Владика Михаїл Бубній звернувся до ченців та черниць «золотого віку»

ЗВЕРНЕННЯ

Голови Патріаршої Комісії у справах монашества УГКЦ владики Михаїла Бубнія

Преподобні Сестри і Брати в монашестві,
що досягнули достойного Богом благословенного золотого віку!

Царство небесне здобувається силою (Мт. 11, 12) і отримують його відважні «гравці», що не бояться ризикувати, які готові зробити ставку на все що мають, віддаючи все своє життя на служіння Господеві. Ісус Христос у притчі навчає: «Царство Небесне подібне до скарбу, схованого в полі, який людина, знайшовши, ховає і з тієї радості йде та продає все, що має, і купує те поле» (Мт. 13, 44). Богопосвячені особи це ті, хто по особливому шукає скарбу — Царства Божого, так звані «духовні археологи, дослідники і пошуковці». Це правда, Господь у відповідний момент дає особливу ласку, але все ж таки від людини Він очікує співпраці: бути відкритим на дію ласки та бути відповідальним, отримавши її. Бо осягнення Небесного Царства не є якоюсь банальною пригодою, а конкретним викликом всьому звичному, особливою цінністю життя людини, можна сказати — нормою цього світу. Звісно, цінність оця в певному сенсі є незрозумілою для більшості суспільства, бо вона досягає нових, вищих, духовних горизонтів, тому каже святий апостол Павло в листі до Римлян, що: «Царство Боже — не їжа й не пиття, а праведність, мир і радість у Святому Дусі» (Рим. 14, 17). Цими гравцями, пошуковцями і археологами, стали наші достойні богопосвячені особи, що переступили поріг так званого «золотого віку», котрі із впевненістю можуть повторити за святим апостолом Павлом: «Я звершив добрий подвиг, свій біг закінчив, віру зберіг» (2 Тим. 4, 7), віднайшовши Царство Боже, бо з їхнього обличчя можемо спостерігати випромінювання — праведності, миру та радості.

«Багатство років — це багатство людини, яка за плечима має життя, досвід й історію. Життя - це дар, а життя довге — це привілей для людини й для інших» — говорить папа Франциск на Міжнародному конгресі присвяченому душпастирству осіб похилого віку. В Святому Письмі довгожительство вважається благословенням Божим. Продовжуючи віку, Господь дає людині час любити і пізнавати Його все більше і глибше. Зближаючись до Нього і заглиблюючись у своє серце, особа може досвідчити Бога ще тісніше, а тоді передати в Його руки свого духа, тим самим осягнувши нову плідність. «Посаджені в Господньому домі, вони на дворах Бога нашого квітнутимуть. Вони й на старість плодовиті будуть, будуть ядерні й соковиті» (Пс. 91, 14–15) — говорить псалмопівець. Пригадаймо Авраама, якого в похилому віці покликав Господь, а цей з вірою вирушає на Його слово в дорогу, не знаючи куди йде. «Він, не захитавшись вірою, не зважав на своє вже примерле тіло — було ж йому яких сто років — і на завмерле лоно Сари» (Рм. 4, 19). Дивлячись на наших старших співбратів та співсестер часто кажемо — в них життя вже за плечима. Але так насправді, то Господь у їхньому житті може розпочати писати нову сторінку і ще не одну історію святості та служіння. Папа стверджує, що особи похилі віком «це сьогоднішнє і завтрашнє Церкви» і «надзвичайно важливо, щоб молоді і старенькі могли частіше спілкуватися між собою» бо старенькі перед молодими мріятимуть, а молоді, черпаючи сили від дідусів і бабусь, прямуватимуть далі, вдивляючись у майбутнє. «Не відкидай мене, коли постаріюсь, не залиш мене, коли зникне моя сила» (Пс. 70, 9).

Особи похилого віку — це не лише особи, яких ми можемо сприймати в контексті турботи, захисту, потреби чи медичного догляду, але й як учасників ширення Доброї Новини, особливих свідків відданої любові до Бога. Святий папа Іван Павло ІІ в посинодальному посланні каже: «Церква запрошує і чекає від них продовження апостольської і місійної діяльності, котра в їхньому віці є не тільки можлива і потрібна, а саме завдяки цьому віку немов отримує особливий і оригінальний вимір». Тому „немічний“ апостол Павло засвідчує про силу з висоти, яку він отримав від Господа, що сказав до нього: „досить тобі моєї благодаті, бо моя сила виявляється в безсиллі“ (2 Кор. 12, 9). Іван Павло ІІ є одним із тих, хто на старості своїх літ виражав повноту благодаті, а через немічне і кволе тіло та великі терпіння, став найбільшим свідком віри свого часу. Неміч стареньких не межа, не переддвер’я смерті, але благодать, образ терплячого Христа на хресті, який вчить розуміти та любити.

Папа Франциск неодноразово звертається до молодих, закликаючи бути творчими в любові. Вашим стареньким, які поруч і які далеко, не забувайте дзвонити, присилати повідомлення, посилайте їм ваші обійми, слухайте, відвідуйте і якщо потрібно послужіть їм. Це ваше коріння, це коріння нас усіх, без якого немає цвіту та плодів, але з якого ми можемо черпати поживу, силу духа, мудрість, досвід і повсякчасну та усесторонню підтримку. Тому Святіший Отець Папа Франциск проголосив Всесвітній день дідусів, бабусь і похилих віком, щоб кожного року відзначати його у Вселенській Церкві в четверту неділю липня за гри горянським календарем, напередодні літургійного спогадування святих Йоакима та Анни, дідуся й бабусі Ісуса Христа. Будучи вже немічною, старенька особа все ж таки може стати інструментом в історії спасіння, оскільки старість — це дар, а похилі віком — сполучна ланка між різними поколіннями, щоб передавати молоді досвід життя та віри. Забуваючи про похилих віком ми нехтуватимемо цим багатством, замість того, щоб зберегти та передати його.

Самотні старенькі — це драма нашого часу, — наголошує Святіший отець. Навіть в численних чернечих спільнотах часто похилі віком ченці та черниці чуються полишені і самотні. Тому словами апостола Павла можемо сказати нашим найстарших співбратам та співсестрам, що прагнемо «підбадьоритись разом, спільною вірою — вашою і моєю» (Рм. 1, 12) і безнастанно дякувати Богові: за Церкву, за спільноту, за дійсність в якій живемо. Чернеча спільнота — це сопричастя віри і вдячності у Христі та з Христом. Лише така спільнота здатна давати живе свідчення віри та любові. Наш Господь Ісус Христос провів останні дні свого життя тут на землі бувши покиненим, зрадженим, ув’язненим та в тортурах (Пор. Іс. 53, 3). Принижений, висміяний і самотній Ісус ніколи не втрачав довір’я до свого Отця, не звертав з дороги, яку мав пройти, не піддавався сумнівам, ваганням, ностальгії — віддав себе повністю, аж до кінця. Цього Він очікує й від нас, що цілковито Йому посвятилися, щоб могти сказати разом з апостолом Павлом: «Живу вже не я, а живе Христос у мені» (Гал. 2, 20).

Часто можемо чути ностальгійні висловлювання старших співбратів чи співсестер про вічність, про цю небесну Батьківщину, яка вже близько, тому треба лише достойно до неї дожити. Взагалі-то життя кожного з нас сповнене певної ностальгії, й у часовому вимірі можна сказати є життям прочан. Період на землі кожного людського створіння є досить коротким, якщо розглядати його в контексті вічності, нестримним, він минає і не повертається. Вічність натомість — це наш вибір назавжди, це реальність, якої не заперечити. Але вічне життя — це життя в якому ми максимально будемо подібні до Того, якому ми посвятилися і віддали це коротеньке наше земне паломництво. І чим ближче до вічності, тим більше ця сутність стає реальністю. Отже, завданням і відповідальністю кожної богопосвяченої особи на схилі літ — автентично уприсутнювати Подобу Божу тут і тепер.

Це звісно, мистецтво, щоб незважаючи на загострену чутливість, сентиментальність у відносинах, прийняти себе, навчитися говорити «спасибі» минулому і «так» майбутньому. Тому великим даром для спільнот богопосвяченого життя є ті ченці та черниці, які переживають цю правду наживо, реально і глибоко. Думка про вічність особливо скріпляє та зміцнює оце довір’я до Бога вже в цьому світі, тому св. Августин часто розмовляв з мамою, св. Монікою, про красу неба. Зрештою, в кожної особи завжди є вибір — прийняти ці таїнственні знаки Божого Провидіння і уприсутнювати Царство Небесне вже тут на землі, або піддатися почуттям образи, незадоволеності, покинутості чи самотності і уприсутнювати темряву безнадії.

Святий Венедикт в своїх правилах описуючи динаміку між молодими і старенькими монахами використовує два ключових дієслова: «почитати» стареньких і «любити» молодих. Почитати — це не лише поважати, це поведінка зрілої любові з елементами сакральності — це «тайна», яку приймаю і поважаю. Книга Левита особливо звертає на це увагу: «Перед сивим волосом мусиш підвестись і шануй обличчя старця» (Лев 19, 32). Любити ж означає любов милосердну, сповнену покори, дискретності, розпізнавання, поради і тому подібного, що дозволяє молодій особі зрости і розвиватися. Без почитання стареньких, молоді не мають майбутнього, наголошує папа Франциск. Слово Боже представляє стареньких, як символ осіб багатих на мудрість, пораду, досвідченість, острах Господній (Сир. 25, 4–6), свідків традиції віри (Пс. 44, 2; Ез. 12, 26–27), вчителів життя (Сир. 6, 34; 8, 11–12), джерело любові. Тому звертаючись до всіх ченців та черниць похилих віком заохочую Вас не знеохочуватися, навіть якщо «зовнішня людина занепадає, однак наша внутрішня обновлюється день-у-день» (2 Кор. 4, 16–18). Біблія переповнена словами віри Бога в майбутнє старших людей й заохочує їх бути учнями на дорозі, якою ще треба пройти й свідками віри пройденої дороги. Це особливий період життя в якому можна краще осмислити й оцінити минуле та глибше пізнати й пережити пасхальну таємницю. За Божим наміром кожна людська істота є життям, яке постійно зростає, починаючи з першої іскорки існування аж до останнього подиху.

Сьогодні хочу подякувати всім Вам преподобні сестри та брати похилого віку за вашу стійкість, вашу вірність і вашу плідність в часи переслідування Церкви і після виходу її з Підпілля. За віру, яку плекали, зберегли і передаєте молодому поколінню. З подякою закликаю Вас не зупиняйтеся! Молоді ченці та черниці потребують Вас, потребують вашого свідчення в покликанні та в усій його красі. Звертаюся і до Вас молодих членів наших спільнот, пам’ятайте, що ваші старенькі є носіями цінностей, утвердженої віри, духовного досвіду та мудрості, якими можуть поділитися, але які на жаль дуже швидко можуть відійти; старість — це плідний час, але часто є коротким.

Пандемія, мов ураган пронеслася нашими монастирями і забрала вже багатьох, особливо старших та хворих, інших ще більше ізолювала і прирекла на самотність. Час на жаль дуже обмежений! Ділімося ним з тими, хто справді потребує і готовий передати цінності богопосвяченого життя наступним поколінням. Старість — час спогадів і розповідей, це простір, в якому можна говорити й ділитися цим чудовим богопосвяченим життям та з відвагою давати відповіді на самі незручні і деколи лякаючі запитання молодих. Будьмо також слухачами з витривалістю і повагою, будьмо тим Ангелом Божим, що прийшов до Йоакима в час відкинення, темряви і безнадії, приніс йому добру новину, що Господь про нього пам’ятає і має завдання. Бог бо вірний до кінця: «до старости вашої я буду той самий, до сивини я буду вас носити. Я вже робив так, я носив вас, і носитиму далі, я вас урятую», каже пророк Ісая (Іс. 46, 4).

Любі наші й преподобні Отці, Брати і Сестри достойного віку! З нагоди всесвітнього Дня дідусів, бабусь і похилих віком щиро вітаємо Вас і пам’ятаємо у своїх молитвах! Дякуємо Богові за дар Вашого життя і монашого покликання, за ласку витривання та за всі ті добрі справи, які Ви, як ревні богопосвячені особи звершили і продовжуєте в молитві, терпінні та у свідченні звершувати на славу Божу та добра і розвитку нашої Церкви й українського народу. Дякуємо Вам за свідчення віри у часах переслідування й відвагу ставати на захист своєї Церкви й моральних цінностей, а в часах виходу Церкви з підпілля — за невтомну працю, посвяту і служіння у відновленні зруйнованих більшовицьким режимом церков, монастирів та богопосвячених спільнот. Зичимо Вам щедрих Божих благодатей, кріпкого здоров’я, сили духа й відваги прийняти цю неміч тілесну, щоб у радості й любові запалювати молоді серця своїм нащадкам для будування Божого Царства і розвитку богопосвяченого життя в нашій Церкві.

Благословення Господнє на Вас!