Владика Володимир Груца: «Велику радість мені приносять зустрічі з людьми, які не знають, що я єпископ»

30 квітня 2020

У релігійному середовищі міста Львова достатньо згадати про радісного єпископа і багато хто зрозуміє, що мова йде про преосвященного владику Володимира Груцу, єпископа-помічника Львівської архиєпархії УГКЦ. Отож з архиєреєм, який прикладом свого життя вчить, як потрібно жити з радістю в серці, показує, як можна дарувати її ближнім і віднаходити у простих речах, розмовляємо про воскреслого Христа, про зміст справжньої пасхальної й християнської радості, про Великдень за зачиненими дверми, жарти папи Івана ХХІІІ, а також про кумедні випадки з його єпископського служіння в ексклюзивному інтерв’ю для нашого видання.

Владика Володимир Груца: «Велику радість мені приносять зустрічі з людьми, які не знають, що я єпископ»

Христос воскрес! Ваше Преосвященство, переживаємо великодній період. Звідусіль чуємо про пасхальну радість. У чому її сенс і яке вона має значення для нашого християнського життя?

Пасхальна радість — це насамперед про перспективу вічного життя. Іншими словами, вона нам відкриває зміст і мету нашого життя. Варто зауважити, що радість, як і інші людські відчуття, має своє джерело походження. Власне великодня радість походить з пасхальної події відкуплення людського роду. На утрені Пасхи і щонеділі ми молимося: «Прийдіть, усі вірні, поклонімося святому Христовому Воскресінню, це бо прийшла через хрест радість усьому світові». Завжди благословляючи Господа, славимо Воскресіння Його, бо розп’яття перетерпівши, Він смертю смерть переміг. На перший погляд, дивно радіти з чиєїсь смерті. Проте в цьому випадку смерть Ісуса Христа нерозривно пов’язана з Його Воскресінням, що і є пасхальною таємницею. Особливою миттю цієї події є зустріч апостолів із Христом воскреслим, після якої вони вернулися з великою радістю в Єрусалим (пор. Лк. 24, 52–53). Ця радість супроводжує християнство протягом всієї його історії, бо показує перспективу вічного життя. У цей період будьмо вдячними великодньому ангелу за добру вістку про порожній гріб. Нехай у цей час воскреслий Христос кожного з нас навчить у щоденному житті завжди бачити Божу присутність.

Цього року пасхальний період є особливим позаяк, він співпав з ізоляцією через пандемію коронавірусу. Це стало особливим викликом для Церкви. Ми змушені були Пасхальний ранок зустрічати у своїх домівках, єднаючись у молитві за допомогою онлайн-трансляції Святої Літургії. Поділіться, будь ласка, особистим переживанням цьогорічного Великодня. Чи вдалося вам віднайти пасхальну радість в умовах карантину у порожньому храмі?

Звичайно, що цього року єпископам і священникам дуже бракувало у храмах фізичної присутності наших вірних. У контексті ситуації з порожніми храмами мені спадають на думку деякі паралелі. Зауважмо, що ніхто не бачив цієї миті, як Ісус Христос покидав гріб. Ми маємо свідків вже порожнього гробу. У момент смерті свого Учителя апостоли з переляку порозбігалися і сховалися за зачиненими дверима, хоч це не завадило Йому воскреснути. Таку дивну паралель ми досвідчили цього року між порожнім і запечатаним гробом у Єрусалимі у перший Великодній ранок і порожніми храмами цьогорічного Великодня у Львові. Цього року наші вірні зустрічали Воскреслого у своїх домівках, творячи цим самим домашню Церкву. Саме домашня Церква є функціональною мікроклітиною Христової Церкви. Карантин, можливо, в певний спосіб допоміг закцентувати на ній увагу і надав їй нового життя. Спільна щоденна родинна молитва у домашніх молитовних кутках є дуже важливою завжди, а не лише під час пандемії. Бо як писав праведний митрополит Андрей в одному зі своїх пастирських послань, «ваша хата є першою і найважнішою школою, в якій діти ваші мають навчитися любити Бога й людей».

Для мене ці свята були по-родинному молитовні. Я мав час і можливість в тиші роздумувати про істотне. При цьому моє серце було наповнене великою вдячністю і радістю.

Як пасхальні події торкають особисто кожного з нас сьогодні? Попри те, що сама подія Воскресіння Христового сталася один раз, чому нам так важливо переживати Великдень щороку?

Кожне свято показує нам, що в житті є щось більше від будня. Справді, Христос не воскресає щороку. Він це зробив раз і назавжди. Перед Великоднем усі ми переходимо через Великий піст, який називаємо весною душі. Піст повинен нас оживити і мобілізувати наше духовне життя напередодні Великодніх подій. Щороку Великдень важливо зробити особистим святом і старатися щоразу глибше його пережити. Бо у святкуванні Пасхи йдеться не про те, щоб її перебути, а насамперед про духовне піднесення і зростання.

Що таке християнська радість? Чи може вона мати відтінок смутку? В чому різниця між щастям і християнською радістю?

Сама етимологія словосполучення вказує на радість, яка походить від Ісуса Христа, або його послідовників, тобто християн. Зазвичай радісна людина є щасливою і навпаки. Найважливіше, щоб людина була собою, щоб була не штучною, а справжньою. У нашому житті також є моменти смутку, і це цілком нормально. Зрештою, Ісус Христос також сумував, коли помер його приятель Лазар. Зауважмо, як цікаво поєдналися емоції у жінок-мироносиць. Вони бігли від порожнього гробу «зо страхом і великою радістю… Воскреслий заспокоїв їх: Не бійтеся!» (пор. Мт. 28, 8–10).

Для мене щастя — це мить, яку не хочеться відпустити. Звичайно, хотілося б, щоб саме з таких миттєвостей формувалося все життя. Та чи це можливо? Нам доводилося чути від тої чи тої особи: я вважаю себе щасливою людиною. У мене на загал все добре, якщо не вникати в деталі. Наш настрій здебільшого пов’язаний з емоціями, які часто змінюються. А християнська радість є постійною. Вона випливає з пасхальної таємниці, яка несе в собі перспективу вічної радості. Наша радість завжди має тенденцію зросту. Від першого великоднього ранку вона щороку зростає, навіть тоді, коли ми цього не зауважуємо. Її можна порівняти з вогнем, який горить і світить. До нього лише треба підкидати дрова. У момент події Воскресіння вогонь нашої християнської радості запалюється і розгорається. А нашим завданням є його підтримувати, щоб він горів.

У Таїнстві Покаяння поєднується радість через звільнення від гріхів з ноткою покаяння і плачу за нашу людську гріховність. Проте чому це не перекреслює християнську радість, а навпаки, робить її часто навіть виразнішою?

У питанні Таїнства Покаяння і радості я би навів аналогію з ремонтом у квартирі чи в будинку. Знаємо, що цей процес є необхідним, проте неприємним, клопітким, пов’язаним з невигодами. Але після ремонту ніхто вже не має бажання повертатися до попереднього стану. Так само і з прибиранням або навіть із хірургічним втручанням в людський організм, яке пов’язане з болем, але має за мету повернути життєдайну силу і, звичайно, радість.

Усі ми хочемо бути щасливими. Наскільки ми самі можемо впливати на цей стан? Наскільки важливо ділитися радістю?

Так, щастя є прагненням кожної людини. Правда, різні люди по-різному розуміють суть щастя або мають особисті критерії для цього. Людська особа є суспільною, покликана жити з іншими та для інших. Тому надзвичайно важливо ділитися радістю. Згодом вона буде до нас повертатися. Хтось казав, що розділене горе є половиною горя, а розділена радість — подвійною радістю.

У християнському житті можуть бути дві крайнощі: надмірна радість і її цілковита відсутність, що ми називаємо унинієм. Якою б мала бути золота середина?

Свого часу духівник подав мені кілька пунктів, які мали б гармонійно заповнити мій день: сон, рух, молитва, добра розмова, праця, а також можливість зробити собі щось приємне. Звичайно, впродовж дня з’являються різні обставини, які також впливають на наш настрій і день. Загалом у багатьох речах важливо дотримуватися золотої середини. Однак є певні процеси, на які ми не маємо впливу. Серед них якраз є униніє, яке може проявлятися по-різному. У такі моменти дуже важливо «перезавантажити» свій спосіб життя чи думання. Треба докласти максимально зусиль, щоб такі періоди не були затяжними. Нехай потіхою для нас в такі хвилини буде приклад великих святих, які мали глибоку єдність з Богом, але водночас переживали періоди духовної темряви. Ніхто на нашій життєвій дорозі не зможе ліквідувати духовної боротьби. Ми, як християни, можемо вчитися від спортсменів здобувати перемогу потом і кров’ю.

Як відчути радість і смак від духовного життя? Як не загубити його під час карантину? На що б ви порекомендували звернути особливу увагу в приватній молитві?

Для того щоб відчути смак і отримати задоволення від їжі, ми вживаємо те, що нам смакує або має лікувальну силу для організму. Щось подібне є і в духовному житті. Нашою духовною їжею є молитва. Саме в молитві ми зустрічаємося і розмовляємо з Богом. Пам’ятаймо, що Бог під час карантину не змінюється. Змінюється лише стиль нашого життя. У молитві дуже важливо зосередитися. Це може стати викликом для тих, хто мешкає у квартирі, де є більше людей. Однак слід розуміти, що в конструктивному діалозі ми не можемо розмовляти з кількома особами одночасно. Бо виникає небезпека когось не почути. Саме тому в молитві важливо прислухатися до Співрозмовника, щоб відчути її смак.

Сьогодні спостерігаємо, як кардинально змінюється світ. Ми завжди казали, що хочемо змінити світ, а так вийшло, що світ змінює нас. Як навчитися сприймати обставини, зберегти радість і не нарікати на те, що є?

Для цього треба подивитися ширше на світ і постаратися зрозуміти, яке покликання людини в ньому. Якщо твердимо, що світ поганий чи жорстокий, тоді задумаймося, хто його таким зробив. У біблійній книзі Буття читаємо, що Бог створив все добре. В кінці була створена людина, щоб на світі господарювати. Проблема виникає тоді, коли людина ставить себе на місце Творця, робить себе богом. Коли людство починає безвідповідально поводитися з природою, тоді виникають екологічні катастрофи. Якщо людина задля якогось земного успіху нехтує моральними засадами або творить свою автономну мораль, тоді наслідки є очевидними. Проте пам’ятаймо слова Папи Франциска, що «Бог завжди прощає, людина — інколи, а природа — ніколи».

Нарікання ще нікому не допомогло і не допоможе, а радше введе у фрустрацію. У хвилину, коли виникає спокуса нарікати, поставте собі запитання: для чого я це роблю і що це мені дасть? Позаяк кожна наша дія мала б бути усвідомленою. Спробуймо відповісти на це запитання. Можливо тоді вже не буде бажання нарікати…

Хто для вас є прикладом радісного християнина? Хто би міг стати прикладом для наслідування у вмінні зберігати і розвивати радість серед викликів і випробувань?

Прикладом радісного християнина для мене є святий папа Іван XXIII, який мав нелегке, проте відповідальне служіння. Незважаючи на свій немолодий вік, він зумів започаткувати в Церкві процеси відродження. Усім відомий гумор цього святого, який проявлявся в різних обставинах його життя. З великою повагою ставлюся до «приземлених» людей, вони мене надихають. Часто собі пригадую слова Івана ХХІІІ, які він казав ввечері перед сном: «Ісусе, Твоя Церква, роби з нею, що хочеш, а я йду спати». Це так дуже реалістично. (сміється) Пригадаймо хоча відоме питання репортера, скільки людей працює у Ватикані, на яке Папа відповів: «Приблизно половина». Ще одного разу він сказав: «Коли я часом прокидаюсь серед ночі і починаю думати про серйозні проблеми, які існують у світі, кажу собі: мушу поговорити з папою про це. Вранці, прокинувшись, згадую, що папа — це я». До речі, десять відомих жартів Івана ХХІІІ можна знайти в інтернеті.

Який ваш рецепт радості? У чому ви віднаходите джерело радості? Хто чи що вам найбільше її дарує?

Мій графік служіння як єпископа є здебільшого насиченим, тому що маю різні куріально-адміністративні чи пасторальні справи. Саме тому усвідомлюю, наскільки важливо «підзаряджати батарею» свого життя, з’єднуючи її з «джерелом живлення», адже вона має властивість сідати. Тому з роками щоразу більше люблю тишу. У ній зустрічаю Того, хто є джерелом радості. Одним з улюблених місць прогулянки чи відпочинку для мене є цвинтар. Рівно ж мене надихають прогулянки на природі і праця на землі. Однак найбільша радість для мене тоді, коли можу її подарувати іншим.

Дуже часто на нас впливають зустрічі. Чи можете з нами поділитися історією про особливу зустріч у вашому житті, яка принесла вам радість і запам’яталася назавжди?

Життя — це суцільні зустрічі. Про них можна довго говорити, бо радісних зустрічей було чимало. Велику радість мені приносять зустрічі з людьми, які не знають або відразу не впізнають, що я єпископ. У таких обставинах виникають дуже веселі історії, які закарбовуються в пам’яті.

Пригадую три таких історії. Одного разу я приїхав у парафію, зайшов до святилища і сів на горнє сідалище. До мене підбіг хлопчик і сказав, що парох забороняє там сідати, бо це місце лише для єпископа.

Ще в одному селі зустрів бабцю, яка йшла дорогою до гори. Допоміг їй вийти. А вона каже: як добре, що я дожила до того дня, що до села приїде єпископ, іду до церкви, хоча б його побачу.

Приходжу до одного храму і питаю паламаря, чи є черговий священик, бо, кажу, хотів лише з ним привітатися. А паламар відразу: ви, напевно, хотіли до сповіді, побіг і привів сотрудника.

Маю багато історій, коли мене не впізнавали священники, але не будемо більше про це, бо люди прочитають і їм буде ніяково, а вони ще живуть. (сміється)

Пригадую радісні зустрічі з «доєпископського» життя, з дитинства чи монашого життя. Якось у дитинстві ми пасли корову в лісі. Оскільки була пізна осінь, то швидко настав вечір. Наша корова на якусь мить «відчула демократію» і ввечері ми вже не могли її віднайти. З різними думками минала ніч. Для нас це було щось більше ніж загубити чи втратити улюблену тварину. Люди з села знають, що це також екзистенціальна річ. Ми продовжили пошуки зранку. Мене наповнила велика радість і надія, коли зустрів по дорозі людину, яка підказала мені місце перебування корови — у сусідньому селі біля церкви. А зустріч з коровою ще більше підсилила цю радість.

Теж пригадую собі певні моменти з часу навчання в австрійському Інсбруку. Великим викликом для мене було написання дисертації. Мене тоді надихали чи наповнювали радістю зустрічі з професором. Він часто говорив мені: «Тобі все вийде. Ти на добрій дорозі. Пиши до кінця, потім виправимо». Я потім зрозумів, що не все було так просто, були помилки, які, на щастя, дійсно вдалося виправити. Професор, як чудовий педагог, боявся, щоб я не «завис», тому підбадьорював йти до мети. Ідучи до нього дещо пригніченим, я повертався назад мотивованим і радісним, бо добре пам’ятав його слова: ти на добрій дорозі!