СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиВладика Ярослав Приріз: «Немає кращих пахощів для Ісуса, ніж покаяння, відданість, віра, надія і любов»
Під час прощі до відпустового місця у с. Грушеві (Дрогобицький район, Львівська область) преосвященний владика Ярослав Приріз, єпарх Самбірсько-Дрогобицький, детально розглянув подію зустрічі жінок-мироносиць із ангелом у гробниці Ісуса Христа. За словами єпископа, ці жінки і сьогодні мають чого нас навчити у духовному житті.
Сердечно вітаю всіх прочан, які прибули до цього чудотворного місця прослави Пресвятої Богородиці у Грушівській іконі, а також всіх, хто з нами молиться за допомогою засобів комунікації. Сьогодні ми прибули сюди нечисельним гроном з огляду на обмежувальні заходи карантину, які запровадили державні органи. Однак, ніщо не може стримати нас, християн, від того, аби вшанувати нашу Небесну Матір на місці, на якому вона так чудесно прославилася. Ми прибули сюди, аби в імені духовенства, монашества і мирян нашої Самбірсько-Дрогобицької єпархії в цей час випробувань, страху і неспокою занести наші молитви до Господа за посередництвом Пресвятої Богородиці.
Зустріч із Богородицею у відпустовому місці Грушеві
Грушів, до якого прибувають прочани, відомий у цілому світі як місце чудесної появи Пресвятої Богородиці. Згадаймо хоча б 1987 рік: Україну вже кілька десятків років поневолював безбожний більшовицький режим; наша Церква була заборонена і переслідувана; храми зачинені… І ось як проблиск світла у цій темряві лунає звістка про те, що в селі Грушів, поблизу м. Дрогобича, з’являється Пресвята Богородиця. Ця новина миттєво облітає цілий світ і сюди, незважаючи на протидію богоненависницької ідеологічної системи та зусилля брехливої пропаганди, потоками линули сотні тисяч людей, щоб помолитись на цьому відпустовому місці, зачерпнути води з цього чудотворного джерела. Пройшло кілька років і безбожний режим впав так, що ніхто цього навіть не сподівався і не передбачував.
Від цієї благословенної події нас віддаляють 34 роки, але ми і по сьогодні переживаємо її як Благовіщення нашої релігійної і національної свободи. Своєю появою Пресвята Богородиця допомогла нам перебороти рабський страх, який довгі роки сіяла безбожна більшовицька система, розбудити у своєму серці найглибші духовні почуття і тугу за Богом. Тут ми знову відчули, що ми — християнський самобутній народ, який має свою богоносну культуру, котра глибоко закорінена в правдивій Христовій вірі. Вороги правди не могли знищити це наше духовне багатство. У Грушеві ми сповнилися сили стати на захист своїх понівечених духовних і національних скарбів. У цьому чудотворному місці Господь за молитвами своєї Пречистої Матері зціляв наші забруднені гріхом душі, повертав утрачений дар віри, подавав надію оновлення та відродження. Відтоді ми вчимося бути інакшими людьми, адже кожного із нас у свій спосіб доторкнулася Божа благодать…
Йосиф та Никодим: сила хреста почала змінювати боягузів на героїв
Дорогі брати і сестри, сьогодні прагну звернути вашу ласкаву увагу на євангельську розповідь про Йосифа з Ариматеї і Мироносиць. Йосиф з Ариматеї і Никодим, які поховали Ісуса, були членами синедріону, але одночасно були вони й таємними учнями Христа. Вважається, що вони або не прийшли на засідання синедріону, який допитував Ісуса і обвинуватив Його, або були там, але боялися заступитися за Ісуса. Подумаймо, якою важливою у той момент була б для Ісуса підтримка цих двох осіб! Але Йосиф і Никодим боялися, тому й втекли або промовчали. Лише після смерті Ісуса вони подбали про гріб і саван для Нього як Царя. Запитаймо себе, як часто ми уділяємо нашим ближнім увагу лише після смерті? Але ж одна квітка за життя вартніша від усіх вінків, які приходять вже мертвій людині!
Незважаючи на це, на прикладі цих двох людей — Йосифа і Никодима — ми бачимо, як діє Божа слава. Спасительна Христова смерть вплинула на них так, як не могло вплинути Його життя і присутність серед них. Коли Ісус помер на хресті, Йосиф забув свій страх, «насмілився і пішов до Пилата, і попросив у нього забрати тіло Ісуса». Не пройшло й години зі смерті Ісуса, коли збулося Його пророцтво: «Я ж коли від землі буду піднесений, усіх притягну до себе» (Ів. 12, 32). Звичайно, це було приємно серцю Ісусовому — бачити, що так все відбувається. Сила хреста почала змінювати боягузів на героїв, а нерішучих на мучеників. Хіба у цьому немає послання до теперішніх «таємних учнів» Ісуса? Сила хреста і воскресіння може змінити навіть таємних учнів і тих, хто вагається, на місіонерів і святих.
Мироносиці: любов робить людей сміливими
Далі Євангелія оповідає нам: «Як же минула субота, Марія Магдалина, Марія, мати Якова та Саломія купили пахощів, щоб піти і намастити його» (Мр.16,1). У Біблії записано, що слова «Христос Воскрес» були вперше промовлені ангелом до мироносиць. Жінки ніколи не покидали Ісуса. Вони були з Ним до кінця під хрестом. Вони дивилися, де поклали Його тіло. Вони першими прийшли до гробу і першими дізналися про воскресіння. Вони першими проголосили цю новину, коли побігли розповісти про Благу вістку учням, які тоді все ще боялися, а тому поховалися. Так мироносиці стали першими проповідниками Христового Воскресіння.
Під час жахливих подій страждань і смерті Христа, жінки виявилися хоробрішими, ніж його найближчі учні. Проте ця хоробрість не залежить від статі. Це любов робить людей сміливими! І неважливо кого: чоловіків чи жінок. Ці жінки сильно любили Христа, тому й були сильними. Розкаяна грішниця Марія Магдалина, яку Христос воскресив від могили гріха до нового життя в Бозі, перша проголосила добру вістку воскресіння. До честі жіноцтва завжди треба пам’ятати: вони були найближче до хреста у Велику П’ятницю і першими біля гробу у воскресний ранок.
День буде зовсім іншим, якщо почати його з Ісуса
«Рано-вранці… прийшли вони до гробу, як сходило сонце» (Мр.16, 2). Ранок — це найкращий час для того, щоб зустріти воскреслого Господа у молитві. Наші дні будуть справді благословенними, якщо кожного дня «рано-вранці»… ми звертатимемо свої думки до перемоги Ісуса над смертю. Жінки пішли до гробу на світанку. Христос є тим правдивим Сонцем, яке має освітлювати наш день з перших його хвилин. День буде зовсім іншим, якщо почати його з Ісуса.
Це було «першого дня в тижні», коли вони пішли до гробу і побачили, що він пустий. Перший день тижня — це, звичайно, неділя — День Господній. Це день Воскресіння нашого Господа, у цей день Він з’явився Своїм апостолам. Неділя — перший день тижня — досі залишається днем, коли ми як Мироносиці приходимо до пустого гробу з пахощами нашої віри і любові і зустрічаємо живого і воскреслого Христа через Його слово і Євхаристію.
Це дуже сильно виявляється у Недільних Утренях, коли після читання Євангелія, яке розповідає про одну з одинадцяти появ Ісуса після Воскресіння, вірні вітають поцілунком воскреслого Христа у Євангелії. Воскреслий Христос приходить і стає посеред нас. Ми бачимо Його своїми очима і цілуємо своїми устами. У цій єдиній дії Утреня охоплює усе значення Дня Господнього: особисто зустріти воскреслого Христа сьогодні у Його слові і Євхаристії. І так само коли ми молимося в Утрені, ми не кажемо: «Віримо у воскресіння Христа», а «Воскресіння Христове бачивши…». Через нашу особисту зустріч з Ним у Його слові і у Євхаристії, ми справді Його бачили.
Немає кращих пахощів для Ісуса, ніж покаяння, відданість, віра, надія і любов
«Вони купили пахощі, щоб піти і намастити Його». Той факт, що жінки принесли пахощі, вказує на те, що вони не чекали воскресіння. Коли закотили камінь до гробу, поховали не тільки Христа, але і їхні надії. У жінок була лише одна думка — намастити тіло мертвого Ісуса — дія, зроджена відчаєм і неймовірною любов’ю.
Мироносиці не йдуть до гробу з порожніми руками. Вони купили солодкі пахощі, щоб прийти і намастити Його. Ми також можемо щось принести до гробу. Навіть якщо ми заплямовані важкими гріхами, ми можемо принести початок доброї волі, трошки любові, трошки щедрості до інших, нашу слабеньку молитву. Без сумніву, що наші бідні дари не відкотять камінь від гробу, бо наш доступ до воскреслого Ісуса і до сили Його Воскресіння залишається дивовижним даром Божественної благодаті, але той факт, що ми не прийшли до гробу з пустими руками, покаже, що наше серце також не є зовсім пусте. «Якими пахощами ми можемо намастити Ісуса?» Я вважаю, що немає кращих пахощів ніж покаяння, відданість, віра, надія і любов.
Навернення — це духовний землетрус
Коли вони наблизились до гробу, жінки «говорили між собою: „Хто нам відкотить камінь від входу до гробу?“ Євангеліє чітко каже, що камінь був важкий. Багато з нас відчувають, що питання жінок торкається і нас. Бо у багатьох душах Ісус похований, як у гробі. Він паралізований, нерухомий, навіть мертвий. Він закритий важким каменем, каменем гріха, незнання, байдужості, каменем поганих звичок, які накопичувались роками. Можливо, ми хочемо відкотити камінь і досягнути живого Господа, але не маємо сили. „Хто відкотить камінь для нас?“.
«Але поглянувши, побачили, що камінь був відвалений, — був бо дуже великий». Деякі камені ми можемо відкотити. «Відкотіть камінь», — наказав Ісус біля гробу Лазаря. Деякі перепони ми можемо усунути, і ми мусимо це зробити, щоб сталося диво. Але каміння, які для нас надто великі може відкотити лише ангел Божий. Справді ангел Божий спустився з неба, відкотив камінь від входу і сів на нього (Мт. 28, 2).
Часто в духовному розумінні «землетрус» необхідний. Певним чином, усунення будь-якої перепони, що віддаляє нас від Ісуса, не може бути частковим ремонтом. Справа полягає не в тому, щоб забрати чи пересунути декілька зайвих камінців, поправити певні деталі і залишити цілісність недоторканою. У цьому випадку потрібен землетрус. Зміна має бути абсолютною, торкатися усіх аспектів нашого буття. Навернення — це «духовний землетрус».
«Увійшовши до гробу, побачили юнака, що сидів праворуч, одягнений у білу одежу… А він до них промовив: „Не жахайтеся! Ви шукаєте Ісуса Назарянина, розп’ятого. Він воскрес, його нема тут. Ось місце, де його були поклали“». Надгробний камінь завжди має напис „тут лежить і т. д.“ Але Ісусове воскресіння змінило цей напис. На могилах віруючих тепер треба писати іншу епітафію: „Його там немає“. Над кожною могилою, чути тихенький шепіт Спасителя: „Я живу, і вони також живуть“.
Відкочуючи камінь у саду Йосифа, Бог відкотив найбільший камінь на землі. Він здобув остаточну і повну перемогу над гріхом і смертю. Усі камені, що лежать на нашому шляху, є лише уламками старого каменя. Але старий камінь — найбільший з усіх — вже відкочено.
Увійти у Галилейську атмосферу першого поклику
«Але йдіть, скажіть його учням і Петрові, що Він випередить вас у Галилеї: там Його побачите, як Він сказав вам».
Чому Ісус так хотів зустрітися з своїми учнями в Галилеї? Яке значення має ця зустріч в Галилеї, про яку так часто говориться в Євангелії?
Саме у Галилеї більшість апостолів мали першу, незабутню зустріч з Учителем. Там вони вперше почули Його і пішли за Ним і дали Йому свої серця. Тепер їхня віра піддавалася жахливому випробування, тому вони потребували ще раз увійти у цю Галилейську атмосферу і знову там знайти Ісуса, відчути новизну і радість першої зустрічі, відновити свою віру і послух. Для нас це також правда. У житті кожного з нас є Галилея: момент, можливо давно в минулому, коли ми особисто зустріли Ісуса, почули Його і намагалися йти за Ним. Відтоді, гріх, забуття, неохота віддалили нас від Господа. У час сильної кризи, ми так само як апостоли покинули Вчителя. Воскреслий Ісус хоче зустріти нас у Галілеї. Він просить нас оживити пам’ять і полум’я першої зустрічі. Коли ми станемо тим, ким були, ми знову знайдемо Його. Нам не треба казати: «Це дуже тяжко», бо він приготував дорогу: «Він випередить вас у Галилеї»… Невидимо присутній Він йде перед нами до Галилеї душі, якщо ми йдемо за ним, то кожен крок ставатиме легшим, і прийде час, коли, якщо не тілесними очима, то очима віри і любові, ми досягнемо невимовної певності Його присутності… Там ви Його побачите».
«Але йдіть, скажіть його учням і Петрові, що Він випередить вас у Галилеї». У цих двох словах «і Петрові» — надзвичайна чутливість Ісуса до людей, які згрішили. Він знає, що Петра мучить відчуття того, що він недостойний. Він знає, що почувається невпевнено, чи може він ще належати до числа 12 апостолів після того, як тричі зрадив Ісуса. Тому Ісус згадує ім’я Петра. «Ідіть скажіть апостолам і Петрові…», що я чекатиму на них в Галилеї. Він має радіти з усіма. Його потрійне зречення Ісуса на деякий час віддалило його від апостолів, але його щире каяття повернуло його знову до їх числа. «Нехай ніхто не сумує, що знову і знову падає, бо прощення воскресло», — каже Іван Золотоустий.
Бути жінками-мироносицями у повсякденному житті
Дорогі у Христі, жінки-мироносиці, які дали назву сьогоднішній неділі по Воскресінні Господа нашого Ісуса Христа, символізують кожного практикуючого християнина чи християнку. Дивлячись на їхню любов до Бога і вірність, подумаймо, чи ми кожної неділі і свята ходили до Святого Храму, а отже, чи шукаємо Христа, прагнемо зустрічі з Ним? Навіть теперішній час карантину не звільняє нас від цих роздумів. Чи маємо ми спрагу, незважаючи на ніщо — страх, розчарування, слабкість, — зустрітися з Ісусом? Не забуваймо, що під час Божественної Літургії проходить все життя Христа — від Різдва, через навчання, терпіння і смерті до Воскресіння. Що ми приносимо Христові, приходячи кожної неділі чи свята до храму? Наше «пахуче миро» — це щира молитва, покора, смиренність, чистота серця, любов і повагу до ближнього, а чи може навпаки — ми не прагнемо зустрічі з Богом і залишаємося замкнені на Його благовість.
Тому просімо у Воскреслого Господа благодаті Святого Духа, щоб просвітив наш розум, очистив серце, допоміг побачити себе в євангельських повчаннях і прикладах і через пережиття Євангелія змінити наше життя на гідне і християнське. А жінки-мироносиці нехай допоможуть нам усім прийти до Воскреслого Христа, побачити Його у нашому житті і вже ніколи не залишати Його науки, заповідей, зустрічей у Таїнствах та свідчення про Нього на дорогах нашого життя. Скріплюймо на силі тих, хто у цих нелегких моментах нашого життя є зневірений та розчарований. Нагадуймо їм, що «Христос Воскрес», а тому Правда восторжествує. Нехай у нашій пам’яті постійно залишається образ мироносиць. Як і вони, зустрічаймо Христа вранці, проводьмо з Ним час у молитві і будьмо певні, що весь наш день буде повним миру, сили, любові, надії і пасхальної радості.
А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога Отця і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. Христос Воскрес!
† Ярослав Приріз,
єпарх Самбірсько-Дрогобицький
