СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиМитрополит Ігор Возьняк: «Рівнятись треба на Ісуса Христа, і тоді побачиш, що є в тім братерстві»
За кого в першу чергу відповідатиме людина перед Богом? Як адаптуються переселенці в церковне життя Львова? Чому Росія не змогла розкаятися за останні 30 років? Через що Бог допускає кару на тих, кого любить, та чи завжди терпітиме гріхи людини? Та як розрізнити християнське братерство від фальшивого?
Про це та інше поділився своїми думками з журналістом сайту «Духовна велич Львова» митрополит Львівський УГКЦ Ігор Возьняк.
«Мало хто з них вміє молитись»
Андрій Толстой: Владико Ігорю, перше питання буде особистим. За що або за кого сьогодні вранці молився Львівський митрополит?
Митрополит Ігор (Возьняк): Сьогодні я молився за священників із храму Пресвятої Євхаристії, за їхні родини, за їхніх працівників (інтерв’ю записане в день празника Пресвятої Євхаристії, ДВЛ). І також за отця Івана Духнича з Борщович та його родину. Я був недавно в Борщовичах і знаю, що його син Іван дуже хоче йти на війну. Він є дуже добрий музикант, знає кілька мов. Його товариш, також музикант, із Києва — загинув; але його дуже тягне також піти на війну. Ось я молився за них.
Ви стикаєтесь упродовж дня з багатьма питаннями і проблемами. Як ви для себе обираєте, за що молитися в особливий спосіб?
Я кожного дня молюся за військо, за наших військових. За волонтерів, за різних добродіїв, за наших священників; за наших вірних, за їхні родини. Часом просять про молитву — ось сьогодні моя знайома Оля каже: «Владико, згадайте о другій годині за мого тата Григорія. Помоліться за нього — будуть робити йому операцію». Стараюся у таких наміреннях молитися.
Через війну у Львів приїжджає багато вимушених переселенців зі Сходу країни. Львів фактично вже став містом-мільйонником. З однієї сторони, це гуманітарна криза для України, з іншої сторони — тепер не обов’язково їхати на місію, тому що Схід приїхав в Галичину та у Львів. Як Церква дивиться на ці нові обставини?
Дивиться реально, так як є. Дуже часто сюди заходять різні люди — на гору, до церкви подивитись — їм цікаво (Собор Святого Юра, ДВЛ). Ось недавно я таку групу зустрів. Питаю, звідки вони. Кажуть: «Ми з Вінниці». Їм було дуже цікаво поговорити з чоловіком у підряснику, а як я ще сказав, що 13 років жив у Вінниці, то їм стало ще цікавіше. Я гадаю, що мирна, прихильна, добра розмова з людьми багато значить. Подарував їм образочки — щось лишиться в серці цих людей.
Що розповідають вам священники — чи приходять переселенці до церкви, на богослуження?
Приходить дуже маленька кількість. Поки що. Можливо, коли вони тут залишаться жити, то з часом прийдуть, бо я чую, що багато купують помешкання у Львові. А поки що вони кажуть: «Ми не приучені». Наприклад, одна жінка говорить: «Я православна, але я ніколи в церкву не ходила». Мало хто з них вміє молитись, дехто знає «Отче наш», а «Богородице Діво» — то рідко хто. Вони не мали такого звичаю. Гадаю, що священники їх не заохочували. Ми бачимо, що священники російської православної церкви чужі були для українців — мабуть, їм було не цікаво їх чомусь вчити, тому вони й далекі від церкви. Хоча є поміж ними такі, що хотіли би пізнати більше.
Двір Собору Святого Юра, Львів, червень 2023
«Кожен відповідатиме в першу чергу за себе самого»
Святий Папа Іван Павло ІІ часто говорив про нову євангелізацію. Якось він сказав, що євангелізація — це також зустріч із культурою нової епохи. На вашу думку, чи потрібно євангелізувати людей, які живуть на території Львівської митрополії, не приїжджих, а місцевих? Бо ж християнство у нас вже понад 1000 років.
Християнство — тисячу років, це правда. Але також дуже багато із наших людей ходять до церкви, бо такий звичай. Не внутрішня потреба, а звичай… Бо батьки ходили. Але людина повинна ширше думати, що вона має душу, що душа безсмертна, що вона створена Богом, що Бог дав життя людині для того, щоб вона його добре прожила. Щоб за час життя на землі вона здобула собі вічну нагороду в Небі. Щоб знала, що є добро і зло, і старалась триматись того, що добре. І ось тут багато людей не дуже мали би що сказати.
Від людини не вимагається, щоб вона була фахівцем із богословських питань, але основи знати треба, вміти розказати іншим, наприклад, про свою Церкву, про те, що вона основана згідно зі словами Ісуса Христа до апостола Петра про те, що він, Петро — скеля, і що на цій скелі Христос збудує Свою Церкву, і ворота пекельні її не переможуть (пор. Мт. 16, 13–20). Але також є люди, які хочуть глибше пізнавати Бога, краще розуміти Святе Письмо. Такі зустрічаються — священики збирають певні гуртки, де люди діляться своїм пізнанням.
Отже, багато залежить від самої людини.
Тепер є багато книг, які пояснюють — тільки бери і читай, цікався. Ось, наприклад, проповіді Йоана Золотоустого (владика вказує на книги, що стоять у нього на поличці, ДВЛ). І тут дуже багато завжди знайдеш для своєї душі, для свого християнського виховання. Книжки дуже виховують.
Але у Церкви зараз дуже велика конкуренція, бо в людини залишились ті самі 24 години на добу, а вибір — що почитати, що подивитись, куди піти — став набагато більшим. Як Церкві не програти в цій конкуренції?
Залежить, яка це конкуренція — вона може бути позитивна і негативна. Якщо конкуренція така, що виховує людину в доброму, скажімо, в Божому дусі, у християнському дусі, то це добре. Очевидно, є багато фальшу, і коли ми таке зауважуємо, то стараємось цьому запобігати. Але світ справді розвивається швидко, так що приходиться доганяти. І не завжди доженеш…
При цьому кожна людина відчуває зло і добро. Святому Івану Павлові ІІ якось дорікнули, мовляв, подивися, як живуть твої священники. Папа відповів, що справді різне буває, але ці священники будуть відповідати за себе. І кожна людина найперше за себе сама буде відповідати (Пор. Рим. 14, 12). Безперечно, ми нестимемо відповідальність за те, який вплив маємо на інших, але кожен відповідатиме в першу чергу за себе самого.
Люди часто плутають забобони і віру, яку від нас Бог чекає. Як їх розрізнити?
Є таке, що хтось починає стукати по дереву чи плювати через плече — але це смішно. Складно повірити, що люди в таке дійсно вірять, проте, думаю, таких небагато. Або ось: не можна через поріг давати. Чому не можна? А я дуже просто поясню. Не можна тому, що це не культурно. А дехто прив’язує це до віри, робить з того забобон. А не можна лишень тому, що це не культурно, не пасує.
Митрополит Львівський УГКЦ Ігор Возьняк
«В Росії мало священства, і мало праці було над тим народом»
Ви згадали про своє служіння у Вінниці, це були радянські часи. В 1974-му ви вступили на новіціат до отців Редемптористів. Якщо порівняти радянський період і теперішній час — коли було легше служити людям, коли люди були ближче до Бога?
За радянських часів, в підпіллі ми знали завжди невелике число осіб, які практикували свою віру. Це справді були люди глибокі, які цікавилися і дорожили вірою. Але більшість тоді взагалі нічим не цікавилася, їм було байдуже — Бога нема, нічого нема, робити можна, що хочеш.
Коли нас прикликали до школи на якісь недільні заходи, нас батько ніколи пускав. «Ви там не підете» — і ми не йшли. А решта йшли, збирали в неділю металобрухт, папір… Мало хто опирався. Я хотів також йти, я не дуже сприймав те, що всі йдуть, а я не йду. Чому я маю бути інакший? Але батько казав: «Ні, ти не підеш». А хто мене виховує? Тато. Він мене кормить, я живу в його домі — і я слухав батька.
Чи були якісь наслідки такої вашої поведінки?
Батько наш був учителем. І його звільнили з учителювання за ікони. У нас в домі були ікони, і одного разу — я був у четвертому чи п’ятому класі — коли тато з мамою були на роботі, прийшли два чоловіки, посвітили ліхтариками на ікони… Був уже вечір, в хаті тільки діти — хіба вони мали право так робити? І татові потім сказали зняти ікони — або звільнять з роботи. І його зняли з роботи. Відповідно і мене в школі вже сприймали як бунтаря. Наприклад, коли записували в комсомол, то мені сказали йти додому, щоб інші не бачили, що я відмовлюсь туди вступати, і з мене приклад не брали. Тепер інші часи, значно кращі, бо можна Бога вільно пізнавати і Йому служити.
Владико, як так могло статись, що росіяни, які за визначенням православні, а, отже, християнський народ, не розкаялися в минулому богоборстві, і сьогодні чинять справу Каїна в Україні? Чому за останні 30 років їм нічого не допомогло навернутись до Бога?
Можливість змінитись на краще у них була. Але людині здається, що без відповідальності легше жити, кажуть: «Чому я маю в неділю до церкви йти?» Багато залежить від духівництва: як вони працювали з людьми, якою була катехизація. Також люди в Росії чують неправду — не тільки від представників уряду, але й від церкви. І частину з них це також відштовхує від віри. В Росії мало священства, і мало праці було над тим народом, щоб закликати їх думати про спасіння своєї душі. Я думаю, що навіть у Москві на таку велику кількість населення церков недостатньо.
Але також важливо, що в тих церквах їм говорять.
Так, якщо взагалі там щось людям казали… Наприклад, за Союзу у Вінниці я заходив на Корею (район міста, ДВЛ), там православна церква була. Якось я був там на Новий Рік, на Василія, 14 січня. Священник відслужив Службу Божу, помолився, і лишень сказав: «Поздравляю всєх з празднічком. Сєгодня Новий год по старому калєндарю, святого Васілія, пусть Бог вас благословіт, празднуйтє», і все, більше ані слова не говорив якоїсь науки або ще чогось. Іншого разу вітали з іменинами єпископа Агафангела, то якесь побожне слово ще почути можна було. А так дуже часто помолилися і розійшлися. Хто сам знав, то пильнував, а хто не знав, то й нічого не дізнавався.
«Фрателлі тутті, але зіпсуті»
Тут виникає ще одне запитання. Найвідоміша енцикліка Папи Франциска має назву «Fratelli tutti», що перекладається як «Всі брати». Водночас з історії ми знаємо, що ідея «рівності, братерства та свободи» була на прапорах Великої французької революції, яка своєю чергою стала інкубатором для більшовицької революції в Росії. В обох випадках метою було або знищити Церкву повністю, або ж підкорити її виключно земним цілям. Як розрізнити «братерство» більшовицьке, масонське від братерства християнського?
Ісус Христос казав, що «ви пізнаєте їх по їхніх плодах». І казав: «Не може зле дерево добрих овочів родити, ані добре дерево — поганих». (пор. Мт. 7, 16–18). Я думаю це відповідь. Рівнятись треба на Ісуса Христа, і тоді побачиш, що є в тім братерстві, до чого воно веде, що воно голосить. Тоді багато зусиль не треба буде, щоби то братерство розпізнати.
Я зустрічав цитату кардинала Гузара: «… Ну який мені брат Іван Грозний чи Петро І, або Катерина ІІ, або навіть теперішні Медведєв чи Путін? Ну які вони мені брати?»
Очевидно, як хтось тебе переслідує, то який він брат? Ісус Христос каже, що прийшов, щоб розділити… Бо ті хто служить злому духу — це брати злого духа.
Але Папа назвав енцикліку «Фрателлі тутті» — всі брати. Тож складно зрозуміти: всі чи не всі?
Я поясню, це не складно. Подивімося зі сторони. Для кожної людини, яка появляється на землю, Господь Бог творить душу. Кожна людина — Його твір. Вже маєте — всі брати. Але за тим, як ті брати починають від Бога відходити і не хочуть до Нього навертатися, то вони вже фрателлі тутті, але зіпсуті.
«З владикою Володимиром нас замало є — двох на нашу архиєпархію»
Раніше люди чули Боже слово тільки в храмі, тепер ми маємо соціальні мережі… Їх використовують активно багато священників, монахів і навіть монахинь. Як ви до цього ставитесь?
У мене своєї сторінки в соцмережах нема, а нещодавно хтось почав намагатися створювати фейкові сторінки під моїм іменем.
Чи непокоїть вас, що інколи в соцмережах духовенство або богопосвячені особи піднімають гарячі теми, обговорення яких виходить за межі церковної кошари?
Коли хтось поводиться в публічному просторі помірковано та релігійно — це добре. Коли наш один отець почав публічно критикувати інші народи, то я сказав йому: «Отець, ви історик — то як ви без фактів, просто критикуєте, нападаєте? Ви не можете такого робити. Краще катехизуйте». І вказав йому на приклад отця Димида, який вів діалоги, обговорюючи теми про Бога. Він послухав мене і ту свою програму закрив. Тому коли хтось нормально провадить свою публічну діяльність — то це добре, а коли перегинає палицю — то не дуже добре.
Чому ви не ведете свою сторінку в соціальній мережі?
На це треба часу, якого в мене немає. Кожну проповідь я собі готую самостійно. Щось треба і собі почитати, коли з’явиться трохи вільного часу. А обов’язків дуже багато. З владикою Володимиром нас замало є — двох на нашу Архиєпархію (йдеться про владику Володимира Груцу — єпископа-помічника Львівської архиєпархії, ДВЛ). Парафій у нас близько 300 і священників — приблизно 450. А крім парафій є багато інших потреб, в тому числі участь у похоронах, посвяченні, урочистих заходах. Запрошують у навчальні заклади, в інші місця, є багато особистих зустрічей. Нас із владикою не вистачає. Навіть як ще був владика Венедикт і нас було троє, то я просив, щоб нам дали ще одного єпископа. Але то так швидко не відбувається, у нас щодо єпископів сита дуже густі і сама процедура тривала, у неї також залучений Ватикан.
Чому, на вашу думку, Ватикан перервав традицію зводити в кардинали Главу УГКЦ? Спочатку я чув таке пояснення, коли ще був живий кардинал Гузар, що, мовляв, українцям двоє кардиналів буде «забагато». Але ось вже п’ять років по його смерті, а Блаженнішого Святослава в кардинала досі не возвели.
Ми про це не говоримо і не думаємо. Призначати кардиналів є прерогативою Папи. Це Папа іменує, кого хоче. Кажуть, що для теперішнього Папи іменувати кардиналів — це не пріоритет. Але навіть як кардиналом був іменований Блаженніший Любомир, то він не дуже був цим захоплений, бо в нашому обряді немає такої традиції. Йому було б миліше, щоби Папа іменував його Патріархом, бо це є наше. Звичайно, якби Папа іменував Блаженнішого Святослава кардиналом, це додало би певної статусності нашій Церкві.
Вже минув час, коли можна починати беатифікаційний процес щодо Блаженнішого Любомира. Чи буде він розпочатий?
Звичайно, що буде. Ініціатива має походити від єпископа, де помер і похований кандидат на святого. У цьому випадку це територія Блаженнішого Святослава.
«Бог терпітиме нерозкаяній людині лише певну кількість гріхів»
Інколи чуємо від людей або читаємо в коментарях в інтернеті запитання: Чому Бог допустив цю війну в Україні? Невже ми найгрішніші? Що б ви відповіли їм?
Бог шанує вільну волю людей. Росіяни з вільної волі почали війну. Бог не хоче забирати в людини право вибору. Але за свій вибір і свої вчинки людина буде відповідати. Не ми розв’язали цю війну, ми захищаємось, ми несемо втрати. Я вважаю, що наші захисники виявляють найвищий рівень любови, тому що віддають своє життя за інших. Наші воїни та волонтери кладуть своє життя за нас, за тих, кого вони не знають. А чому вони вбивають ворогів? Щоб ті нас не вбивали. А іншого способу нема, тільки так.
Нещодавно я читав Книгу Макавеїв. Автор роздумує і каже, що Бог допускає війну в Ізраїлі, щоби народ не зайшов у ще гірші гріховні перипетії. І щоб його помилки гріховні, які могли б розвинутись ще більше, припинилися (пор. 2 Мак. 6, 12–17). Ця думка мені сподобалася. І далі він каже, що інші народи Бог не карає, а вони продовжують грішити і доходять до найгіршого рівня, а що це таке — ви знаєте: це втрата своїх душ у вічному покаранні. Бо люди вважають, що як Бог не карає, то, значить, так має бути, що з ними тоді все добре (пор. Пс. 50 (49), 21–22; Євр.12, 4–13).
Перечитайте Книгу Макавеїв. Там ще говориться, що Бог терпітиме нерозкаяній людині лише певну кількість гріхів (пор. 2 Мак. 6, 14; 1 Сол. 2, 14–16). Це не тому, що Бог так постановив, а тому, що сама людина переступає певну межу, що до Бога вже не повернеться. Каже: «Бог мені не простить. Я Його про це просити не буду». Таких багато. Це і є гріх проти Святого Духа — що людина вже не вірить в Боже милосердя та милість.
Чим старшою людина стає, тим частіше озирається в минуле. Що найбільше ви згадуєте, до чого ваш спогад найбільше повертається?
Чогось такого одного немає. Але, буває, спогад повертається до того часу, як ми були школярами. Ось, наприклад, тато нам сказав, щоб кожної неділі ми впродовж години читали Катехизм. І перед моїми очима це стоїть. Часом пригадаю щось із війська або з якоїсь роботи, чи з Вінниці. Також пригадую, як тато вже був старший, і як трудно було вже йому зігнутися. І я думаю, що й мені тепер вже буває трудно зігнутися, щось підняти вже не є так легко, як колись.
Часом мені пригадується, як ми ходили до Щирця (раніше Пустомитівський район, ДВЛ), до римо-католицького костелу. А від нашого села то десь 20 кілометрів буде, і ми йшли пішки туди, тоді ще транспорту не було. Там молились — там був отець Северин, єзуїт. І назад повертались, а як приходили під вечір, то я ще йшов бігати у футбол.
Розмовляв: Андрій Толстой для інтернет-ресурсу «Духовна велич Львова»Фото: Андрій Толстой
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
