Владика Богдан Дзюрах: «Нам потрібно крок за кроком виходити із нашої «поганської землі»

13 жовтня 2019

Ісус покинув рідний край Ізраїль і наблизився до нас, стоїть при дверях нашої землі. Але і нам, мабуть, потрібно наслідувати жінку хананейку і крок за кроком виходити із нашої «поганської землі»: із нашого поганства в побуті, в щоденному житті, у професійній сфері, у відносинах із ближніми, у ставленні, врешті-решт, до природи, яке є не просто поганським, але хижацьким. Так, ми маємо у серці іскру віри, але цю віру треба ще дуже часто пробуджувати, плекати, розпалювати, оживляти. Щоб Господь Бог, дивлячись на нашу поведінку, не дивувався з нашого невірства, а навпаки був вражений нашою вірою і сказав: «Народе мій, велика твоя віра! Нехай тобі буде, як бажаєш».

Владика Богдан Дзюрах: «Нам потрібно крок за кроком виходити із нашої «поганської землі»

Ісус не раз був вражений і дивувався. Дивувався вірою людей простих, відкинених, погорджених, а навіть тих, котрих загал Його краян вважав поганами. Так, почувши смиренну відповідь римського сотника, який просив Його про оздоровлення свого слуги, Ісус «здивувався і сказав тим, що за ним ішли: „Істинно кажу вам: Ні в кого в Ізраїлі я не знайшов такої віри“ (Мт. 8, 10; пор. Лк. 7, 9). З іншого боку, прийшовши у свої рідні сторони, до Назарету, Ісус був вражений невірством земляків, представників вибраного народу: „І неспроможен був створити там ніякого чуда, лише вилікував деяких недужих, поклавши на них руки; і вражений був їхньою невірою“ (Мр. 6, 6).

Ісус проходить села і міста, шукаючи живої віри. Нинішнє Євангеліє оповідає, як Ісус покидає межі проживання вибраного народу, де відповіддю на Його проповідь і на Його чуда було невірство, насмішки і відкинення з боку не лише простих співгромадян, але й релігійної старшини. Книжники і фарисеї докоряли Ісусові за позірні порушення різних релігійних приписів і зовнішніх обрядів, в той час як Він намагався пробудити і відродити в їхніх серцях те, що є суттєвим для справжньої релігії: смиренну віру, оживлену всеохопною солідарною любов’ю. Таким чином, гординя, самозадоволення, духовний егоїзм, нечулість на потреби інших — це ті вади, які найбільше загрожують саме релігійним людям.

Цього не могли збагнути книжники і фарисеї, сучасники і земляки Ісуса. Бути смиренними і не вивищуватися понад інших, мати милосердя до всіх потребуючих і знедолених без винятку — це не про них і не для них. Вони є вибрані і вже через сам факт приналежності до вибраних, до «правильних», до «канонічних», — можуть погорджувати іншими, дивитися на них зверхньо, судити і відкидати їх, приклеюючи до них негарні епітети і порівняння. Пригадуєте, як розхвалював себе фарисей перед обличчям Божим в храмі, кажучи, що він не такий, як інші: грабіжники, неправедні і перелюбці, або як ось цей митар (див. Лк. 18, 11).


Ісус у нинішній розмові з хананейкою, правдоподібно, цитує обігове прислів’я, притаманне культурі цього народу, який називав сусідські племена, що не належали до його релігії, «собаками». Але ця цитата була скерована скоріше до Ісусових співгромадян-апостолів, ніж до цієї жінки. Ми часом теж любимо застосовувати подібний метод: бабуся скаржиться батькам на те, що внучата були нечемними, але так, щоб діти чули і трохи присоромилися тим, що робили чи казали за відсутності батьків…


Ісус засмучений і вражений такою поведінка власного народу, яка не має нічого спільного із вірою, то ж в певному моменті своєї діяльності покидає його територію. Одного разу він навіть відкрито дорікне народові за його невірство, цитуючи слова відомого старозавітнього пророка: «Добре пророкував про вас, лицемірів, Ісая, як ото написано: Народ цей устами мене почитає, серце ж їхнє далеко від мене» (Мр. 7, 6). Проте, виходячи поза територію власного народу, Ісус бере зі собою кількох його представників, апостолів, щоб їм щось показати, щоб їх чогось навчити, щоб щось їм усвідомити.

Ось тут, на кордоні з поганським краєм, Ісус зустрічає жінку, серце якої, — Він це бачить — дуже близько до Нього, до живого Бога. Ця жінка вийшла зі своїх околиць, вийшла із поганського краю. А внутрішньо вона покинула свій поганський стиль життя і тепер виходить назустріч живому Богові, що йде до неї в особі Христа Господа. У її серці жевріє вогонь, що його запалив Господній Дух — вогонь живої віри. І настає спасенна зустріч: зустріч живого Бога і людини з живою вірою. Саме така зустріч спричинює зцілення, спасіння, визволення. І вже ніхто і ніщо не може перешкодити цьому спасінню: ані позірна байдужість чи шорсткість у словах Ісуса, ані нетерплячість апостолів, котрі за будь-яку ціну хочуть не так допомогти цій нещасній, як радше, мабуть, позбутися її настирливого крику. Ця витривала, відважна і смиренна віра жінки викликає подив і захоплення Ісуса: «О жінко, велика твоя віра!». Завдяки цій вірі жінка отримала не якісь «крихти з барського столу», а повноцінний хліб, повноту життя, спасіння для себе і для своєї улюбленої донечки.


А як маються справи зі мною? Якою є моя віра? На чому вона базується? Чи я себе називаю віруючим тільки тому, що колись був охрещеним і тепер належу до певної конфесії, до певної церковної спільноти? Спільноти «вибраних», «канонічних», «правильних»? Чи може моя віра базується переважно на певних релігійних атрибутах чи зовнішніх обрядах? А можливо, коли загляну щиро в своє серце, відкрию там певну суперечність, притаманну сучасникам Ісуса — книжникам і фарисеям, котрі назовні видавалися людям побожними, але всередині були повні здирства і лукавства (див. Мт. 23, 23–27; Лк. 11, 39–44)? Не раз себе питаю: чому в країні, де понад 3/4 громадян декларують себе віруючими людьми, процвітає така несправедливість, обман, хабарництво, корупція, аборти, сурогатне материнство, розлучення, безвідповідальність, пияцтво і маса інших суспільних вад і пристрастей? …

Ісус покинув рідний край Ізраїль і наблизився до нас, стоїть при дверях нашої землі. Але і нам, мабуть, потрібно наслідувати жінку хананейку і крок за кроком виходити із нашої «поганської землі»: із нашого поганства в побуті, в щоденному житті, у професійній сфері, у відносинах із ближніми, у ставленні, врешті-решт, до природи, яке є не просто поганським, але хижацьким. Так, ми маємо у серці іскру віри, але цю віру треба ще дуже часто пробуджувати, плекати, розпалювати, оживляти. Щоб Господь Бог, дивлячись на нашу поведінку, не дивувався з нашого невірства, а навпаки був вражений нашою вірою і сказав: «Народе мій, велика твоя віра! Нехай тобі буде, як бажаєш». Амінь.

† Богдан Дзюрах,
Секретар Синоду Єпископів УГКЦ

Персони

Дивіться також

Живе Телебачення Мукачівська греко-католицька єпархія Релігійно-інформаційна служба України Український Католицький Університет Офіційний сайт Ватикану Новини Ватикану Consilium Conferentiarum Episcoporum Europae