«Як жити в посткоронавірусному світі? Виклики сучасності», — владика Богдан Дзюрах

4 вересня 2020

Продовжуючи цикл духовних роздумів «Пандемія Covid-19. Відповідь християнина на нові виклики» владики Богдана Дзюраха, пропонуємо Вашій увазі четверту частину, яка стосується теперішніх викликів. Зокрема, у цій частині Секретар Синоду Єпископів УГКЦ, оцінюючи досвід пандемії у духовному ключі, звертається до визначення Церкви як «польового шпиталю» та роздумів про це чеського богослова отця Томаша Галіка.

«Як жити в посткоронавірусному світі? Виклики сучасності», — владика Богдан Дзюрах

Все ж, як би там не було, ми, люди, маємо внутрішню потребу усвідомлено проживати кожний наш земний досвід, запитувати про причини, передбачати наслідки, одне слово — здійснювати аналіз, щоб приймати виважені і мудрі рішення на ближчу і дальшу перспективу. Нам замало ствердити, що «життя продовжується», то ж треба «якось» жити. Ми хочемо жити правильно, а у випадку віруючих людей, хочемо мати за орієнтир спасенну Божу волю і Божий задум щодо нас. Але для цього мусимо подивитися на наше сьогодення поглядом віри, вміти поглянути на нашу дійсність з точки зору богослов’я історії, тобто Божим поглядом і з у світлі Божого Слова, як до цього заохочує один з італійських єпископів:

Джампаоло Крепальді, єпископ Трієсте«Цей досвід [пандемії] необхідно оцінювати перш за все у духовному ключі і з точки зору богослов’я людської історії, позначеної гріхопадінням і спасінням. Дійсно, Папа Лев ХІІІ писав в Енцикліці Rerum novarum що „дочасні справи неможливо зрозуміти і належним чином оцінити, якщо душа не піднесеться до іншого життя“ (п. 17). Таким чином Церква допомагає людині сприймати і теперішню кризу: „Криза зобов’язує нас переосмислити власний шлях, приймати нові правила і віднаходити нові форми суспільного ангажування, використовувати позитивний досвід і відкидати негативний. Таким чином криза стає нагодою до розрізнення і здійснення нових проектів. З цієї перспективи потрібно, радше з повним довір’ям, ніж резиґнацією, виходити назустріч теперішнім труднощам“ (Caritas in veritate, п. 21) [1].

Щоб бути здатними приймати правильні рішення, — а це завдання кожного лідера, починаючи від батька в сім’ї і закінчуючи Патріярхом в Церкві чи Головнокомандуючим у війську; зрештою, кожна зріла людина мусить приймати щоденно безліч рішень, які впливатимуть на її життя та на життя її ближніх, — отож, щоб приймати зрілі і відповідальні рішення, ми потребуємо пройти так званий процес розпізнання. Традиція Церкви знає таких експертів, які вчать нас приймати правильні рішення і цими експертами є «старці», духоносні жителі пустині, які вміли бачити і аналізувати дійсність у світлі віри, у світлі Божого Духа і Божого Слова. І цей принцип залишається дійсним у всі часи.

Не почуваючись у силі одноосібно робити аналіз і давати авторитетні поради, я кличу собі на поміч кількох таких сучасних «старців»: філософа, богослова і правозахисника-дисидента. Усі вони — глибоко віруючі люди і незаперечні моральні авторитети, чиї слова сприймаються і ціняться далеко поза їхніми середовищами і країнами. Йдеться про отця-доктора Томаша Галіка з Чеської Республіки, о. Раньєро Канталамесса з Італії та професора УКУ Мирослава Мариновича. Я переконаний, що їхній погляд на актуальну ситуацію та роль Церкви в ній може бути для нас цікавим та надихаючим.

1. Отець Томаш Ґалік: Церква — польовий госпіталь для хворого світу

Отець д-р. Томаш Ґалік [2] починає свою статтю з промовистою назвою «Християнство в часи пошесті» від констатації сумного, проте правдивого факту: «Наш світ хворий». На його думку, в той час, коли, як здавалося, «неуникний процес глобалізації сягнув свого піку», водночас з усією ясністю проявилася «глобальна вразливість глобального світу».

Тому автор вважає, що «наш час цивілізаційної зміни кличе до вироблення нового богослов’я сучасної історії і нового розуміння Церкви». При цьому він покликається на розуміння Церкви в навчанні Святійшого Отця Франциска, який говорить про «Церкву на виході» (Chiesa in uscita) і «Церкву як польовий госпіталь» (Chiesa, un ospedale da campo). Слідом за Папою Франциском о. Ґалік закликає Церкву виходити на периферії людського суспільства і людської екзистенції:

«Церква має бути „польовим шпиталем“, як запропонував Папа Франциск. Церква не повинна лишатися в чудесній ізоляції від світу, але вільним рішенням зрушити свої межі й надати допомогу там, де люди фізично, ментально, соціально і духовно страждають. Таким чином Церква може спокутувати рани, завдані її представниками зовсім нещодавно найбеззахиснішим».

Далі автор підкреслює три виміри «лікарської функції» Церкви: діагностичну, превентивну та терапевтичну:

Отець Томаш Галік, чеський богослов і професор«Якщо Церква має бути шпиталем, вона повинна, звісно, пропонувати турботу про здоров’я, соціальну і благодійну опіку, як це було з початків її історії. Проте Церква має сповняти також інші завдання. Вона має кілька ролей: діагностичну (визначення „знаків часів“), попереджувальну (творення „імунної системи“ в суспільстві, в якому розповсюджені злісні віруси страху, ненависті, популізму і націоналізму) і зцілювальну (подолання травм минулого через прощення)».

На думку чеського філософа, цей час пандемії має стати для Церков спонукою до щирого іспиту сумління щодо якості християнства, яким живуть і яке виявляють перед світом сьогодні спільноти Христових учнів. Порожнечу храмів, дотепер притаманну лише окремим регіонам чи країнам західного світу, яка в період карантину стала характерною практично для всього християнського світу, автор пропонує розглядати як символ духовної порожнечі — реальної, або потенційної, — на яку ризикують захворіти Церкви в різних частинах світу, якщо не дбатимуть про глибоке і автентичне духовне життя своїх вірних.

«Можливо цей час порожніх будівель храмів символічно виявляє приховану порожнечу церков і їх ймовірне майбуття, незважаючи на те, що вони роблять серйозні спроби показати світові цілковито інше обличчя християнства. Ми думали забагато про навернення світу і мало — про навернення себе самих: не про просте вдосконалення, а про радикальний перехід від статичного „буття християн“ до динамічного „становлення християн“».

Таким чином, проповідь навернення, яка є базовою для автентичного християнського життя, о. Томаш Галік пропонує скерувати в першу чергу до самих себе, бо лише навернені охрещені особи, які пізнали і увірували у ту любов, яку має Отець Небесний до нас (див. 1 Йо. 4, 16), можуть стати автентичними свідками і апостолами Божої любові для інших людей у світі. Іншими словами, євангелізаційна місія назовні мусить початися від євангелізації самої церковної спільноти. У нинішніх обставинах шлях оновлення, до якого Вселенський Архиєрей Франциск від самого початку свого Понтифікату закликає Церкву, не може означати, на думку о. Галіка, «спроби повернутися до світу, що вже більше не існує», або покладання виключно на зовнішні структурні реформи, а натомість повинен полягати на «змінах в напрямку осердя Євангелія, „подорожі до глибин“.

Щодо місії назовні, то Автор вбачає особливим полем місійної праці Церкви ту категорію осіб, яку він окреслює як «світ шукачів», маючи на увазі людей доброї волі, які ще не відкрили багатства і краси приязні з Христом, ще не пройшли свій шлях «до храму», тобто до активної і свідомої участі у житті місцевої християнської спільноти. Таких осіб Церква повинна шукати «на периферіях суспільства», але також серед людей, які є «маргіналізовані у Церкві». Цікавими є роздуми о. Томаша Галіка над цими «пошуками шукачів» та над «Галилеєю» у нашому особистому і церковному житті, в якій Воскреслий Спаситель призначає нам зустріч, до ознайомлення з якими я дуже заохочую читачів.

А нам на закінчення сьогоднішніх роздумів варто застановитися над тим, хто є отими «маргіналізованими» всередині церковної спільноти, і на кого в першу чергу нам слід звернути свою душпастирську і християнську увагу. Якщо б я зі свого боку мав назвати кілька категорій таких людей, то на думку приходять в першу чергу особи з особливими потребами, для яких часто не вистачає належних умов для участі в богослуженнях, а навіть доступу до храму (ліфт, пандус тощо); розлучені (цивільно) особи, які вступили у нові подружні зв’язки і тепер, через свій неврегульований «канонічний статус», не мають повної участі у сакраментальному житті Церкви; мігранти та соціально незахищені особи; убогі, яким не вистачає найнеобхідніших духовних і матеріальних засобів для гідного людського життя; люди, які були охрещеними, але в певному моменті з якихось причин віддалилися від Церкви… За ставленням до них пізнається присутність у Церкві Духа Христа, Який сказав, що «здорові не потребують лікаря, лише хворі. Ідіть, отже, і навчіться, що значить: Я милосердя хочу, а не жертви. Бо я прийшов кликати не праведних, а грішних» (див. Мт. 9, 12–13).

Парадоксальним чином обмеження, пов’язані з карантином, завдяки онлайн-трансляціям дали можливість Церкві зустріти саме таких осіб на просторах інтернету — «шукачів» у світі і «маргіналізованих» у Церкві і поза нею. Один наш єпископ з діаспори розповідав, як він під час карантину зателефонував до знайомої сім’ї, щоб довідатися, як у них справи, а з іншого боку телефону почув голос глави сімейства: «Владико, зателефонуйте пізніше, бо ми зараз у церкві». Як виявилося, саме у цьому часі уся сім’я була зібрана перед екраном комп’ютера і брала участь в Літургії онлайн. Найцікавіше було те, що члени цієї родини вже від довшого часу не ходили до церкви…

Скільки-то таких і подібних осіб, завдяки онлайн-трансляціям богослужінь цьогоріч відновили свій зв’язок із молитовною церковною спільнотою, або віднайшли свою «дорогу до храму», йдучи за внутрішньою спрагою, яку, можливо, здавна носили у своєму серці, але не наважувалися виявити явно! Ці люди в дечому подібні до євангельського митаря Закхея, який вирушив назустріч Христові, ховаючись серед гілок смоковниці, аж доки сам Христос не звернувся до нього по імені і не дарував йому спасіння. Так і сучасні «шукачі», перебуваючи укритими за «гілками» комп’ютерних екранів, все ж мали нагоду відчути на собі люблячий і милосердний погляд Спасителя і почути Його слово, скероване до них особисто: «Притьмом злізай, бо я сьогодні мушу бути у твоєму домі… Сьогодні на цей дім зійшло спасіння, бо й він — син Авраама» (див. Лк. 19, 5.9).

Далі буде…

† Богдан Дзюрах,
Секретар Синоду Єпископів УГКЦ

Посилання:

[1] Giampaolo Crepaldi, Oltre il Coronavirus: appunti per trovare la vera libertà, La Nuova Bussola Quotidiana, 17 червня 2020 року,https://lanuovabq.it/it/oltre-il-coronavirus-appunti-per-trovare-la-vera-liberta

[2] Томаш Галік — професор соціології Карлового університету в Празі, президент Чеської християнської академії та університетський капелан. В часи комуністичного режиму був активним у підпільній Церкві. Лауреат Темплтонівської премії, почесний доктор Оксфордського університету. Українська версія статті під назвою «Християнство в часи пошесті» в журналі «Патріархат» за посиланням: http://www.patriyarkhat.org.ua/hrystyyanstvo-v-chasy-poshesti/? fbclid=IwAR3 IfePAcaIw1 Qhk2 LItPu-ySpMASfZwKkX6 O9 CBtIyVTyaihpuwoH41 t6 Q