СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Життя — це час сильних, рішучих і вічних рішень», — владика Тарас Сеньків про Страшний суд
«Помилка тих, хто опинився «ліворуч», полягала не в тому, що вони не впізнали Христа у потребуючих, бо навіть ті, що «праворуч», не впізнали його в них. Їхня помилка була в іншому: вони закрили своє серце і руку для нужденних. І вирок суду є лише потвердженням того, що вже було: праведники жили для Христа, тому вони будуть у його Царстві. Відкинуті ж — навпаки, тому і пожинають плоди свого вибору». Про це — у проповіді владики Тараса Сеньківа, єпарха Стрийського, виголошеній у Неділю м’ясопусну, про Страшний суд, 19 лютого 2023 року, під час Архиєрейської Божественної Літургії у катедральному храмі Успіння Пресвятої Богородиці в м. Стрию.
Сьогодні Євангеліє говорить про загальний і остаточний суд. Усі народи зберуться перед Сином Чоловічим, коли він сяде на престолі своєї слави. Кожен, хто народжений в історії людства, постане перед Христовим судом: «Всім бо нам треба з’явитися перед судом Христовим, щоб кожний прийняв згідно з тим, що зробив, як був у тілі: чи добре, чи зле».
На перший погляд усе є просто. Лише горнятко води, когось відвідати, людське прийняття… І все ж… ми б збідніли, якби звели сьогоднішнє Євангеліє просто до «допомоги потребуючим». Зрештою, цей обов’язок, як солідарність, є «вродженим і природним» для кожної людини, інакше Христос не міг би судити всіх на основі цього принципу. Отже, про що нам говорить сьогодні Господь?
Фрагмент ікони «Страшний Суд» ІІ половини XVI ст. із церкви Вознесення Господнього, що у с. Багнувате (Турківський р-н,Львівська обл.).
Наші надія та прагнення мають бути спрямовані до неба
Ми всі живемо з надією, бо сподіваємося, що одного дня слова Ісуса будуть звернені до нас: «Прийдіть, благословенні Отця мого». Ми перебуваємо в «залі очікування» цього світу, щоб увійти у Божу вічність та взяти участь у «бенкеті усіх народів». Це найбільше, що з майбутнього здатне зігріти наші віруючі серця. Тоді Господь «знищить смерть назавжди і зітре сльози з кожного обличчя». Він сам прийде витерти сльози, і нам не потрібно чекати ще на когось іншого. Ми справді живемо тоді, коли очікуємо отримати небесну славу як «спадкоємці Божі — співспадкоємці Христа» через «усиновлення, визволення нашого тіла, бо ми надією спаслися».
Тому наша надія та прагнення мають бути спрямовані до неба. Інакше ми в небезпеці постійно тужити за тим, що минає, а наші бажання розчиняться у вимогах цього світу, які відсувають «на задвірки» очікування Божі. Однак втратити з поля зору те, що найцінніше, і погнатися за примарним, було б найбільшою помилкою у житті. Ми на шляху до небесної Батьківщини, куди не можуть увійти буденні речі. Велика кар’єра, досягнення, престиж та статки зникнуть в одну мить. А одночасно і кожне пов’язане з ними очікування відкриється як самообман. Якщо все, що забирає наш час та зусилля, не спрямовує до Бога наше життя, то ми втрачаємо розуміння його сенсу та мети, перспективу вічності, до якої прямуємо, та радості, задля якої живемо.
Життя — це час сильних, рішучих і вічних рішень
Господь обґрунтовує вирок свого суду на наших рішеннях. Він навіть не судить: просто відділяє овець від козлів, але бути добрими чи поганими залежить від нас. Він лише констатує наслідки наших рішень, висвітлює їх, і поважає. Тому життя — це час сильних, рішучих і вічних рішень. Ми стаємо тим, що обираємо в доброму чи в злому.
Фрагмент ікони «Страшний Суд» ІІ половини XVI ст. із церкви Вознесення Господнього, що у с. Багнувате (Турківський р-н,Львівська обл.).
Прийняти такі рішення нам нераз перешкоджає страх, невпевненість, тривожне «чому?», яке лишається без відповіді. Однак любов вимагає рухатися далі, та не чіплятися за життєві «чому», яке шукає відповіді на те, «що я хочу», і є зосереджене на власному егоїзмі. Іншу відповідь вселяє у наші віруючі серця Святий Дух, який запитує не «чого хочу я», але «що для мене буде корисне». Відповідь є дана у погляді Отця, який любить нас і послав нам Сина, та пропонує перейти від питання «чому?» до питання «для кого». Від того, «чому я живу», до того, «для кого я живу». Теперішнім і вічним життям людина володіє лише тоді, коли його дарує.
Хто такі «брати найменші»?
Говорячи про Страшний суд Господь нагадує нам, що смерть прийде щоб ствердити правду кожного життя, та скасує будь-які пом’якшувальні умови щодо проявів милосердя. Перед божественним судом єдиною заслугою і єдиним пунктом звинувачення буде милосердя, виявлене до потребуючих і маргіналізованих. Тому відповідь на здивоване питання «справедливих» і «несправедливих»: «Коли ми тебе бачили» є лише одна: це «коли» — є зараз, сьогодні. Воно твориться нашими руками, народжується з потреби серця проявити солідарність, а не з ідеологій або особистих чи суспільних обставин. Воно є дане людською гідністю і ми за неї відповідаємо, бо «все, що ви зробили для одного з цих найменших моїх братів, ви зробили для мене».
«Брати найменші» — це усі потребуючі, без винятку. Тому суд стосується всіх народів без винятку, тобто навіть тих людей, які без вини не могли знати ні Євангелія, ні християн. І Христовий вирок буде для кожного, хто допомагав або не допомагав «потребуючим»: такі є у світі завжди і всюди. На перший погляд здається, що Всевишній живе в «цих найменших». Той, хто перебуває на небесах, оселився в людях, яких цей світ вважає нікчемними. Божим мірилом є любов, яка перевершує всі наші стандарти, а мірою його суду є безкорисливість. Але чи це означає, що Христос присутній у кожному з цих нужденних, або навіть «передовсім у них»? Напевно, що ні. Христос перебуває лише у тій людині, яка вільно йому відкривається. Він нікому себе не «нав’язує», і ніхто не має «автоматичного права» на нього. Христос поважає свободу кожного, включно з «убогими», і живе лише там, де зустрічає згоду. Тому ми зустрічаємо Христа не в особах бідних, а через служіння бідним, бо це є сповнення його волі. Тоді все, що робимо «одному з найменших братів», робимо самому Христу.
Фрагмент ікони «Страшний Суд» ІІ половини XVI ст. із церкви Вознесення Господнього, що у с. Багнувате (Турківський р-н,Львівська обл.).
Важливі стосунки з Христом
Помилка тих, хто опинився «ліворуч», полягала не в тому, що вони не впізнали Христа у потребуючих, бо навіть ті, що «праворуч», не впізнали його в них. Їхня помилка була в іншому: вони закрили своє серце і руку для нужденних. І вирок суду є лише потвердженням того, що вже було: праведники жили для Христа, тому вони будуть у його Царстві. Відкинуті ж — навпаки, тому і пожинають плоди свого вибору.
Цей, такий вичерпний і мотивуючий текст, приховує одну небезпеку: понизити християнство до банального гуманізму. Якщо наприкінці життя кожного «судитимуть» згідно добрих справ для потребуючих, то у чому сенс проголошення Христового Євангелія? Вистарчить просто жити альтруїстично… Такий погляд є помилковим. Не бачить, що звіщати Христа є найбільшим даром і життєвим посланням. Тому Церква «не може не проповідувати Євангеліє», а свідоме нехтування справді пізнаним Христом вплине на «життя після смерті». Отже — важливі не лише стосунки з іншим, але передовсім стосунки з Христом. Лише його милосердя є джерелом та силою для нашого милосердя. А для єдності з Христом молитва, життя з таїнств, слухання Божого слова мають невідкличне значення. Ісус знає нас і любить. Якщо ми перебуваємо в ньому, то не повинні боятися але з надією очікувати його останнього суду, на якому теж і для нас кожен хрест обернеться воскресінням, кожен смуток — перемогою а кожен плач — вічною радістю у його Царстві. Амінь.
єпарх Стрийський
