СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиЯ побачив велику любов до життя, — митрополит Борис Ґудзяк про поїздку півднем та сходом України
«Я побачив велику любов до життя, до рідної землі, до тварин. У місцевих на звільнених територіях установка — жити далі і перемагати. Вони не можуть дозволити програти військово, не можуть дозволити, щоб їх принизили, відібрали надію», — архиєпископ і митрополит Філадельфійської митрополії УГКЦ, президент УКУ Борис Ґудзяк.
У межах свого візиту до України у вересні, владика Борис, окрім Львова та Києва, відвідав Одесу, Миколаївщину, Запоріжжя, Дніпро, Харківщину, де мав нагоду поспілкуватися з волонтерами, представниками різних релігійних громад, підприємцями, які постраждали від війни. Деякі з них втратили здоров’я, близьких, будинок, землю, улюблену роботу. Дехто пережив окупацію та катування. Своїми рефлексіями після поїздки владика Борис Ґудзяк поділився в інтерв’ю з журналісткою Наталією Гуменюк у подкасті «Коли все має значення». Про це розповідає пресслужба Українського католицького університету.
Митрополит Борис Ґудзяк довгий період не був в Одесі та у Харкові. Він відзначає, що за останні роки ці міста дуже змінилися: «Міста стали кольоровими, барвистими, раніше вони були мені сірими. І люди змінилися. Протягом майже 40 років я старався налагоджувати контакти, зустрічатися з різними середовищами, які часто мали „алергію“ на католиків, священників чи носія американського паспорта. Під час останньої подорожі я відчув відкритість і глибоке зацікавлення».
Митрополит Борис Ґудзяк під час поїздки в Одесу
В Одесі, окрім зустрічей з представниками міської влади та бізнесу, владика мав нагоду познайомитися з родиною пастора Одеської Пересипської церкви ЄХБ Миколи Сідака. На початку березня 2024 року, внаслідок російської ракетної атаки на місто, пастор втратив доньку та чотиримісячного онука. Її чоловік та старша донька залишилися цілими.
«Зустріч відбулася в їхньому гостинному домі. Ми разом молилися і говорили. Я був вражений великим спокоєм, попри втрату. Мир з журбою тут зустрілися. Надія з розпачем обнялися. Надія і мир перемагають», — поділився враженнями від зустрічі митрополит Борис.
Митрополит Борис Ґудзяк під час поїздки на південь та схід України
На Миколаївщині владика відвідав деокуповані села. У с. Шевченкове президент УКУ поспілкувався із головою ОТГ Олегом Пилипенком, який пробув три місяці у полоні росіян та зазнав тортур.
«Я був вражений, як цей освічений чоловік своїм образом, поставою, одягом, представляв абсолютно сучасну людину, яка може спілкуватися зі світом. Мене вразила його стійкість, духовна глибина, широта світогляду і разом з тим — зосередженість у вірі. 80 % біженців з його ОТГ повернулися і працюють. Це було обнадійливе враження від людської і духовної сили, яка долає небезпеку і неймовірні соціоекономічні та психологічні виклики», — розповів Борис Ґудзяк.
У селі Українка владика побачив знищені господарства, споруди, техніку, заміновані поля. Багато людей з часу повномасштабного вторгнення були поранені або вбиті. Але і там усе відновлюють. Владика Борис Ґудзяк відзначає, що побачив у місцевих людей велику любов до життя, рідної землі, тварин: «У них є установка — жити далі і перемагати. Вони не можуть дозволити собі програти, не можуть дозволити, щоб їх принизили, відібрали надію».
Митрополит Борис Ґудзяк під час поїздки на південь та схід України (Фото з Фейсбук-сторінки Наталії Гуменюк)
У Запоріжжі владика мав нагоду молитися із греко-католицькими та римо-католицькими священниками. Він також побачив там, що попри постійні небезпеки, люди працюють, будуть плани і допомагають один одному.
У Харківській області митрополит зустрівся з Ігорем Табакою, військовим капеланом, випускником УКУ, який був поранений під час ворожого обстрілу. Упродовж 10 років війни Росії проти України отець Ігор перебуває поруч з українськими військовими, підтримує їх та цивільних людей, які постраждали через російські обстріли, у ці надскладні часи.
Також ділимося тезами — прямою мовою владики з інтерв’ю з Наталією Гуменюк:
- Я виховувався у сім’ї з великим травматичним досвідом часів Другої світової війни. Цю історію я пізнавав з маминим молоком, але тепер почав її глибше розуміти, бачачи війну на власні очі і досвідчуючи надію, життєздатність людини, помимо травми.
- Боротьба за незалежність, боротьба з російським агресором була чимось, що обумовлювало наше родинне та діаспорне життя. Тепер я усвідомлюю, які травми проживали ми, як часом у несподіваний спосіб агресія, певні конфлікти проявлялися у громаді. Але люди жили, творили, одружувалися, народжували дітей. Життя триває також і зараз…
Травма і зранення війни
- Складно пережити в життєдайний спосіб травму. Якщо великий молот вдаряє маленьке яйце, то він його розіб’є, але наше життя не є мале. Ми є частиною великої життєвої мережі. Наше життя росте, його потужність множиться. У стосунках у сім’ї, у суспільстві, нації ми виробляємо психологічну та духовну стійкість.
- Ізоляція — це спосіб зламати людей. Чому росіяни закривають людей у підвалах? Щоб людина відчула, що вона залишена.
- У цій війні Росія хоче захопити все українське. Захопити і задушити людей, землю, багатства, промисловість, воду, ріки, енергетику, збіжжя, навіть взяти історію, привласнити її, розжувавши зжерти, щоб нарощувати чи то мускули, чи то живіт.
Про відношення американців до війни
- В Америці для більшості немає моральних питань щодо правильності і неправильності сторін. «Чорно-білість» цієї війни є основною причиною, чому вона, як ніяка інша подія на моїй пам’яті, стала об’єднавчою для людей доброї волі, які її пізнають. Важливо американцям вносити конкретику, розповідати про окремий людський досвід.
Як зберегти людяність серед нелюдяних обставин?
- Треба один одному допомагати зрозуміти анатомію ненависті і результати, які вона породжує. На загал вони є негативними. Хтось може сказати, що воїн, який з ненавистю йде в бій, може мати більше адреналіну і таким чином досягти успіху. Можливо, це так, але це моментна істина. Душпастирі можуть посвідчити, що є чимало людей, які брали участь в праведній боротьбі, але вони глибоко переживають, що когось вбили.
- Якщо ми ненавидимо, то стаємо такими як наш ворог — здатними на звірства. У спокійні миті совість практично кожної людини, якщо вона не травмована, прагне миру, радості в душі. Ненависть з миром не може співіснувати. Ненависть не приносить правдивої радості. То може бути хіба зловтіха.
- Життя дуже складне, і війна помножує всі складнощі, творить багато парадоксів. Тож, маємо берегти своє серце, передовсім від ненависті, гіркоти і відчаю.
- Господь нас кличе вміти прощати. Його розпинали, а Він говорив: «Вони не знають, що роблять». Ми, християни, маємо Бога, який входить в наше життя, в нашу смерть і прощає тим, хто його катує. Мені непросто це проповідувати, бо я не до кінця наближаюся до цього, однак у цьому є велика правда, коли ми стоїмо перед вічністю. Якщо немає Бога, нема вічності, то смерть перетворюється на глибоке бездонне провалля, життєвий гаплик.
- Ми стоїмо перед найскладнішими питаннями. І це не астрофізика чи молекулярна медицина. Йдеться про те, як любити, як вміти прощати, як не ненавидіти, одночасно борючись за ту гідність, яку ми захищаємо і маємо захищати.
Про майбутнє завершення війни
- Доля кожної людини є важлива. Україна повинна дбати про кожного українця. Віддати чи погодитися на загарбання якоїсь частини України Росією не вирішить питання миру. Це може бути тимчасова пауза, під час якої переозброєння Росії відбуватиметься набагато швидше. І за 3, 5, 10, років ми матимемо таку саму проблему.
- Ми приречені бути сусідами Росії — останньої європейської імперії. Всі інші імперії — французька, іспанська, німецька, португальська, нідерландська, бельгійська, англійська — зникли, їх нема. Прийде час, коли не буде і російської імперії. І лише тоді ми матимемо спокій. Я не знаю, як це станеться. Для цього треба спільну волю багатьох країн, щоб вони розуміли, що російській колоніальній імперії має настати кінець. Можливо, сьогодні, беручи політичні розклади і сили України, це видається нереалістичним, але мені здається, що Росія має не лише не дістати частину української землі, а й програти війну, і це буде для відродження самих росіян.
Про Російську Православну Церкву
- Коли гординя витискає смирення, коли дорога Христа, яка є дорогою до людського болю, перетворюється на імперське спинання по головах і трупах інших, ми маємо абсолютне розходження з християнським Євангелієм. Таке розходження є у прикладі і словах патріарха Кіріла. Жоден із 400 єпископів у РПЦ у Росії не наважився заперечити війну, а навпаки — вони її підтримують. В офіційній російській церкві лишилось мало здатності бачити колосальний порок, який є смертоносним. Кіріл каже до російських солдат: «Ви, які йдете в Україну вбивати, якщо загинете, ваші гріхи будуть прощені». Це абсолютно токсично!
Про позицію Папи щодо війни
- У висловах папи, на жаль, нема виключно однієї позиції, є суперечності. Важливо пам’ятати, що понтифік понад 300 разів виступав на підтримку України і українців. Ніякий світовий лідер не робить це двічі на тиждень як він — у середу і неділю, майже щотижня. Він говорить про терпіння українців і солідарність з ними. Було з десяток випадків двозначних висловів папи. За деякі з них понтифік вибачився. Йому дуже болить, що він завдав болю українцям.
- Треба розуміти, що папа Римський відповідає за 1,3 млрд католиків, які говорять багатьма мовами на всіх континентах. Можливо, деякі питання він не знає до кінця. Ми повинні зрозуміти, що тактично і стратегічно треба після кожного такого випадку відновлювати відносини, пояснювати і використовувати моральний авторитет папи в різних країнах, щоб далі звучало українське питання і питання нашої єдності.
- Нерозумно зробити з друзів ворогів. Якщо твій друг щось ненавмисне сказав, зробив те, що тебе ображає, прости йому і зберігай дружбу! Якщо ти перетвориш свого друга на ворога, — що ти здобув?
Джерело: подкаст «Коли все має значення».
