СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиВладика Василь Івасюк: Архидиякон Степан — перший мученик за віру Христову
9 січня 2022 року владика Василь Івасюк, єпарх Коломийський, під час проповіді у с. Бортники (Івано-Франківська область) застановився над прикладом життя святого архидиякона Степана — першого мученика за Христову віру. «Розглядаючи життя і смерть першого християнського мученика, мимоволі виникає питання: „Як виглядаємо ми у мирний час в порівнянні зі святим Степаном?“ Життя теперішнього суспільства є закритим, поширюється байдужість до віри і духовного буття. За грошима і за непотрібними речами людина відправляється на край світу, а за благодаттю Божою навіть до храму не хоче піти», — йдеться у проповіді.
«Отож я з вами по всі дні
аж до кінця віку»
(Мт. 28, 20)
Вступ. Мученик — це людина, котра прийняла страждання, була ув’язнена або вбита через політичні чи релігійні переконання або відмову їх визнавати.
І). Історія життя першомученика Степана
Наш церковний рік можна порівняти із голубим небозводом, на якому вдень сяє і гріє ясне сонце, уночі світить місяць та мерехтять мільйони небесних зірок. Подібно на небозводі нашого церковного року завжди світить Сонце Правди — Христос Господь, побіч Нього завжди знаходиться Пресвята Богородиця, а довкола них, незліченною кількістю небесних зір, сяють мученики. Кожен день у церковному календарі заповнюють свята в честь святих, котрі наче зорі сяють на небі.
Пам’ять першомученика Степана вшановують на третій день після Різдва Христового — 09 січня. Східна Церква дає святому Степанові потрійний титул, називаючи його апостолом, першомучеником й архидияконом. Степан належав до 70 апостолів, пам’ять яких вшановують 17 січня.
Архидиякон Степан — це ревний апостол і перший з мучеників. Оскаржений перед Синедріоном фальшивими свідками, він мужньо визнає християнську віру. Через це його виводять за місто й каменують. Це відбулося 34 або 35 року після народження Христа. Як Христос, так і він перед смертю молиться за своїх ворогів.
У його мучеництві бере участь юнак Савло, пізніше стає апостолом Павлом. Навернення Савла відбулося завдяки молитві святого Степана. Якщо б Степан не молився, то Церква не мала б Павла. Святий Степан перший після Христового вознесіння віддав життя за Христа. Тому він отримав почесний титул першого мученика.
Мучеництвом учень стає подібним до Учителя, який віддав Своє життя за спасення світу, й наближається до Нього через пролиту кров. Церква вважає це за найбільший доказ любові. Мученики — це герої святої віри і наші заступники перед Богом. Їхня невинна кров і їхні рани — це найкраща молитва, якій Господь не може опиратися.
Святий архидиякон Степан загинув мученицькою смертю у віці 30 років. Після каменування вороги залишили його тіло на здобич диким звірям. Наступної ночі Гамалиїл, відомий учитель юдейського закону, який захищав апостолів у Синедріоні (Дії. 5, 34–39), послав надійних людей, щоб вони таємно взяли мощі святого Степана і перенесли його в село, недалеко від Єрусалиму. Там Гамалиїл поховав тіло першомученика.
ІІ). «Степан же, повний благодати й сили, творив чуда й великі знаки в народі»(Дії 6, 8)
Ці слова записав про архидиякона Степана євангелист Лука. Першомученик був один із семи перших дияконів, висвячених допомагати апостолам опікуватися потребуючими. Архидиякон Стефан благовістив всім про Христа рішучо і з великою ревністю, підтверджуючи чудесами свою проповідь. В книзі Діянь Апостольських сказано, що він був мужем, наповненим вірою і Святим Духом (пор. Дії 6, 5). Дякуючи натхненню Святого Духа, він багатьох навернув до Христа, і цим він пробуджував зависть і гнів в серцях вождів юдейського народу, а особливо в середовищі фарисеїв. Фарисеї знайшли свідків, котрі сказали: «Ми чули, як він говорив образливі слова проти Мойсея та проти Бога»(Дії. 6, 11). На основі цієї брехні фарисеї приказують схопити архидиякона Степана. На кожне питання Степан відповідав спокійно і ясно, згадуючи важливість пророцтва Мойсея про прихід Месії, тобто Ісуса Христа. Архидиякон проповідував про сповнення всіх пророцтв на Ісусі Христі. Слухачі проповідей Степана, «почувши це, вони розлютилися своїм серцем і скреготали зубами на нього»(Дії. 7, 54).
Степан «повний Святого Духа» підняв очі «і мовив: „Ось бачу відкрите небо і Сина Чоловічого, який стоїть по правиці Бога“ (Дії. 7, 56). Духовно засліплені фарисеї, насміхаючись над архидияконом, виводять його за місто і каменують. За прикладом Ісуса Христа, Степан молиться за своїх катів, приймаючи вінець мученика, як істинний воїн Христовий. Ворог і гонитель християн Савло був присутній при вбивстві Степана і навернувся та став ревним проповідником вчення Христа і став апостолом Павлом.
Розглядаючи життя і смерть першого християнського мученика, мимоволі виникає питання: «Як виглядаємо ми у мирний час в порівнянні зі святим Степаном?» Життя теперішнього суспільства є закритим, поширюється байдужість до віри і духовного буття. За грошима і за непотрібними речами людина відправляється на край світу, а за благодаттю Божою навіть до храму не хоче піти. Христос попереджує: «Знаю твої діла, що ні зимний ти, ні гарячий. Якби ти зимний був або гарячий! Тому, що літеплий ти, але ні гарячий, ані зимний, то вивергну тебе з уст моїх» (Одкр. 3, 15–16). Ходити в Церкву — це дуже мало. Христос вимагає від сучасної людини постійної уваги, вміння пояснити Євангеліє і давати свідчення всьому світу про життя згідно Божого Слова.
Старий і молодий, багатий і бідний, вчений і простий — повинні щодня бути істинним прообразом Христа із Назарету. Христос вознісся на небо, а на Землі залишив Своїх учнів. Вони за прикладом архидиякона Степана, повинні свідчити у світі про народження Месії і нести кожному суть Його навчання — спасіння людини. Там, де нині ще не чути Євангелія, повинні прийти Його учні, благовістуючи мир людям доброї волі. Найвідповідальніше завдання християнина — своїми діями і прикладом життя виявити сучасному світові Христа. Христос присутній в серцях тих християн, котрих Він вибрав бути Його учнями.
В теперішний час замало слів та обіцянок віруючого християнина, але дуже важливі поведінка і приклад кожного. Ось місія кожного сучасного учня Христового — успішно навертати світ можна власним прикладом та з Богом у серці. Французький вчений Паскаль казав, що, як квітка на сонці отримує свою досконалість, так і людина в Господі отримує свій розвиток.
Нинішнє Євангеліє наголошує на тому, що «Камінь, яким знехтували будівничі, став головним на розі. Від Господа це сталось, і дивне воно в очах наших» (Пс. 118, 22–23). Тим наріжним каменем Церкви і Її Головою є Христос. Він на Землі поставив церковну ієрархію — апостолів, єпископів керівників, священиків душпастирями та помічниками єпископів, дияконів — помічниками священиків. Церква без єпископа немає повноти. Спільнота має поважати єпископа, бо він оберігає її від розколів та неприязні.
Наша парафіяльна сім’я завжди збирається у храмі і просить Бога, як діти, бо Він наш Добрий Пастир і духовний Батько. Він приходить до нас в час нещастя, допомагає пережити проблеми та радіє з нами в час успіху.
Будьмо правдивими членами нашої Церкви, вірними наслідниками святого архидиякона Степана. Одна історія показує, як прийняла мученичу смерть, на взірець першомученика Степана, одна християнська сім’я у післявоєнний час.
ІІІ). Приклад. Сповідь колишнього псевдобандерівця
У часописі «Прикарпаття», 30 квітня 2005 р. є одна розповідь тернопільчанина, яку опрацював Левко Паращак. На ім’я голови сільської ради одного села Н. Заліщицького району зі Східної України надійшов лист такого змісту: «Я — колишній солдат спецгрупи НКВД, яка під маркою бандерівців у 1944–1945 рр. проводила масові вбивства невинних людей на Тернопільщині. Наша група позбавила життя не один десяток людей, яких ми вбивали ніби за симпатії до совітської влади. І ось нині, на схилі літ, стоячи над могилою, хочу висповідатись, розповісти правду, хто насправді проводив оті криваві акції. Мені привиджуються ті нещасні, які просили в нас пощади, але пощади їм не було… Часто у снах чую крик чотирирічного хлопчика: „Не бий мого татка!!!“. Він вирвався із рук нашого старшини, при тім укусив його за палець. Тоді старшина вхопив хлопчика за ніжки і з усього маху вдарив об стінку головою… Мозок із розбитої голови дитини бризнув по хаті — на нас, на наші руки, на обличчя. Я за той час розстріляв двох сестричок 10-ти і 12-ти років. Вони заціпеніли від жаху і навіть не розуміли, що відбувається. Батько і мати на колінах благали нас, щоб ми пощадили хоча б дітей і теж не розуміли, за що їм така кара — просили: „Хлопці, схаменіться, ми ж ні в чому не винні…“ (вони думали, що ми — бандерівці). А ми звинувачували їх у тому, що їхні старші два сини пішли на фронт. Хоч ми добре знали, що людей призовного віку забирали силою, не питаючи, хоче хтось іти на війну чи ні. Таких випадків було багато, але мені запам’ятався особливо оцей. Голос того хлопчика: „Не бий мого татка!“. Зойки нещасних сестричок та їхніх батьків останнім часом переслідують мене вдень і вночі. Пішов я у церкву і висповідався. Старенький священик зблідлими вустами прошепотів: „Сину, великі твої гріхи, але оскільки ти каєшся і тебе змушували скоїти такий гріх твої командири, я, як священик, можу дати тобі розгрішення. І дам, але тільки тоді, коли ти напишеш у ті села, де ви проливали невинну кров, та ще й під чужу марку“. Я знаю, пане голово, що цього люди не простять мені ніколи — надія тільки на Бога. Адже ішов я убивати людей не сам від себе. Це вони, наші командири-чекісти, змушували нас. Завжди, коли ми, солдати, відмовлялися когось убивати, погрожували: „Хотітє бить чістєнькімі?!! Расстреляєм саміх как собак!!!“. Ми боялися один одного і ніколи поміж собою не обговорювали свої вчинки, навіть під час пиятики. Але коли через якийсь час наш старшина по необережності сам у себе вистрелив з автомата і в муках помер, ми мовчки переглянулись, і я подумав: „Оце тобі, гаде, за тих невинних людей, за того хлопчика…“. Хоч у самих теж руки були в крові. Розкажіть, пане голово, усім у селі про мого листа. Хай знають люди, хто насправді знищив їхніх сусідів. Не бандерівці, ні!!! Це ми, чекісти, так криваво провокували наших людей. А винна в тому сатанинська, кривава, совітська влада…
І треба ж, головою сільської ради був якраз син одного із братів, що пішли 1944 року на фронт, батьків яких, сестричок і братика було знищено нелюдами-чекістами у березні 1945 року. Ридав, читаючи листа, голова, і в розпуці бив кулаками об стіл. У неділю пішов до церкви і покаявся за свій гріх, що протягом багатьох років він і його родина носили в серці образу та гнів, що проклинали невинних героїв-повстанців, які полягли у боротьбі за волю України і до смерті їхньої родини, як нарешті з’ясувалося, не мали ніякого відношення. На сповіді ридали обидва — голова і священик.
Висновки. Мученики — це свідки геройської любові Бога і святої віри, котра росла і кріпилася на їхніх терпіннях і невинно пролитої крові. Смерть мученика принесла архидияконові Степанові вінець слави на небі і стала початком християнських мучеників. В часі Літургії молимося за здоров’я всіх Степанів та просимо архидиякона Степана — небесного покровителя, подати здоров’я і многая літа витримати у вірі.
Тому біжімо за Господом, ніколи не зупиняймося та не піднімаймо білий прапор ніколи. Завжди будьмо вдячними і постійно щасливими! Нехай прийдешній Новий 2022 рік буде для нас добрим, плідним і благословенним!
Благословення Господнє на вас!
† Василь Івасюк,
єпарх Коломийський
09 січня 2022 року,
у день пам’яті Святого архидиякона Степана,
с. Бортники (Івано-Франківська область)
