СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Вірність і любов є голосом нашої віри, через яку промовляє у світі Божа всемогутність», — владика Тарас Сеньків
Проповідь преосвященного владики Тараса Сеньківа, єпарха Стрийського, у неділю Мироносиць, 16 травня 2021 року, виголошена під час Архиєрейської Божественної Літургії в катедральному храмі Успіння Пресвятої Богородиці в м. Стрию.
Христове воскресіння стало унікальною подією для людства. Від того часу його історія розділилася на «до» і «після». Сьогодні Євангеліє запрошує нас поглянути, як в переломний момент історії життя Ісуса до Нього ставилися люди, передовсім ті, що були найближчі.
Йосиф Ариматейський: мужній вчином милосердної любові
Коли розп’ятий на хресті Спаситель в руки свого Отця «віддав духа», вояки, переконавшись у смерті, повернулися до казарм. Безпросвітний сум огорнув Діву Марію, жінок-мироносиць та апостола Івана, які спостерігали за всім. Як важко зостатися вірним перед лицем смерті, яка забирає всяку перспективу, а з пустоти душі лунає безпорадне: «чому?»
Щось подібне пережив Йосиф Аримафейський, який, згідно Євангелія, не був з числа найбільш приближених до Христа. Але якраз він пішов до Пилата просити тіло Ісуса, а потім загорнув його у плащаницю та гідно похоронив. Це був мужній вчинок милосердної любові: ризикуючи своїм суспільним становищем поховати Розп’ятого Месію у власному новому гробі. Рідні та близькі до Ісуса особи були переважно з Галілеї, то ж лише Йосиф, який мав гріб у Єрусалимі, міг це зробити. Так сповнилися слова пророка Ісаї про Христа: «Йому призначали гріб зі злочинцями, але Він похований у багатого, тому що не вчинив гріха, і не було неправди у вустах Його». Не підозрюючи того, Йосиф Аримафейський став тим «багатим», у гробі якого поховали Спасителя світу. Тоді Йосиф напевно не знав відповіді на те «чому», але залишився вірним Ісусові і по його смерті. До Воскресіння, яке відповість на всі «чому», залишалося три дні.
Мироносиці та апостоли: рух і замкнутість
Першими, рано третього дня, до гробу прийшли жінки-мироносиці. Після того як зняли Розп’ятого, вони «дивилися де поклали тіло Ісуса». Їх любов до Спасителя була сильнішою за очевидну безповоротність смерті. Вони спішили намастити тіло Ісуса пахощами і журилися дорогою, хто їм відкотить камінь від входу до гробу. Та прийшовши, знайшли гріб пустим. Натомість два ангели з’явились їм і спитали: «Чому шукаєте живого між мертвими? Його немає тут: він воскрес».
Апостолів, які були найближче до Христа, здається смерть поглинула більше, ніж їхнього Вчителя. Вони впустили у свою свідомість переконання, що Господь помер і вже ніколи не буде серед них. А Юда, який роками ходив за Ісусом, настільки низько цінив Його, що зрадив його за 30 срібняків, а вкінці з розпуки покінчив життя самогубством.
Вірність та любов одних, як і сумніви та антагонізм інших, є мовби парадигмою для людини сьогодення.
Зранена спільнота Церкви
Після Вознесіння Божий Син не присутній серед нас фізично, але реально через Таїнство Євхаристії у спільноті Церкви — своєму Містичному Тілі. Спільноту Церкви творять люди, які подібно до нас, є далекими від ідеалу. Роблять численні помилки та гріхи, і є багато тих, хто своїм життям не приносять у наш світ миру та світла. Але попри все, всі спільно є членами цього знівеченого і покаліченого людськими гріхами Христового Містичного Тіла.
Можемо по-різному ставитися до нього. Можемо засуджувати, або старатися вилікувати його рани. Можемо дивитися зверхньо, критикувати чи скрипіти зубами від злоби, або підтримувати і допомагати на шляху виправлення. Можемо зрадити один одного, або бути готовими принести себе в жертву заради ближніх. У цій різноманітній і многоголосій людській спільноті Церкви нерідко стається, що когось чи щось, вважаємо назавжди втраченим, «похованим у гробі», і якщо миримося з цим, то воно нас вже більше не цікавить. Ми «не шукаємо живого між мертвими».
Однак насправді ми позбуваємося якоїсь цінності лише тоді, коли самі починаємо вважати її втраченою. Бо все, що має вартість для нашого життя, ніколи не втрачає своєї ціни. Знецінювати можемо тільки ми у своєму серці. Справжні цінності ніколи не вмирають. їх треба шукати, бо те, що ми вирішуємо вважати «гробом», насправді часто є місцем знахідок. Христос прийшов спасти те, що загинуло. Тому Церква покликана завжди йти до «гріховних гробів» її погибаючих у невірстві дітей, щоб привести їх до Того, хто є живим, бо воскрес із мертвих, і тому оживляє те, що для нас вже померло. Ніколи не опускаймо руки, бо наша вірність і любов є голосом нашої віри, через яку промовляє у світі Божа всемогутність.
Амінь. Христос Воскрес!
† Тарас Сеньків,
єпарх Стрийський
