Владика Богдан Дзюрах: «Різдво — це не просто ще кілька додаткових вихідних у потоці сірих буднів; це прихід Спасителя»

22 грудня 2020

Дорогі у Христі! Наближається Різдво Христове. Ми йдемо назустріч Христові. І ця зустріч людини з Богом має одну-єдину ціль: наше спасіння. «Він задля нас, людей, і нашого ради спасіння зійшов із небес» — визнаємо ми у Символі нашої віри. Ми молимося тут, у храмі, кожного разу, коли збираємося на Літургії: «Спаси нас, Сину Божий, що воскрес із мертвих…». І кожне наше богослуження супроводжується многократним «Господи, помилуй!», тобто врятуй нас, визволи! І кожне наше богослуження закінчується запевненням, що Христос «помилує і спасе нас, бо Він — благий і чоловіколюбець». Саме задля цього Він і приходить. Бо все решта людина, можливо, здатна власними силами осягнути чи собі запевнити, користуючись тими дари, які отримала від Бога: подбати про хліб і щось до хліба, запевнити собі дах над головою, влаштувати більш-менш вигідно і зручно свій щоденний побут, навіть підтримати своє здоров’я… Але одного собі людина не може запевнити: визволення від поневолення гріхом, визволення від диявольської неволі.

Це можна порівняти з перебуванням у тюремному ув’язненні. Там теж можна більш-менш облаштувати життя: там тобі дадуть щось їсти, маєш можливість час від часу вийти на прогулянку, можна навіть зайти у тренажерний зал, щоб трішки «покачатися», — але вийти з тюрми на волю ти сам не можеш. Хтось мусить ззовні прийти до тебе, відкрити двері, взяти тебе за руку, піднести тебе і вивести на волю…

Тільки Господь дає спасіння

Господь дає спасіння. І нинішнє Євангеліє саме про це говорить. Все решта в Божому Слові — принагідне, все решта — похідне. У цій євангельській розповіді про оздоровлення десятьох прокажених йдеться, очевидно, про щось набагато більше, ніж подолання невиліковної у тих часах фізичної недуги. І коли читаємо в Євангелії, що самарянин повернувся з дороги, щоб подякувати Ісусові, а Той, своєю чергою докорив іншим дев’ятьом за те, що не прийшли і не «воздали хвалу Богові», то розуміємо, що йдеться не просто про їхню нечемність і невдячність, бо Біблія це не книга хороших манер і етикету, але Книга віри, Книга життя, Книга спасіння. І той самарянин, що повернувся до Ісуса, не просто дякував Йому, він припав лицем до землі перед Ісусом, тобто здійснив перед ним акт поклоніння, найвищий жест пошани, який людина виявляє лише Богові. Ми лікарям не поклоняємося; ми можновладцям не поклоняємося; і навіть власним батькам, хоч як дуже їх шануємо і любимо, все ж — не поклоняємось. Бо поклоніння належить тільки Богові. І саме за цим моментом ми пізнаємо, що тут йдеться про відносини людини з Богом, про зустріч, людини, потребуючої спасіння, і Всемогутнього Бога, Який єдиний може це спасіння дарувати.

Зустріти Христа як свого Спасителя і Господа

У цьому жесті поклоніння самарянина перед Господом Ісусом ми розпізнаємо поставу Мойсея, який припав до землі перед Богом, що явився йому в неопалимій купині, поставу апостола Томи, який, впавши ниць перед Воскреслим Спасителем, вигукнув до Нього: «Господь мій і Бог мій!», або ж поставу Сліпонародженого, якого Ісус, коли довідався, що фарисеї геть його прогнали, зустрів і до якого промовив: «Віруєш у Чоловічого Сина?» А той: «А хто він, Господи, щоб я вірував у нього?» Ісус же йому: «Ти бачив його; він — той, хто говорить з тобою.» Тоді той і сказав: «Вірую, Господи!» — і поклонився йому» (пор. Йо 9, 36–38). Отож, роздумуючи над нинішнім Євангелієм учімося, що то значить зустріти Ісуса Христа як свого Спасителя і Господа.

Бог скеровує свою увагу у місця страждання і страху

В першу чергу, звернімо увагу, що сказано, що оздоровлення відбулося тоді, коли Ісус був у дорозі до Єрусалиму. Це не просто вказівка напрямку руху, це — пояснення суті Христової місії, адже саме у Єрусалимі мало довершитися його життєва місія: спасіння людського роду.

Поряд з цим сказано, що зустріч прокажених із Христом відбулася на околиці одного села. Тобто — на подвійній периферії: поза столицею і поза звичайним маленьким поселенням. Євангелист Лука цим прагне підкреслити, що Бог скеровує свою увагу і свої кроки туди, куди люди, як правило, не ходять, і не охоче заглядають: у місця страждання, ізоляції, тривоги і страху.

Гріх як проказа

Саме там назустріч Ісусові вийшли десять прокажених, — людей нещасних, пригноблених, виснажених дошкульною хворобою і переляканих перспективою неминучої смерті. Вони були змушені носити подерту одежу, і ця подерта одіж у символічний спосіб виражала їхню принижену гідність, їхнє впокорення. Вони також, очевидно, були ізольовані, перебували поза селом, не мали більше можливості нормально спілкуватися із ближніми, навіть з найріднішими. Люди виносили їм їжу, залишали її та покидали їх напризволяще, сам-на-сам з хворобою, тримали їх на «безпечній віддалі». Згідно зі старозавітними приписами, вони, стоячи здалека, мусили кричати: «Нечистий! Нечистий!», щоб здорові люди не наближалися до них. Ці зовнішні описи стану прокажених ілюструють внутрішній стан грішної людини, приниженої у своїй гідності, обмеженої у своїх можливостях, бо гріх обмежує, паралізує, ув’язнює, а в’язень, як відомо, не має тих самих можливостей, які має свобідна людина; грішник живе у постійному страху, в тривозі, у тіні смерті, а тому потребує порятунку, спасіння, визволення.

Коронавірус: досвід страждання і туга за порятунком

Роздумуючи над станом цих прокажених, мимоволі приходить нам на думку досвід, який переживають тисячі і мільйони людей у зв’язку з теперішньою пандемією (далека паралель, але все ж таки паралель). Ось одна жінка, яка першою з-поміж членів родини захворіла на коронавірус, відчуваючи, як у оточуючих згущується страх і тривога навколо її особи, раптом вигукнула до домашніх: «Чому трактуєте мене як прокажену?!»… Інша історія: Українка повернулася із заробітків і вирішила відвідати свою сестру, увійшла до коридору, а та кричить з кімнати до неї: «Не заходь, бо я, здається захворіла!»; та зупинилася перед дверима кімнати і обидві залилися сльозами… Іншим разом старше подружжя, яке ще долає недугу, хоч, здається, кризовий період захворювання у них уже минув, визнає, що більше, ніж фізичні болі, їм дошкуляють моральні страждання: ізоляція, тривога, страх, непевність, їда, залишена під дверима… Ця хвороба, як і проказа у нинішній Євангельській розповіді, є образом грішної людини, яка зазнає смертельної загрози, а тому потребує визволення, порятунку, зцілення, спасіння.

Усвідомити свій стан гріха і смертельну загрозу, який він несе зі собою

І ось спасіння наближається. Спаситель сам виходить назустріч страждаючому людству. Він першим робить крок назустріч. Без цього першого кроку Милосердного Бога не відбулося б спасіння. Втім, не можемо недооцінювати також зусилля цих чоловіків із нинішнього Євангелія. А на їхньому прикладі можемо усвідомити собі, що ми, як люди, маємо зробити, щоб прийняти спасіння, що його приносить нам Христос-Спаситель.

Вони мусили перш за все побачити свій жалюгідний стан, усвідомити потребу спасіння. Це буває непросто. Як багато людей на світі живуть, не усвідомлюючи, що вони мають гріх, що вони мають небезпечну смертельну хворобу у собі! Навіть ті, що ходять до церкви, не раз мають у собі цей смертельний вірус гріха і — що найгірше — звикаються із ним, подібно як нам кажуть, що маємо звикнутися жити з цим новим підступним вірусом. Багато людей звикають жити з гріхом, тим більше, що бачать, як сонце на них не падає, земля не розступається під ногами, справи йдуть більш-менш так само, як і раніше, то ж, помилково думають що небезпеки від гріха немає. Але так не є, бо небезпека в тому, що ти перебуваєш у тюрмі, що не живеш повноцінним життям. І якщо в стані такого ув’язнення перейдеш поріг вічності, то це ув’язнення явить своє страхітливе обличчя і триватиме вічно, ти вічно будеш перебувати у смерті, ти не перейдеш «від смерті до життя» (Йо 5, 24), але від смерті «першої» до «другої смерті», як каже Книга Одкровення (пор. Одкр. 20, 6.14; 21,8). Але Христос бажає перемогти твою і першу смерть і також — другу смерть, яка може тривати вічно. Бо перша смерть вічно не буде тривати: вона не доторкає нашої безсмертної душі, а тіло наше воскресне і це буде остаточний тріумф Воскреслого Христа над смертю — коли наші тіла воскреснуть. Однак, коли друга смерть ще за життя над нами буде панувати, тоді ми станемо найбільш нещасними створіннями на цьому світі, бо тут не будемо жити, а тільки животіти, а після смерті будемо вмирати вічно, тобто жити поза обсягом любови. То ж перше, що потрібно, це — усвідомити свій стан гріха і смертельну загрозу, який він несе зі собою.

Вийти назустріч Христові

А відтак нам слід наблизитися до Христа (в тому числі фізично — увійшовши до спільноти віруючих, до храму Живого Бога) і кликати до Того, Хто єдиний може і бажає нас спасти від смерті, кликати, щиро, «з усієї душі і з усієї мислі нашої»: «Спаси нас, Сину Божий!», «Господи, помилуй!». Ми дуже часто стоїмо у церкві, хор співає, а ми думками блукаємо десь дуже далеко. З іншого боку, щира молитва справді наближає нас до Бога. Якби ми кликали «єдиним серцем і устами», благаючи спасіння, то наша участь у Святій Літургії перемінювала б нас, відновлювала б нас духовно і ми відходили б з молитви зціленими, покріпленими, спасенними.

Це зцілення і спасіння довершується тоді, коли ми, послушні Слову Божому, у смиренні і довірі приступаємо до священника, визнаємо свої гріхи і дозволяємо, щоб Божа сила доторкнулася нашої душі, усунула з неї гріховне жало, внаслідок чого смерть відступає, ми осягаємо спасіння.

Різдво — це прихід Спасителя

Дорогі у Христі! Наближається Різдво. Ми йдемо йому назустріч. Але Різдво — це не просто ще кілька додаткових вихідних у потоці сірих буднів і робочих днів. Це прихід Спасителя, про якого ми співаємо у нашій коляді: «Прийшов днесь із небес, щоб спасти люд свій весь, і утішив вся». То ж у Різдві до нас приходить не просто визначний мислитель, мандрівний Учитель чи пророк, який несе людству гарні ідеї, не реформатор, здатний вирішувати економічні проблеми людства, навіть не славний цілитель, здатний подолати людські немочі і недуги, — наближається Господь, предвічний Бог у людськім тілі, Спаситель світу, мій Спаситель.

То ж виходьмо Йому назустріч щирим серцем, смиренно відкриваючи перед Ним наші недуги, з довірою в молитві благаючи про зцілення, із послухом прямуймо до священника, щоб довершилася спасенна зустріч, завдяки якій очистимося із прокази нашого гріха. А тоді наше Різдво буде справжнім, тоді будемо припадати до ясел, як це зробили пастушки, царі, як це зробив самарянин із нинішнього Євангелія; будемо припадати до ясел як до джерела спасіння, яке навідалося і до нашого життя. І тоді у глибині нашого єства почуємо слова, скеровані до чоловіка в нинішньому Євангелії: «Встань, іди! віра твоя спасла тебе!». Амінь.

† Богдан Дзюрах,
Секретар Синоду Єпископів УГКЦ