Владика Максим Рябуха

Владика Максим Рябуха

Єпископ-помічник Донецького екзархату УГКЦ, СДБ

Народився

18 травня 1980 року у м. Львові.

Священничі свячення

4 серпня 2007 року з рук владики Андрія Сапеляка, єпископа Єпархії Покрову Пресвятої Богородиці із осідком у м. Буенос-Айрес (Аргентина).

Єпископська хіротонія

22 грудня 2022 року у Патріаршому соборі Воскресіння Христового у м. Києві.

Дитинство та освіта

Майбутній владика Максим Рябуха народився 18 травня 1980 року в м. Львові, де здобув середню загальну освіту. Розповідаючи про перші кроки у вірі та зародження власного покликання, владика Максим ділиться спогадами про старшу жіночку із вервицею у руках, яку він називає ангелом. «Завжди я був дуже непосидючим хлопцем. Окрім школи, я ще ходив в музичну школу, і тому три рази на тиждень я бував у центрі, мав там уроки і потім після музичної школи повертався додому. У центрі завжди треба було чекати на маршрутку, а я не любив стояти в черзі, і тому займав собі місце у черзі і ще трошки мандрував центральними вулицями міста. Пригадую, що одного разу я побачив, як в одній із церков поблизу зупинки на площі були відкриті двері. Я зайшов до церкви [сьогодні це церква Святого Андрія — ред.]. Мені там було дуже цікаво, адже ніколи до того часу я там не бував. Мене заворожував увесь розпис, який був навколо, краса молитовного настрою і я собі так, — не знаючи, що можна робити, а що не можна, — ходив бічними навами поміж бічних колон і роздивлявся все довкола. Аж одного разу якась старша жінка, що молилася цього вечора на вервиці, прикликала мене і почала розпитувати про те, хто я і що я тут роблю. Ну, що я міг сказати про те, що я тут роблю? „Я ходжу, бо мені цікаво подивитися“. І вона тоді мене питає: „Чи ти часом не ходив, — і показує мені у сторону святилища, — не ходив туди, там якась жінка образочки роздає“. Для мене це було таке цікаве заохочення, і я навіть сказав: „Я навіть не знав, що туди можна зайти“. Набравшись відваги, я пішов у захристію і побачив, що дійсно якась жінка сиділа біля столу, а на столі лежало дуже багато образочків. І я запитав у тієї жінки: „Мені казали, що ви тут роздаєте всім образочки. Може, і мені можете щось дати?“ Відтак саме ця жіночка стала першою провідницею у вірі, навчивши спочатку молитися молодого хлопця, а відтак подарувавши йому перший Катехизм Католицької Церкви.

Зростаючи у Львові, Максим доволі часто відвідував храм Покрову Пресвятої Богородиці. Саме там він познайомився з отцями салезіанами східного обряду і допомагав їм як аніматор у роботі з молоддю та дітьми з 1994 по 1997 рік. «Потім Боже провидіння запровадило мене до церкви отців Салезіян у Львові на Личакові. У ці роки, — а це був 1992 рік, — салезіяни розпочинали працювати з молоддю. Усе було на абсолютному початку. Тим не менше, нас збирали — дітей та молодь — робили різні зустрічі, катехизацію, різні курси, такі як курс італійської мови. Також там були сестри, які постійно перебували разом із нами. Ми розуміли, що вони, напевно, живуть заради нас, бо нам з ними було добре, і ми бачили, що їм було добре з нами. Були там також салезіяни, ті перші священники, які були надзвичайно жертовні. Ця їхня любов і жертовність завжди торкалися серця. Кожного разу, коли ти приходив до церкви, у спілкуванні з салезіянами і сестрами було відчуття, що ти приходиш до самого Бога, ти бачиш і чуєш саме Його», — згадує про цей період свого життя владика Максим.

Від вересня 1997 року до серпня 1998 року проходив преновіціат у смт. Оброшино, після чого поглибив своє салезіанське покликання в м. Пінероло (Італія). Перший етап салезіянської формації, за словами владики, також розпочався доволі несподівано. Ось як він про це згадує: «Одного вечора, коли ми з молоддю збиралися на вервицю у церкві, сестра мене знову кличе і каже: „А ти говорив із отцем Василем про те, що ти хочеш іти до салезіян?“ Я відповідаю: „Сестро, та я про таке навіть і не буду говорити, мені встидно. Він точно мені скаже, що таких, як я не беруть. І тоді вона каже: „Ти таке не думай. Йдемо до отця!“ Вона взяла мене за руку, підвела до кабінету пароха отця Василя, постукала у двері і відкрила їх так, щоб її не було видно. Отець і каже: „Ну, заходь. Чого прийшов?“ Прийшлося зайти. Він знову каже: „Що таке? Чому прийшов?“ І я розпочав йому розказувати, що справді хотів би бути салезіянином. Це був такий вражаючий і дуже глибокий момент. Отець, нічого більше не розпитуючи, каже: „Дивися, 8 вересня маєш приїхати до Оброшино“. Оброшино — це був наш формаційний дім, де хлопці приходили, якщо хотіли йти до салезіян. Це був перший рік, під час якого ти споглядав, дивився, пізнавав це салезіянське життя. Я завжди казав, що пішов до салезіян попробувати. Вже минуло багато років, бо це був 1997 рік. Напевно, й досі пробую, бо це настільки смачний, апетитний досвід, що завершувати його дотепер поки що точно не хочу“.

Після періоду новіціату у м. Піннероло, поблизу Турину, у 1999 році склав перші монаші салезіанські обіти у самому м. Турин (Італія).

Від вересня 1999 до липня 2001 року навчався на філософському факультеті у м. Наве (Італія) в Папському салезіанському університеті. «Це мальовниче містечко, де дві гори сходяться між собою і нагадують ніс корабля. Адже „наве“ перекладається як „корабель“», — розповідає владика Максим.

Згідно із салезіанськими статутами, проходив упродовж 2001–2002 років пасторальну практику в Україні, у м. Одеса, де й відновив чернечі обіти. «Це рік, який мене ще більше укоренив у цій любові до молоді і зняв абсолютно усі бар’єри, які могли би бути із причини страху, переживань щодо того, що молодь може бути складною чи іншою.

У 2002–2003 роках перебував у смт. Оброшино, допомагаючи у формуванні молодих хлопців, що виявили бажання стати салезіянами.

Від 2003 до 2006 року майбутній владика Максим знову повертається в Італію для вивчення богослов’я у м. Турин.

Священниче служіння

19 серпня 2005 року склав вічні обіти в Салезіанському згромадженні та отримав піддияконські свячення.

24 червня 2006 року в м. Львові отримав дияконські свячення з рук владики Андрія Сапеляка, єпископа Єпархії Покрову Пресвятої Богородиці із осідком у м. Буенос-Айрес (Аргентина), а 4 серпня 2007 року — ієрейські свячення із рук того ж таки владики Андрія Сапеляка. «Для нас було великою гордістю отримати свячення із рук єпископа Андрія Сапеляка. Адже він був живою історією — першим салезіянином-єпископом в Українській Греко-Католицькій Церкві та учасником Другого Ватиканського собору», — підкреслює архиєрей.

З 2007 по 2010 рік виконував обов’язки директора Ораторії — Катехитичної школи імені святого Д. Савіо у м. Львові та був координатором душпастирства молоді.

Здобув дві вищі освіти: 2008–2011 — Міжрегіональна академія управління персоналом (спеціаліст із правознавства), 2011–2012 — Національний університет «Львівська політехніка» (магістр управління навчальними закладами), 2012–2015 — Прикарпатський національний університет імені В. Стефаника в м. Івано-Франківську (магістр із соціальної педагогіки).

У 2010–2011 роках перебував у спільноті святого Івана Боско у м. Винники, де був відповідальним за Ораторію, а в 2011–2013 роках служив у м. Дніпропетровську.

З 2013 року переїхав до м. Києва, щоб відкрити там перший салезіанський монастир, заснувати спільноту. Став адміністратором релігійної громади Святого Івана Богослова в м. Києві, почав викладати в Київській Трьохсвятительській духовній семінарії та виконувати різні уряди в Київській архиєпархії.

Від лютого 2016 року до липня 2018 року працював в Апостольській нунціатурі в Україні, виконуючи обов’язки перекладача Апостольського нунція в Україні.

29 квітня 2018 року став провінційним вікарієм, а в жовтні 2018 року — настоятелем монастирської спільноти Марії Помічниці Християн у м. Києві.

Єпископська діяльність

19 вересня 2022 року у Ватикані повідомлено про те, що Святіший Отець Франциск поблагословив вибір Синоду Єпископів УГКЦ і номінував отця Максима Рябуху, СДБ, єпископом-помічником Донецького екзархату УГКЦ, надавши йому титулярний осідок Стефаніяко. Ось як єпископ пригадує про момент отримання звістки про його обрання Синодом Єпископів Української Греко-Католицької Церкви: «З одного боку, будучи простим священиком, який служив як селезіянин для добра молоді та їхнього зростання, — поділився він, — я ніколи, насправді, не думав про те, що Церква могла би прийняти таке рішення щодо мене, і внутрішньо чуюся абсолютно нездібним і невідповідним до такого великого служіння, яке Церква поставила переді мною. Але, з іншого боку, я маю розуміння того, що це є земля, яка шукає Бога, шукає дотику до живого Бога в тих реаліях, в яких живе. І я впевнений, що Бог, Якого я знаю і люблю, ніколи не покидав ані мене, ані моїх друзів, ніколи не полишав молодь, яка крокувала поруч зі мною дорогою свого життя. І це дає мені велику віру в те, що коли Бог просить про щось, Він точно знає, що це „щось“ Він хоче дати».

21 грудня 2021 року перед Вечірнею з Литією у Патріаршому соборі Воскресіння Христового у м. Києві відбувся Чин архиєрейського найменування нового єпископа УГКЦ Максима Рябухи. Його здійснив Блаженніший Святослав, Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви, спільно з владикою Степаном Меньком, екзархом Донецьким, та владикою Йосифом Міляном, єпископом-помічником Київської архиєпархії.

Наступного дня, 22 грудня, у празник Зачаття св. Анни, коли зачала Пресвяту Богородицю, у Патріаршому соборі Воскресіння Христового у м. Києві за участі чисельно зібраного духовенства та вірних відбулася єпископська хіротонія владики Максима Рябухи. Головним святителем став Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Патріарх Святослав, а співсвятителями — владика Степан Меньок, екзарх Донецький, та владика Йосиф Мілян, єпископ-помічник Київської архиєпархії.

Звертаючись до нововисвяченого єпископа, Глава УГКЦ сказав: «Дорогий владико Максиме, сьогодні вас Дух Святий помазує для того, щоб Ви там, де є найбільший біль, темрява несли слово Доброї новини Христового Євангелія, щоб зливали бальзам освячення на рани тих людей, які сьогодні потерпають від браку всього. Дайте їм надію, проголосіть їм слово Христового Божественного Євангелія і його надії, будьте носієм цієї сили. Це сьогодні у Вашому екзархаті два наших мужніх священники: отці Іван і Богдан є в’язнями російських окупантів. Проголосіть їм, принесіть їм радісну новину про звільнення, а разом з ними усім вірним на окупованих територіях, які чекають, щоб те звільнення, про яке ми чуємо сьогодні стало їхньою дійсністю. Це він посилає вас проголосити рік Божої благодаті. Дай Бог, щоб цей рік став роком Божої благодаті, перемоги Христового світла над темрявою, миру над війною, радістю над смутком, Божої сили над неміччю і ницістю людини».

У свою чергу, владика Максим Рябуха подякував усім за молитву та участь у його житті. «„Зболені жахіттям війни Донеччина та Луганщина, Запорізька та Дніпропетровська області… В усьому хочу перебувати поруч із вами, будучи свідомим, що Страсна п’ятниця — це не кінець Божого задуму спасіння. Я разом із вами вдивляюся у тихий світанок Воскресіння. У Святих Тайнах ми знайдемо підтримку для нашої життєвої прощі, у спільнотному досвіді відчуємо силу християнської родини, у молитві та праці побачимо величезні плоди Божої благодаті“, — звернувся до постраждалих від війни новий єпископ.

Локація

Новини та анонси

Інтерв’ю та коментарі

Проповіді та промови

Живе Телебачення Мукачівська греко-католицька єпархія Релігійно-інформаційна служба України Український Католицький Університет Офіційний сайт Ватикану Новини Ватикану Consilium Conferentiarum Episcoporum Europae