«Я хочу побажати собі і кожному із вас справжніх зустрічей з Ісусом», — владика Богдан Дзюрах у Неділю про Закхея

2 лютого 2020

А сьогодні, коли ми цією неділею про Закхея розпочинаємо підготовчий період до Великого Посту, я хочу побажати собі і кожному із вас справжніх зустрічей з Ісусом. Не поверхових, коли ми наче є і близько до Ісуса, але ховаємося від Нього, щоб не зустрітися із Ним по-справжньому, тримаємося від Нього «на безпечній віддалі»: прийшли до храму, поставили свічку, послухали проповідь, а відтак самі повернулися додому, до своїх щоденних і буденних справ, до свого попереднього способу життя.

«Я хочу побажати собі і кожному із вас справжніх зустрічей з Ісусом», — владика Богдан Дзюрах у Неділю про Закхея

Ви, можливо, бачили по телевізору чи в інтернеті такий конкурс, який відбувається у різних країнах світу під однією типовою назвою: «(країна) має талант». У цій передачі часто є присутня певна драматургія, сценарій з елементами великих несподіванок, бо ось хтось, хто вийшовши на сцену і не викликав жодного захоплення, щонайбільше поблажливу усмішку, коли казав, що хотів би, щоб від сьогодні його чи її життя змінилося, раптом виявляє подиву гідний талант: звичайна домогосподарка прекрасно виконує відому оперну арію, слюсар співає як Паваротті, дівчинка зі своєю лялькою показує захоплюючий номер, два школярі виконують написану особисто пісню — і вже зал зривається на ноги, обсипаючи героя тривалими і бурхливими аплодисментами. Сльози накочуються на очі виконавця. Журі приєднується до глядачів і відтак видає свій схвальний вердикт: довгоочікуване «так», даючи можливість нововідкритому талантові продовжити змагання за першу нагороду. А буває, що хтось із суддів натискає кнопку посеред столу і обсипає того чи ту, хто на сцені, золотими конфетті, що означає входження відразу до фіналу… Сцена для всіх дуже зворушлива, бо раптом перед усіма відкрився чудовий талант там, де ніхто чогось подібного не сподівався і не очікував…

Сьогодні ми стоячи аплодуємо Закхеєві. А сам Ісус Христос видає схвальну оцінку щодо нього: «Сьогодні на цей дім зійшло спасіння, бо й він — син Авраама». У тому, в кому бачили грішника, здирника, мало чи не злочинця, Ісус побачив живу віру, ту віру, яка коренями сягає до прабатька Авраама — взірця живої віри. Закхей завдячує таким позитивним кінцем не собі самому, а ось тому бездомному Вчителеві з Назарету, з Яким він зустрівся на дорозі свого життя, а відтак — не на сцені, а у власному дому, до якого разом з Ісусом завітало спасіння.

Бо саме про це і йдеться у зустрічах з Ісусом, як ми про це співаємо наприкінці Літургії: «Ми бачили світло істинне, ми прийняли духа небесного, ми знайшли віру істинну, нероздільній Тройці поклоняємося, вона бо спасла нас». Ми приходимо сюди не просто, щоб щось побачити: чудове вбрання храму, святкові літургійні шати служителів, послухати спів дияконів чи хору, побачити величні обряди, тощо. Ми приходимо, щоб прийняти духа небесного, щоб знайти, відновити у собі віру істинну, щоб поклонитися Пресвятій Тройці, яка дарує нам спасіння. Лише такий прихід до храму матиме свій сенс і осягатиме свою, задуману Господом ціль.

Закхей не хотів виходити на сцену, він радше волів заховатися у кулуарах, за завісою і спостерігати здалека, заховавшись в гущавині гілок за тим, що відбуватиметься з іншими. Хоч, безперечно, в глибині душі він дуже тужив за щастям, носив у собі бажання чогось великого, прекрасного, святого. Проте, він дуже добре розумів, що не має таких талантів, які б могли викликати подив у цього Вчителя із Назарету. У нього був хіба один відомий всім талант: вибивати податки зі своїх співгромадян для римської окупаційної влади, а при цьому не забувати і про себе хорошого: він кривдив людей на ліво і на право, не звертаючи увагу на нікого і на ніщо. Із таким послужним списком йому направду не світило нічого хорошого, ніяка позитивна перспектива. Він мав багатства, владу, вплив, знайомства і посаду, проте він надалі залишався глибоко нещасливою людиною. Неначе потверджуючи ці його передчуття, Ісус буквально перед цією зустріччю з Закхеєм попередив своїх апостолів про марноту, а навіть небезпеку багатства: «Як тяжко тим, що багатства мають, увійти в Царство Боже! Легше пройти верблюдові крізь вушко в голці, ніж багатому ввійти в Царство Боже.» А ті, що слухали, сказали: «Хто ж тоді може спастися?» Він відповів: «Неможливе в людей, можливе є в Бога.» (Лк. 18, 24–27).

І ось тепер, неначе для ілюстрації щойно сказаного, Ісус скеровує свій погляд, своє слово і свої кроки саме до такої людини: багача, який набув свої маєтки неправедним шляхом і тепер втішається безтурботним життям, а водночас «втішається» ненавистю своїх співгромадян та носить у душі глибокий смуток і тривогу.

Наприкінці Євангелія стається чудесна переміна. Зустрівши Ісуса і допустивши Його до свого дому, в житті Закхея відбувається щось справді дотепер нечуване: Ісус дає йому спасіння, і тим самим, видобуває з його душі усе найкраще, справжнє, Боже, що було закладено самим Творцем від самого початку. Ця переміна охоплює не тільки Закхея, але усю його сім’ю, на увесь дім зійшло спасіння, а відтак вже сам Закхей отримує від Ісуса здатність дивитися на своє життя і оцінювати свою дотеперішню поведінку по-іншому і у світлі цього нового пізнання починає поводитися цілком по-іншому: роздає половину свого маєтку вбогим (саме до цього закликав Ісус багатого юнака: «Іди, роздай, що маєш, убогим, а потім приходь і йди за Мною»), а те, що залишилося, хоче використати, щоб відшкодувати людям завдані їм кривди і здирства.

Те, чого ніхто не сподівався і не очікував, те, що було неможливим в людських очах, що не було під силу самій людині, стало можливим завдяки зустрічі цієї людини з Богом. Людина, що була мертва своїми грішними ділами, ожила завдяки зустрічі з живим Богом, з Богом любові і життя.

Господь саме таких зустрічей очікує, на такі зустрічі сподівається, задля таких зустрічей приходить на світ. Адже коли книжники і фарисеї, які вважали себе бездоганними перед Богом, дорікали Ісусові, мовляв, що Він зустрічається, «їсть і п’є» з митарями і грішниками, Ісус відповідав: «Не ті, що при добрім здоров’ї, потребують лікаря, лише — хворі. Я прийшов, не щоб праведників кликати до покаяння, а грішних» (Лк. 5, 31–32).

Ми всі є бідними, нещасними грішниками. Усі потребуємо спасіння, ніхто не може похвалитися своїми добрими ділами, і думати, що ними зуміє забезпечити собі спасіння. Про це буде розповідь наступної неділі — Неділі про митаря і фарисея.

Ні, не задля цього прийшов до нашого світу Спаситель. Він хоче видобути з глибин нашої душі усе найкраще, що Отець Небесний вклав у неї у момент сотворення. Він прагне забрати від нас старого духа, духа гріха, нещастя і вічної погибелі, а дарувати нам свого Святого Духа — Духа любови, милосердя, доброти, спасіння.

Від нас очікує лише одного: відчути на собі Його турботливий уважний погляд, почути як кероване до нас Його спасенне слово, впустити Його до нашого дому, до нашого життя і дозволити, щоб наше життя наповнилося Його Духом, Його присутністю. Щойно така зустріч відбудеться, наше життя стане на дорогу докорінних змін. Можливо, для нас не натиснуть щасливу фінальну кнопку, як це було у випадку розкаяного розбійника, до якого Ісус сказав спасенне слово: «Істинно кажу тобі: сьогодні будеш зі мною в раю!», але з певністю, для кожного із нас настане оте «сьогодні», в якому і для нас започаткується дорога живої віри нашого прабатька Авраама, віри, чинної любов’ю, віри, яка дає спасіння, згідно з обітницею нашого Спасителя: «Сьогодні на цей дім зійшло спасіння, бо й він син Авраама. Син бо Чоловічий прийшов шукати і спасти те, що загинуло». Амінь.

† Богдан Дзюрах,
Секретар Синоду Єпископів УГКЦ