Владика Степан Сус: «Маємо дивитися на світ очима серця та віри»

5 червня 2020

Як не втратити себе, біжучи кар’єрними сходами життя? Як вміти сповільнитися, щоб дивитися на світ очима серця, а не розуму? Що робити, аби наші стосунки, почуття не були «гібридними», але стали справжніми? На ці та інші питання, які стосуються сучасного життя, відповів куріальний єпископ Києво-Галицького Верховного Архиєпископа із титулярним осідком Зиґріса владика Степан Сус.

Владика Степан Сус: «Маємо дивитися на світ очима серця та віри»

Владико, одного разу у бесіді зі студентами Ви сказали: «Ми повинні в житті вміти помічати те, що нас вчить, що спонукає рухатися далі». Як вміти відчитати такі знаки?

Взагалі, у житті все так побудовано, що окрім розуму ми повинні використовувати ще і серце. Це місце, де відчувається, що є справжнє, а що підроблене, де є ми, а де нас взагалі не має бути. Ми можемо просидіти годинами в Інтернеті, багато всього дізнатись про інших, але ніколи не знати правди про себе самих. Повз нас може пройти багато цікавих подій, життєво важливих, пройти частину чогось необхідного, що ми ніколи не переживемо у житті, а ми і надалі залишимось усім нам відомою «диванною сотнею». Я не перестаю повторяти молодим людям, щоб окрім розуму, оцього «я розумію і знаю», теж використовували «я відчуваю», «я переживаю», «мені серце підказує» ті фрази, які говорять, що ми з великою увагою ставимось до життя. Сучасна людина не повинна приймати рішення на ходу, біжучи за життям, але мати час на зупинку. Не лише для старших, яких часто життя само вже зупиняє, але й для молодих, важливо є вміти зупинятись. Той, хто вміє зупинятись, той вміє правильно розділяти своє минуле, майбутнє і дружити з теперішнім. Часто багато помилок ми допустили тільки через те, що не вміли зупинитись, сісти, подумати над минулим, оглянутись довкола себе та й спланувати майбутнє. Вважаю, що тоді, коли ми зупиняємось, коли ми не лише думаємо, але й перепускаємо ці думки через серце, у нас з’являється вміння помічати важливі речі, людей, світ та обставини.

Ви активно займаєтеся спортом. Чому? Чи допомагає спорт у молитві? І чи можна порівняти молитву зі спортом?

Спорт взагалі допомагає в усьому. Перш за все, спорт є нашою мобільністю та витривалістю, це наша здатність та вміння долати виклики. Окрім цього, спорт вимагає систематичності. У ньому часто ми повторяємо багато разів те саме, наприклад бігаємо 10 кіл довкола того ж самого стадіону, по кілька разів підходимо до турніка чи тренажера. Ця систематичність дає свій результат. Ми помічаємо, що стаємось фізично сильними, ростуть м’язи і робимось більш мобільними. Щось схоже відбувається і на молитві. Я завжди кажу військовим, студентам, молоді, що у спортзалі ми формуємо своє тіло, а в церкві виховуємо душу. Церква в якійсь мірі стає для нас таким «духовним спортзалом». Виховання душі також вимагає систематичності. Маємо обов’язок молитись щодня, дбати і про свою душу. Молитва напевно що є одним із цих моментів нашого життя, коли ми і розуміємо, і перепускаємо через серце усе те, що адресуємо Богові. Якщо вміло поєднати спорт та молитву, то напевно що сміливо можна буде повторити за святим апостолом Павлом: «Я змагався добрим змагом, свій біг закінчив, віру зберіг. Наостанку мені призначається вінок праведности, якого мені того дня дасть Господь, Суддя праведний; і не тільки мені, але й усім, хто прихід Його полюбив». ‭‭(2-е Тимофiю‬ ‭4:7–8 ‬)‭‬‬‬.

Зараз світ нас спонукає постійно бігти по сходах кар’єри і не зупинятися. Особливо, це стосується молодих людей, які є амбітними, мають великі прагнення. Як не загубитися серед спокус самореалізації, і все ж таки правильно розставити пріоритети? Адже за дослідженнями, наприкінці життя люди найбільше шкодують, що занадто багато працювали, а не приділяли уваги рідним, не бачили природу.

У світі, де ми все частіше чуємо за «гібридну війну», теж потрібно уникати інших не менш гібридних понять, які проштовхують у суспільстві «гібридні стосунки», «гібридна любов», «гібридні почуття». Ця «гібридність» говорить нам про те, що інколи світ нам буде пропонувати не справжнє як щось правильне. Вважаю, що людина, яка шукає себе у цьому житті, хоче себе самореалізувати перш за все повинна бути сама собою, бути справжньою. Мені здається, що справжні саме і живуть серцем, вони усі свої цілком зрілі амбіції, мрії, прагнення, перепускають через нього. Бажаю усім нам, коли ми шукаємо самореалізації, обрання пріоритетів, все добре зважувати, довіряти Богові у молитві та слухати своє серце.

Владико, чи маєте свій особистий рецепт радості? Як навчитися реалізовувати свої мрії? І не боятися змін? От, Ви наприклад, не так давно змінили місце проживання, і сферу свого служіння: від військового капеланства до праці у міграційно-пасторальному відділі. Як наважитися на нове і бути рішучим у цьому?

Зміни у житті завжди є певним стресом. Ви знаєте, що від моменту, коли тобі кажуть, що ти покликаний бути єпископом, і все теперішнє в одну мить стає минулим, прийшлось пережити та передумати багато всього. І найцікавіше, що єпископське служіння ніколи для мене не було мрією. Мені здається, що ті, які мріють стати єпископами вже не розуміють того, яким непростим є це служіння. Знаєте, мені прийшлось усвідомити, що я маю залишити зону власного комфорту. Мені у Львові було дуже добре, більшість структур та підрозділів, як також Гарнізонний храм, це були інституції, які потрібно було відновити. Господь так все покерував, що саме на мою долю випало і розбудова структур капеланства, реставрація храму і багато чого іншого. І все це треба залишити. Я з великою радістю це залишив. Мені приємно, і це породжує у мене ще додаткове почуття радості, що можу тепер спостерігати за капеланством та життям Гарнізонного храму зі сторони. Я ніколи не хотів, щоб ані Гарнізонний храм ані капеланство не асоціювалось виключно з моїм ім’ям. Приємно, коли люди йдуть до храму не до священика, але перш за все до Бога. Як і колись так і тепер, я свято вірую, що Господь завжди доповнює те, чого нам не вистарчає у житті. Тому, будучи тепер у Києві, завжди прошу Його, щоб доповнював мої недосконалості та невміння, те, чого мені бракує, своєю благодаттю. Я думаю, що в тому і криється зміст християнської відваги — не боятись визнати свою недосконалість, те, що не все можу і вмію! Колись я вчився бути священиком, а тепер вчусь щодня бути єпископом.

Зараз від багатьох молодих людей можна почути про те, що «Церква — це не сучасно». Навіть створено чимало атеїстичних порталів, де головні дописувачі — молодь. Чи треба з цим боротися і як?

Атеїсти все життя шукають себе. Я пригадую, одного американського конгресмена, якого зустрів цього року у Вашингтоні, він був ярий атеїст. Розповідав мені, що витрачав багато часу, щоб шукати аргументи заперечення існування Бога. Він казав, що часто відчував, що він немов би воює проти віруючих людей і отримував від цього своєрідну насолоду. Але навернувся до Бога. Дивно, але це сталось у той момент, коли він вже не мав більше аргументів, щоб заперечити існування Бога. Люди має межу, кінець, край чогось… Ми можемо присвятити багато років на боротьбу про Того, кого навіть смерть не перемогла. І тоді нам стає смішно із себе самих. Багато атеїстів живуть лише розумом. Ми згадували у нашій бесіді, що людина, яка живе лише розумом, часто не вміє жити серцем. В розумі ми ніколи не зрозуміємо, що таке почуття любові, що таке когось просто обняти, поцілувати, пригорнути до себе. Коли спілкуюсь з атеїстами, то часто з’являється таке відчуття, що людина воює не так проти Бога як проти власного серця. Вони намагаються доказати світу, що нема душі, нема почуттів, нема серця, а є лише мій розум, тому і нема Бога. Але і атеїсти у свій час стають віруючими, якщо вони бачать хороший приклад зі сторони християн і усвідомлюють, що віра у Бога — це не етикетка, а зміст життя.

Скажіть, чи Ви маєте звичку переглядати відеоблоги? І як долаєте залежність від соцмереж?

Важливо, що соцмережі не розвинули у нас ментальність «диванної сотні». Попри віртуальність, слід проводити більше часу у реальному житті. Звичайно, соцмережі полегшують багато комунікаційних процесів, легше будувати зв’язки, але не маємо забувати про реальне спілкування. Я думаю, що усі ми мали змогу пережити цей «голод» реального спілкування під час карантину. Обмеження у пересуванню, карантин показав нам потребу в інших. Ми відчули, що для нас справді важливо є спілкуватись вживу, бо саме завдяки такому спілкуванню ми перш за все пізнаємо та розуміємо себе.

Наприкінці нашої бесіди, скажіть добре слово, мотиваційно-духовне побажання для читачів.

Бажаю усім нам пам’ятати про своє серце. Кожен з нас його має, воно працює для нас і без нього ми не ми. Якщо ми хочемо бути справжніми, самі собою, вийти переможцями у гібридній війні цього світу, правильно усе переживати, маємо дивитись на світ очима серця та віри.

Джерело фото: УНІАН, частина фото із Інстаграм-сторінки владики Степана Суса
За матеріалами Оксани Бабенко для релігійного інтернет-ресурсу «Духовна велич Львова»
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ