СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиЗемля життя чи масових поховань? Роздуми митрополита Бориса Ґудзяка після відвідин Бучі
Після Бучі немає сумнівів щодо геноцидних намірів Росії. Це боротьба не на життя, а на смерть, це захист дарованої Богом гідності. Українці платять найдорожчу ціну, щоб бути вільними, бути людьми.
Від початку війни не був у Києві. Така довга відсутність змушує по-новому подивитися на звиклі речі. До Києва тепер не літають літаки, тому 600 кілометрів між польським кордоном і столицею на автомобілі заново дозволяють пізнати красу нашої землі.
Україна — прекрасна, особливо влітку; континентальний клімат теплий, але не вологий, зелень милує око. Увиразнюються кольори прапора — синє безхмарне небо зустрічається з безмежними полями стиглої пшениці. Коли її зберуть, то вона годуватиме мільйони. Це так по-євангельському: «зерно має вмерти, щоб дати плід». Минаємо поля соняшників. Мимоволі згадується, що Україна є найбільшим світовим експортером соняшникової олії. Віддавна знана як житниця Європи, вона протягом останніх років дозволяла прогодуватися країнам Близького Сходу і Африки. Цього року урожай обіцяє бути багатим…
Київ вітає своїми золотоверхими храмами, що видніють серед зелені. Вулиці оживилися — корки і хіпстери в центрі роблять його схожим на всі інші нормальні столиці світу.
Однак життя в Україні далеке від нормального.
Митрополит Борис Ґудзяк та литовський митрополит Ґінтарас Ґрушас в Бучі / Фото: З особистого архіву автора
Одного погляду з траси навколо Києва, куди ми минулого тижня приїхали з президентом Ради єпископської католицьких конференцій Європи, литовським митрополитом Ґінтарасом Ґрушасом, достатньо, щоб побачити скошені артилерійським вогнем високі сосни. З головних доріг прибрали уламки, проте скелети спалених АЗС, лікарень, шкіл, будинків, висоток, величезних торгових центрів і сліди обстрілів на церковних стінах творять тривожне відчуття, що десь причаїлося зло.
Наприкінці лютого російські гелікоптери як зграя механічної сарани доставили у тиху ідилію містечок під Києвом групи нападників, які почали руйнувати цей недавно створений рай середнього класу.
Проїжджаючи через Бучу, архиєпископ Ґрушас і я про щось розмовляли на задньому сидінні автомобіля, і раптом він вигукнув: «Це ж ця вулиця! Я пізнаю її з кадрів, що бачив по телебаченню!» — Яблунська… Купу згорілих танків і БТР-ів прибрали, і літня зелень частково заховала зруйновані помешкання. Проте картина цієї вулиці — такою як її залишили російські війська — глибоко закарбувалася у свідомість людей у всьому світі. Те, що там відбулося, стало частиною самосвідомості кожного українця.
Після того як росіяни відступили, навколо Бучі було виявлено понад 1300 тіл, більшість з них — невинні цивільні, закатовані та страчені. Лише на вулиці Яблунській знайшли 20 тіл, які лежали там днями, навіть тижнями. Один чоловік повертав товаришеві позичений велосипед, інший намагався провідати знайомих у сусідній лікарні, а хтось просто хотів забрати одяг з дому. Їх знайшли застреленими, деяких зі зв’язаними за спиною руками.
Куполи Андріївської церкви впираються у глибоке синє небо — наче символ молитви до Бога, і як пам’ятник над піщаним кар’єром, який у березні служив братською могилою. У церкві 67-річна пані Надя, яка доглядає за магазином свічок та ікон, пояснила експозицію жахливих фотографій, на яких видно руки й ноги, що стирчать із нашвидкуруч засипаної траншеї, і спотворені тіла в чорних мішках. Її голос тремтів, а на очах були сльози, коли вона детально розповідала про звірства побиття, зґвалтування жінок і дітей, страти. Ми всі бачили сцени, про які повідомляли відважні журналісти у своїх репортажах із щойно звільнених міст.
Як і всі інші, я був спустошений і обурений. Але одна справа побачити тіла померлих на екрані, а інша — піти на Бучанське кладовище, де ряд за рядом свіжих могил свідчать, що Буча — це не статистика, а незбагненна людська трагедія, яка травмує місто і країну. Не можна дозволити, щоб біль і горе паралізували або довели нас до відчаю. Навпаки, вони мають мобілізувати людей доброї волі у всьому світі, щоб протистояти злу, щоб разом сказати: «Ніколи знову!»
Ми розпочали день з прекрасної, мирної Божественної Літургії в Ірпінському храмі Різдва Богородиці. Навколо церкви ретельно доглянутий сад, відкритий для відвідування. Квіткові алеї дарують спокій і гармонію. Наша молитва була наче родинною. Чотири молоді жінки в хорі співали легко й лірично. В храмі було трохи більше як 20 молільників. Ми співслужили разом із парохом о. Мирославом Латинником і ще двома моїми колишніми студентами з Українського католицького університету: Романом Сиротичем, що очолює «Карітас» Київської архиєпархії, та Віталієм Воєцою, двометрового зросту медичним та військовим капеланом, втома якого видавала всю складність його служіння. Нас також супроводжували канцлер Київської Архиєпархії о. Василь Чудійович та керівниця благодійної організації «Карітас-Україна» Тетяна Ставнича. Знайомі люди, рідна атмосфера молитви.
Контраст цього ранку мене приголомшив. Кілька днів я не знаходив слів і не знав, що сказати. Та й досі не знаю. Яка красива земля! Які мужні люди! І якої жорстокості, злоби, смертельної ненависті вони зазнали.
Біля церкви ми побачили ящики з продуктами харчування, спонсоровані благодійною організацією CNEWA, що їх регулярно роздають «Карітас» і парафіяни, а також людей — переважно літніх, жінок та дітей, що чекали на роздачу продуктів.
Це був час слухання. Про членів сімей, яких росіяни вивезли і яких більше ніхто не бачив, про зруйновані домівки та знищені життя. Про вдячність і надію, про стійкість і рішучість все відбудувати. 60-річний чоловік, який втратив усе, розповів, як російські солдати вбили його брата, який облив російський безпілотник бензином і спалив його. Останні два місяці він переходить з одного притулку в інший. Молода викладачка коледжу описувала свій новий будинок, який сплюндрували нападники, і що її родині пощастило, що вони вижили.
Латка цегли діаметром два метри на стіні будинку парафіяльного священика прикриває місце прямого влучення міномета. Він вчасно перевіз дружину та дітей у безпечне місце. Три дерева, які перехопили ракетний вогонь і таким чином врятували церкву від загоряння, зрізали, але залишилися три діри від інших обстрілів. Стовбури та воронки служать священною пам’яткою Божої благодаті, яка врятувала церкву від повного знищення…
Станом на 18 липня 2621 українських міст і сіл перебували під російською окупацією. Новини про ситуацію там та долі мешканців уривчасті. Відомо, що окупанти припинили пошуки тіл у зруйнованому Маріуполі. Вони продовжують викрадати людей у Херсонській та Запорізькій областях та депортувати сотні тисяч із Луганської та Донецької областей. Обстріли житлових будинків поблизу лінії фронту — щоденне явище. Скільки таких вулиць, як Яблунська, ми побачимо в тих містах? Скільки ще буде цивільних жертв нещадних загарбників?
Батько молиться над тілом власного сина після обстрілів Харкова
Нещодавно світ облетіло болісне фото: батько з Харкова В’ячеслав Кубата дві години молиться над тілом свого 13-річного сина Дмитра, що загинув від ракетного обстрілу на автобусній зупинці. Наступного дня Харків знову обстріляли. Ще три життя втрачено. Це не статистика, а невимовна трагедія для родини, міста, країни, всього людства. Талмуд вчить, що кожен, хто рятує одне життя, рятує цілий світ. У містечках під Києвом я побачив протилежне: держава-терорист, вбиваючи невинних людей, знищує все людство.
І все ж і у Бучі, і під час моїх трьох відвідин за два місяці України ніхто не говорить про компроміс чи будь-які поступки окупантам. Після Бучі немає сумнівів щодо геноцидних намірів. Це боротьба не на життя, а на смерть, це захист дарованої Богом гідності. Українці чітко усвідомлюють, що платять найдорожчу ціну, щоб бути вільними, бути людьми.
Українці роблять більше, ніж світ від них очікував, — вони протистоять росіянам, коли ніхто інший не наважується вступити в бій. Вони віддають життя, волонтерять, допомагають семи мільйонам внутрішньо переміщених осіб і тим, хто у потребі, тим, котрі залишилися вдома і жертвують мільйони своїх скромних заробітків на підтримку ЗСУ і проєктів гуманітарної допомоги.
Українці просять світ зрозуміти природу загрози, яка поширюється далеко за межі України. І допомогти Україні. Щоб наші золоті поля продовжували служити світовою житницею, щоб наше блакитне небо не затьмарювала механічна сарана.
Кожен — ті, хто має владу, і ті, хто, на перший погляд, безсилі — можуть молитися, можуть говорити, можуть жертвувати кошти, можуть відкрити свої серця та домівки для переселенців… зробити щось, що в їхніх силах, щоб зупинити війну та вбивства. Щоб діти могли гратися на вулиці Яблунській і спокійно чекати на автобус у Харкові. Чи буде визнана жертва Божих дітей? Чи буде почутий їхній заклик?
† Борис Ґудзяк,
архиєпископ і митрополит Філадельфійський
