СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Любов домінує над обов’язком», — владика Володимир Груца про жінок-мироносиць
У проповіді на Неділю жінок-мироносиць, 30 квітня 2023 року, єпископ-помічник Львівської архиєпархії УГКЦ владика Володимир Груца застановився над прикладом життя жінок-мироносиць, у яких любов переважила над обов’язком, що й привело їх до гробу, з якого засяяло світло Воскресіння.
Напевно, ми неодноразово брали участь в похоронах. Особливі відчуття приносить похорон в родині. Коли відходить до вічності рідна чи близька людина, тоді з певним адреналіном чи навіть ейфорією беремося за організацію похорону. Треба знайти відповідний цвинтар, приготувати місце поховання: або за місцем приписки, або щоб було близько опісля відвідувати могилу. Важливо подбати про інші логістично-практичні моменти. У наш час це потрібно зробити в короткому проміжку часу.
Пригадую ще з часів мого дитинства, що похорони, зокрема в селі, відбувалися через 2–3 дні. Навіть з того огляду, що процес виготовлення домовини вимагав трохи часу. Зараз можна відразу все придбати. У будь-якому випадку люди заклопотані організаційними моментами.
Коли відбувся похорон, ввечері чи наступного дня, люди йдуть вже у вузькому родинному колі на могилу, щоб дещо підправити, запалити свічку, сказати «надобраніч» чи просто побути. Тоді починається процес усвідомлення втрати. Віддавши тіло землі, хочеться якось зберегти цю особу серед нас.
Поховання Ісуса Христа
Погляньмо на події, пов’язані зі смертю Ісуса Христа. Хто мав би подбати про похорон? Його найближче оточення учнів повтікало, вони зі страху закрилися.
Сьогоднішнє євангельське слово розпочинається розповіддю про Йосифа Ариматейського. Він, як і Никодим, не міг вирішити, чи стати учнем Ісуса. Спочатку вони навіддалі були до Ісуса, може, були такими підпільними прихильниками, але до кінця чомусь не стали явними учнями. Ісус мусів їм симпатизувати, якась притягаюча сила йшла від Вчителя. Може, страх чи суспільна позиція не дозволяли їм цілком приєднатися до Ісуса Христа.
Йосиф прийшов до Пилата просити тіло Ісуса для поховання. Тим самим визнав причетність до Вчителя. Це велика відвага. Коли всі повтікали, вже навіть не було кому зрадити Ісуса, кому похоронити, приходить цей чоловік, який, на перший погляд, був нерішучий. Йосиф віддає гріб, витесаний у скелі. Ісус, який народився у стаєнці, який не мав, де голову приклонити, брутально помирає на хресті, завдяки Йосифу щонайменше отримує достойний гріб. Йосиф зробив дуже правильну інвестицію. Може, він навіть сам не розумів, наскільки він далекоглядний, а інвестиція перспективна.
Заклопотані, проте люблячі жінки-мироносиці
Після похорону ранесенько, першого дня тижня, зі сходом сонця виходить маленька процесія жінок до гробу. Там були Марія Магдалина, Марія, мати Якова (тому Ісус — брат Якова), Соломія. Ці жінки витривало йшли хресною дорогою за Вчителем. Вони хотіли немов би довершити обряд похорону, згідно місцевої традиції намастити тіло Ісуса пахощами-миром. Тому ці жінки названі «мироносицями». Можливо, вони хотіли і поплакати, бо там можна було виявити свій жаль з приводу втрати близької особи. Там могла мати місце і терапія сліз.
Тут якраз спрацювало не зобов’язання, а любов. Любов домінує над обов’язком. Господня любов так запалила серця згаданих осіб, що вони загорілися у відповідний момент. Цей вогонь не згасав. Скільки людей, волонтерів зараз також служать в різний спосіб, без жодного зобов’язання.
Коли жінки-мироносиці говорили про важкий камінь при вході до гробу, то це міг бути також стан їхніх люблячих сердець, пригнічених смертю улюбленого Вчителя.
Єдине, на що жінки-мироносиці могли сподіватися, — це чудо любові. Саме таке чудо сталося, гріб був відкритий, з гробу сяяло життя. Хоча це на перший погляд злякало жінок. Але юнак в білій одежі їх заспокоює: «Не бійтеся». Нарешті після смерті Вчителя хтось зацікавився їхнім станом, Ангел скеровує мироносиць до Галилеї, вказуючи на актуальність школи наслідування. Але страх ще не покидає їх. Вирішальним моментом терапії для мироносиць є зустріч з Воскреслим.
Бути благообразними
Життя людини на землі швидко минає. Ми багато чого втрачаємо по дорозі. Але чи вміємо правильно інвестувати, віддавати? Велич людини не в тому, скільки вона отримує, а скільки віддає. Йосиф з Ариматеї втратив не лише гріб, бо, напевно, тримав його для себе, але також репутацію в суспільстві, людську славу. Але це тривало лише два дні. Тепер цей гріб є найбільшим місцем паломництва для християн. Завдяки Христовому Воскресінню з цього гробу засяяло життя, також і для Йосифа. В молитві-тропарі Йосиф названий благообразним. Нехай цей титул буде тісно споріднений також з нами.
† Володимир Груца,
єпископ-помічник Львівської архиєпархії УГКЦ
