СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиВладика Тарас Сеньків роздумує про дві заповіді любові: «Любов до Бога нерозривно пов’язана з любов’ю до ближнього»
«Друга заповідь подібна до першої, бо знову стосується любові, цього разу до ближнього. Любов до Бога нерозривно пов’язана з любов’ю до ближнього, це є мов дві поєднані посудини. Однак ця заповідь говорить не тільки про любов до ближнього, але і про любов до самого себе — вона є мірою любові до іншого». Про це мовив під час проповіді до вірних у XV неділю після Зіслання Святого Духа, 17 вересня 2023 року, владика Тарас Сеньків, єпарх Стрийський.
Остання конфронтація Ісуса з духовною юдейською елітою стосується суперечки про найбільшу заповідь. Це питання життєво важливе серед іншого тому, що відповідь визначить, чи належить Христос до якоїсь «особливої» радикальної групи, чи до «традиційної течії єврейської побожності». Однак Ісус відповідає цілком у дусі єврейської традиції. Його відповідь включає дві заповіді, в яких не можна забувати кількох важливих рис: порядок — спочатку любов до Бога, потім любов до ближнього; друга заповідь подібна до першої — в обох випадках це любов до когось; ступінь цієї любові, однак, різний — Бога треба любити «всіма силами», ближнього — як самого себе.
Хитре запитання фарисеїв про найбільшу заповідь
З одного боку, фарисеї могли радіти, що Ісус змусив садукеїв замовкнути; вони заперечували воскресіння, на відміну від фарисеїв. 3 іншого боку, для хвилювання вони мали іншу причину, оскільки Учитель знову тріумфував. Тож тепер вони напали: змовилися і послали книжників із хитрим запитанням: «Учителю, котра найбільша заповідь у законі?»
Це не було щире запитання, але більше випробування, пастка, розставлена з надією, що Ісуса спіймають. Втретє поспіль до Христа звертаються титулом «Учителю». Підлесливе звернення, можливо, вимовлене з таємним наміром «сподобатися». Поставлене питання справді складне, оскільки воно стосується постійної суперечки між рабинами, і Христу було дуже легко «пропустити правильну відповідь».
Джеймс Тіссот, Фарисеї запитують Ісуса
Дві заповіді любові
Ісус відповів: «Люби Господа, Бога твого, всім твоїм серцем, усією твоєю душею і всією думкою твоєю: це найбільша й найперша заповідь». Ісус цитує знайому молитву «Шема», яку двічі на день промовляв побожний юдей. Зміст «Шеми» проголошує найбільшою заповіддю «любити Бога» всім своїм єством, усіма своїми здібностями. Перша половина відповіді, що ця заповідь є першою і найважливішою, могла здатися фарисеям задовільною та достатньою. Та відповідь Ісуса на цьому не закінчується, він додає ще: «А друга подібна до неї: Люби ближнього твого, як себе самого. На ці дві заповіді ввесь закон і пророки спираються».
Друга заповідь подібна до першої, бо знову стосується любові, цього разу до ближнього. Любов до Бога нерозривно пов’язана з любов’ю до ближнього, це є мов дві поєднані посудини. Однак ця заповідь говорить не тільки про любов до ближнього, але і про любов до самого себе — вона є мірою любові до іншого. Так само, як ми вміємо любити себе «справді і по-справжньому», ми повинні любити і тих, хто поруч. Перед нами піднесено чисте дуже дзеркало «справжньої любові», дзеркало, від якого неможливо втекти: ніхто не може відмовитися від любові до себе, навіть якщо ця любов не завжди доречна.
Філіп де Шампань, Ісус у домі фарисея Симона, 1656 рік
Любов до Бога і ближнього — це акт волі
Навіть у цій частині Ісус не говорить нічого нового, тому що знову цитує Старий заповіт. Любов, як найбільша заповідь, йде рука об руку з повідомленням про те, що Бог є любов. Любов до Бога і до ближнього — це передусім не почуття, а акт волі, а тому, на відміну від почуттів, її можна «наказувати». Обидві заповіді настільки важливі, що весь закон і пророки «стоять» на них. Цими словами також стверджується, що Ісус не скасовує закон і пророків, але «сповняє» їх, показуючи їхнє справжнє значення і звертаючи увагу на істотне. Без цієї подвійної заповіді неможливо виконати вчення Старого Завіту. Усі заповіді належним чином виконуються, коли вони мотивовані любов’ю до Бога, і, заради Бога, любов’ю до ближнього.
Ця євангельська істина є усім досить знайома. Ісус дійсно кладе ці дві заповіді як основу і сполучника всього, що сказано про людську поведінку, і робить їх нероздільними і незамінними!
Як любити Бога і ближнього?
Але хто і коли може любити Бога? Мабуть, той, хто в нього повірив, а отже, хто його впізнав. Тож апеляція лише на обов’язок любити Бога не допоможе. Необхідно зробити достатньо, щоб той, хто любить його, міг його знати, і знати добре, не як страшного верховного наглядача, а як Отця нашого Спасителя, який так полюбив світ, що, як доказ, безумовно дав свого власного Сина задля спасіння світу. Поки людина не відчує цього на собі, вона навряд чи буде любити: для цього теоретичних знань, мабуть, недостатньо.
А коли йдеться про ближнього? Там не все так просто. Любити Бога означає завжди виконувати його волю, бо вона свята і добра. Проте любити людину не завжди означає виконувати її волю. Вона може бути грішна, оманлива і зла. Але любити людину — теж не означає любити її в душі так, щоб це не стосувалося наших вчинків. Шлях походить з двох джерел: якщо ми маємо щиро любити свого ближнього, то це означає не лише те, що ми сприймаємо його серйозно як себе, і що також сприймаємо|і його претензії, але означає, що ми намагатимемось любити його як Бог, цілковито, щиро та справедливо, тобто як Бог любить нас, його, кожного — але кожного особисто, окремо. Отже, і тут пізнання Бога є необхідною умовою. І друге джерело: як християни, ми маємо дари Духа. У його силі, з його обдарування, а не тільки з власних зусиль, повинна виходити християнська любов. Тому «комплекс гарного прикладу», вдавання любові до ближніх, є лицемірством. Вирішальним є не те, якими ми хочемо бути в очах людей, чи на них впливати, а те, якими ми є насправді, наскільки ми увірували та наскільки дозволяємо нашій вірі формувати наше життя, щоб воно давало вірогідне свідчення бути «любленими Богом» через нашу любов до ближніх. Амінь.
єпарх Стрийський
