорисність дару, бажання «не бути нікому нічого винним», для багатьох є більшою перешкодою у прийнятті Євангелія, ніж раціональні бар’єри, які можуть стояти на шляху віри. Щоб стати життєдайною, віра у люблячого і тому прощаючого Бога мусить подолати страх з визнання людиною власної гріховності, а тим і усвідомлення провини. Провина та її прощення вказує на дві суттєві правди: що людина не є автономним господарем самої себе, і несе відповідальність за свої дії не лише перед людським суспільством, але і перед Богом Творцем. І що її провина в принципі завжди прощається Богом, і це є цілком незаперечним джерелом надії.
Бог — це всепрощаюча Любов
Людина є покликана Богом до буття на його образ і подобу. Тому існує взаємна відповідальність між людиною та Богом, який ніколи не залишає її самотньою. Стосунки з Богом є фундаментальними для людини, тому свідомість провини має завжди міжособистісний вимір, а не лише якийсь негативний соціальний наслідок. Як провина, так і її прощення завжди є подією у стосунках між людиною та Богом.
Бог об’являється як всепрощаюча Любов, котра має до гріха абсолютну відразу, але притому здатна усунути гріх і провину через прощення. Єдиною і остаточною касацією провини є її прощення Богом, людьми та «самопрощення» з боку самої винної особи.
Правда, що Бог прощає, у поєднанні з бажанням примиритися з ним, породжує віру в прощення, яка, з одного боку, веде до усвідомлення людиною власної гріховності, а з іншого боку вказує, що термін існування провини закінчується лише прощенням. Саме тому що віримо у необмежену Божу здатність та готовність прощати, ми можемо бачити провину і гріх у його реальному вимірі та потворності. Небезпечно є лише сприймати тільки один з двох аспектів: бачити лише провину і не вірити у прощення, або навпаки, бачити лише прощення і нехтувати злобою гріха.
Прощення — це зцілююча відповідь Бога на людську безпорадність
Віра є відповіддю людини на висловлене до неї Боже слово, але її формує і особистий досвід з прощенням. Тому потрібно розрізняти людські переживання та віру в Боже прощення. Прощаючий Бог, на відміну від людини, необмежений у своїх можливостях. Йому неможливо приписувати різні потворні реакції, які викликають у людей як відповідь на кривди: як-от образа, бажання помститися, самовдоволене очікування падіння ближнього, тощо. Прощення — це зцілююча відповідь Бога на людську безпорадність. Тому і людина, створена на Божий образ, є найбільше схожа на свого Творця, коли прощає від серця.
Людина може сповідатися зі своїх гріхів не тому, що її цікавить прощення. Вона шукає полегшення і помилково вважає, що найголовніше — це скинути з себе гріхи, звірити комусь свою таємницю, і тоді впаде камінь з її серця і вона відчує себе звільненою. Але дійсність виглядає інакше. Визнання, яке людина робить, щоб облегшити себе від тягару своїх гріхів, не є справжнім звільненням. Ні вона сама, ні той, хто її слухає, не в змозі взяти і зняти з неї її провину.
І про це каже сьогоднішня притча. Блудний син приймає правильне рішення і повертається до батька. Він каже йому, що згрішив, визнає, що його батько мав рацію, та зізнається, що результат його життя в незалежності та свободі є жалюгідний. Це принесе йому полегшення. Але батько не зупиняється на тому, що його лише вислуховує. Він приймає його, повертає синівські права та дбає про його майбутнє. Батьківське прощення є всеохоплюючим. Обіймаючи сина батько долає його самоізоляцію, творить нову довірливу взаємність у цілковитій свободі.
Прощенням Бог творить для нас нове майбутнє
Нам потрібно сприймати прощення таким способом. Не просто як полегшення. Не просто як скасування боргу або видалення забруднення чи плями. Через Ісуса Бог Отець обновляє з нами грішниками цілковиту взаємність. Він повністю приймає нас та відкриває нам нашу майбутність біля себе. Він позбавляє нас страху як перед прийдешнім, так і з того, що колись буде докоряти нам за наші гріхи, або якось нам їх пригадає. Це звільняє нас, дає спроможність ходити без «тягарів на ногах» та робити добро без перешкод.
Прощенням Бог творить для нас нове особисте майбутнє, як це вчинив батько з притчі своєму синові. Бог не нагадує нам про те, що ми вже отримали, та на жаль занапастили, і нам не потрібно переживати за втрати, бо минуле неможливо виправити. Так, те що сталося — не стирається ні з нашої пам’яті, ні з історії світу. Але Бог, коли нам прощає, не каже: ти більше ні на що не маєш права і я більше на тебе не розраховую. Навпаки. Коли він нам прощає, він на нас розраховує і повертає справжню свободу. Ми маємо бути знову йому корисними принаймні тим, що можемо все життя свідчити перед світом про його милосердя і щедрість. Свідчити про надію, і вже навіть таким чином прославляти Бога та співдіяти з ним у справі спасіння людства. Амінь.
єпарх Стрийський
