Владика Максим Рябуха: не втрачати надію серед лиха війни — це геройство

Утвердження в довірі до Бога

Як зауважив єпископ, реальність війни він усвідомив ще у 2014 році, коли син власників помешкання, яке салезіяни на той час винаймали в Києві, пішов служити на фронт. Коли почалося повномасштабне вторгнення Росії, єпископ перебував у Києві. «Для мене війна стала, безперечно, викликом віри, як і для кожної людини, і напевно, для кожного християнина, — поділився він. — Але водночас для мене це стало викликом, який ще більше утвердив мене в довірі Богові». Цю довіру молодий єпископ черпає з духовної спадщини згромадження, до якого він був покликаний, та старається передати її також тим, хто його оточує. За його словами, святий Іван Боско, засновник Згромадження Салезіян, часто казав, що кожен, хто перетинає поріг будь-якого салезіянського ораторію чи монастиря, перебуває під покровом Пресвятої Богородиці, і ці слова єпископ пригадав, коли Київ був під загрозою оточення. «Наш монастир не мав ніякого укриття: було чути вибухи бомб, стрілянину, але треба було просто бути в монастирі і все, — пригадує він. — І тоді я згадав те, що я всім завжди казав: що Пресвята Богородиця нами опікується й нас захищає, і саме тепер прийшов час, коли я мушу теж в цьому переконатися і ще глибше це усвідомити для себе». Спілкуючись з людьми, які приходили до отців-салезіян, шукаючи розради, владика закликав їх «мати надію на Бога, відчувати Його підтримку і відчувати Покров Пресвятої Богородиці, бо Вона є поруч із нами». «І коли були якісь складніші моменти, я всім людям казав: „Дивіться, ми зараз є біля монастиря. Тут точно не може трапитися ніякої біди“, — розповів він. — І тому тепер, коли Боже Провидіння вчинило так, що я змінив місце та спосіб служіння, ставши єпископом-помічником Донецького екзархату, я також стараюся ділитися з усіма людьми цим досвідом Божого Проводу, Божої присутності і Божої опіки навіть тоді, коли ситуація виглядає для надскладною і доволі часто навіть нестерпною».

«Наші люди є свідками величезної Божої любові»

Відколи владика Максим Рябуха став помічником Донецького Екзарха, він не припиняє відвідувати парафії цього екзархату. Розповідаючи про ці відвідини, він зазначив, що це «досвід великої Божої любові і Божої підтримки». «Для мене було завжди зворушливо дивитися в очі наших людей, наших парафіян, — ділиться він, — тому що, попри весь біль і всю драму війни, вони не втомлюються довіряти Богові і в Ньому шукати свою розраду та внутрішній духовний мир. Для мене наші люди є свідками величезної Божої любові, бо перед досвідом найбільшого зла зберегти світло в душі є дуже складно і дуже складно не зневіритися, не наповнитися тим злом, яке тебе оточує і яке намагається тебе опанувати. Але наші люди є справжніми ісповідниками віри, тихі в щоденному переживанні війни, вони продовжують бути ісповідниками віри, які не просто живуть поруч із Богом, але намагаються ділитися Божою любов’ю з усіма тими, кого зустрічають».

Молодь є в Донецькому екзархаті

Владика Максим зазначив, що багато людей, знаючи, що він вже багато років належить до Згромадження Салезіян, харизма яких — праця з дітьми та молоддю, запитують його, чи він не сумує за цією діяльністю, бо вважають, що «молоді нема на сході». «Я завжди відповідаю: „Ти знаєш, я не хочу тебе розчаровувати, aле молоді є надзвичайно багато“, — ділиться він. — І я насправді подивляю нашим священикам, монахам, монахиням, які сьогодні продовжують невтомно служити, працювати задля добра нашого народу на теренах Донецької екзархату, які шукають, знаходять, підтримують і провадять людей в єдності з Богом».

Доносити Божу любов у щоденному житті

Єпископ-помічник Донецького екзархату пригадав свій візит до парафії УГКЦ в Краматорську, що відбувся під час Страсного тижня цього року. «В понеділок і вівторок на Страсний тиждень я був у місті Покровськ, бо провадив парафіяльні реколекції для людей, а з Покровська дуже близько до Краматорська, — розповів він. — Я поговорив з парохом в Краматорську, кажучи: „Отче, я би також завітав і до вас. То буде середа Страсного тижня, але, може, люди все одно прийдуть, тоді разом помолимося“. І це було для мене дуже зворушливо, тому що це Страсний тиждень, ніякого свята ти не можеш зробити. І це час, коли крім того, що переживаємо біль війни, ми також переживаєш досвід болю і страстей Самого Христа. І молитися на Літургії було дуже зворушливо. Я думав про тих людей: вони напевно чекали би мене на якесь свято, на якусь радісну подію, на якийсь світліший момент. І тоді, після Літургії, я їм сказав: „Я, насправді, хотів донести вам цю Божу любов і Божу пам’ять про вас в тій щоденній дорозі, яку ви переживаєте. І ви можете сказати: „Владико, чому ви не приїхали на свято?’ А я вам скажу: на свято я ще приїду, але я приїхав у день перед святом для того, щоби бути разом з вами та розділити разом з вами цей голос молитви, піднесений до Бога“. І люди були настільки щасливі, що навіть попри такий драматичний літургійний час, я все одно міг бути з ними».

Разом набагато легше переживати драму війни

Владика Максим додав, що після повернення в Україну, до рідного екзархату, він знову розпочне відвідувати парафії та громади, і програма цих візитів вже повністю розписана до кінця жовтня. «Це гарно, бо це дає відчуття цілісності та великої родини, — ділиться він. — Я, наприклад, помічаю, як люди, попри весь біль і всю журбу, знаходять сили ділитися одні з одними тим, що переживають, намагаються підтримувати одні одних та стараються бути руками допомоги в різних важких, скорботних і складних моментах життя. І оскільки ми всі разом, нам набагато легше переживати драму і біль війни».

Українці зі східних регіонів можуть поділитися надією

Україна багата своєю різноманітністю, і навіть в цей трагічний для країни час, кожний регіон може ділитися з іншими чимось неповторним. Часто розпізнати ці скарби можна лише очима віри. «Мій досвід Донецького екзархату сягає ще 2011–2013 років, коли я був у монастирі в Дніпропетровську, і ми тоді дуже багато їздили не тільки по Дніпропетровській та Запорізькій областях, але й також по Донеччині, і працювали з дітьми та з молоддю. І з багатьма друзями від початку війни в 2014 році, допоки це було можливо, я завжди підтримував телефонний зв’язок. Я знаю, що часом різні вістки намагаються нам показати гіршу сторону людини та гіршу сторону людського життя, але я вам признаюся: я й по сьогодні досвідчую так багато людяності серед наших людей, навіть на окупованих територіях: взаємопідтримка, допомога та вміння бути поруч навіть тоді, коли ти вже не маєш сили в своєму житті давати ради — але люди все одно горнуться, щоб підтримувати, допомагати одні одним. Є дуже багато таких точкових речей, в яких жести людяності перемагають зло і ненависть, яку приносить війна. Чим люди можуть поділитися? Знаєте, я думаю, що один із найвизначніших елементів, чим можуть поділитися люди зі сходу, — це надія. Бо коли ти просто читаєш про війну чи дивишся з екранів телевізора це одне, але коли ти живеш у стані війни, коли реальність найбільшого лиха є на твоєму дворі, не втрачати надію — це геройство, і з іншого боку, справжня людяність. Бо дуже багато людей допомагають одні одним, багато людей не втрачають відчуття братерства та близькості, людяності, яка є гарантом життя. Я думаю, що саме тому Україна далі живе, Україна далі — можливо тепер складно казати „процвітає“, — але Україна справді росте».

Будуймо разом Божий світ

Звертаючись до католиків усього світу, єпископ-помічник Донецького екзархату попросив не припиняти молитися за Україну. «Коли ми з вами молимося, то навіть неможливе стає можливим, — наголосив він. — Молитва — це найцінніше знаряддя, яке ми маємо для того, щоби принести мир на цю землю та у цей світ, в якому ми живемо. Молімося! Ми дуже часто думаємо, слухаємо, говоримо, але це все є нічим у порівнянні з нашою з вами молитвою. Коли Христос ходив по землі Назарету, то, як євангелисти кажуть, Він не міг робити багато чудес, бо люди не вірили. Молитва — це знак віри. Молімося, бо це обеззброює лихо, це обеззброює зло і не дозволяє йому опановувати землю. А з іншого боку, хочу просити не втомлюватися допомагати нашим братам і сестрам, які є в Україні, які є також на поселеннях в цілому світі, які шукають підтримки, допомоги, розуміння. І йдеться не тільки про матеріальну допомогу, але й також про духовну підтримку, про ділення своїм досвідом життя, своєю надією, своєю вірою. Бо часом відчути, побачити брата чи сестру, які не втомлюються вірити Богові, воно й тебе будує. Будуймо разом цей добрий світ, Божий світ!».

Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ