СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Ці чотири дні перенесли Україну в інший стан»: митрополит Борис Ґудзяк до 25-ліття візиту святого Івана Павла ІІ до України
Чи може один візит змінити історію країни? Через 25 років після приїзду святого Івана Павла ІІ до України митрополит Борис Ґудзяк переконаний: це паломництво стало не лише знаковою церковною подією, а й моральним імпульсом, який допоміг українцям глибше усвідомити власну гідність, свободу та відповідальність за майбутнє своєї держави.
У 2001 році Україна була ще зовсім молодою незалежною державою, яка продовжувала шукати власну ідентичність після десятиліть радянського минулого. Візит святого Івана Павла ІІ мав не лише церковне, а й суспільне та політичне значення. Як Ви пам’ятаєте ставлення української влади та суспільства до цього візиту? Чи відчувалася тоді певна обережність або навіть напруга в окремих політичних і церковних колах?
Мене вражало і надихало загальне благовоління України та українців до святого Івана Павла ІІ. Він із християнською любов’ю та щирим бажанням прагнув бути в Україні, з українцями, розуміючи, що їхня ще така молода незалежність і важка спадщина тоталітаризму роблять їх вразливими. Папі тоді вже був 81 рік. Усі знали про його хворобу Паркінсона, але він дуже прагнув цього візиту. Хотів визнати мучеництво Церкви і святість наших мучеників, хотів промовити до українців.
У нас ще був Президентом Леонід Кучма, а поруч у Росії уже був Владімір Путін. Папський візит, анонсований у листопаді 2000 року, мав відбувався в Україні, яку сколихнуло трагічне й жорстоке вбивство журналіста Георгія Ґонгадзе. Того академічного року розгорталася акція «Україна без Кучми», а небезпека рецидивів тоталітарного минулого, мов хмара, нависала над нашою країною.
Папа за всяку ціну хотів бути з нами, принести Боже слово, надію та певність Божого благословення. Він прагнув підкреслити гідність України й українців. Ці чотири дні перенесли Україну в інший стан. Українці були захоплені Іваном Павлом ІІ. Вони хотіли, щоб він приїхав, і не розуміли активного спротиву Росії та Української Православної Церкви Московського Патріархату самій ідеї цього візиту. Пам’ятаю, як про це розповідав мені водій таксі в Києві. Самі українці показали себе з найкращого боку. У Львові, якщо правильно пам’ятаю, в ті дні рівень злочинності різко впав. А на вулицях, під час зустрічей і в повсякденному спілкуванні ще довго після від’їзду Папи можна було відчути дух віри, піднесення та щирої радості.
І озираючись через 25 років, чи можна сказати, що цей візит став одним із тих моментів, які допомогли Україні краще усвідомити себе як незалежну державу, частину європейського простору та народ із власною духовною ідентичністю?
Візит святого Івана Павла ІІ був не лише історичним, а й доленосним. Думаю, що він не просто закарбувався в пам’яті як визначна подія, а й вплинув на сам хід української історії. Вважаю, що той моральний імпульс і натхнення, які українці отримали в час олігархічної корупції, суспільних поневірянь, слабкості верховенства права, бідності значної частини населення та наростаючого російського втручання в українське політичне й суспільне життя, мали довготривалий вплив. Візит сприяв прозрінню та дозріванню українського громадянського суспільства, для якого свідомо чи підсвідомо дедалі важливішими ставали принципи католицької соціальної доктрини: пошана до Богом даної людської гідності, солідарність, субсидіарність і праця задля спільного добра.
Святий Іван Павло ІІ добре знав силу таких духовних процесів. Він особисто пережив святкування тисячоліття Хрещення Польщі. Підготовка до цього ювілею в 1960-х роках і його відзначення у 1966 році стали одним із чинників формування суспільної свідомості, яка згодом виявилася в русі «Солідарність» у 1980-х роках. Цей рух сприяв падінню комунізму в Польщі та вплинув на занепад комуністичної системи в усьому Східному блоці. Саме тому Іван Павло ІІ добре розумів можливість подібних духовних і національних здвигів серед інших народів, зокрема серед українців. Уже в 1979 році, невдовзі після свого обрання, він написав листа до Блаженнішого Йосифа Сліпого, заохочуючи Українську Греко-Католицьку Церкву готуватися до святкування тисячоліття Хрещення Русі-України у 1988 році. Він розумів, що такі події можуть ставати могутнім чинником духовного і суспільного пробудження народу. Тому під час візиту до України він дуже свідомо діяв і промовляв задля зміцнення гідності України та українців, насамперед у їхній самосвідомості. Саме тому він так старанно звертався до людей українською мовою.
На Божественній Літургії для вірних Української Греко-Католицької Церкви на львівському іподромі зібралося понад мільйон людей. До того часу Україна ще не бачила такого масового зібрання. Святий Іван Павло ІІ зібрав українців в ім’я Божої правди, людської гідності та Божого благословення, нагадуючи кожному про вічне покликання людини і безсмертя душі.
Я переконаний, що ці процеси певною мірою сприяли і Помаранчевій революції, і Революції Гідності, а також зміцнили здатність українців уже понад тринадцять років протистояти агресії тирана, жахливій війні та тривалим злочинам проти людяності, які супроводжують спробу знищити Україну та українців як народ. Тому сьогодні, у 25-ту річницю візиту святого Івана Павла ІІ до України, надзвичайно важливо усвідомлювати значення цієї події для нашої історії, нашої державності та нашої духовної зрілості.
Владико, Ви заснували Інститут історії Церкви, який збирав свідчення про життя підпільної Церкви та її мучеників. Наскільки ці матеріали допомогли процесу беатифікації новомучеників УГКЦ у 2001 році?
Беатифікаційний процес має відповісти на запитання: чи була людина святою? Чи її чесноти були героїчними? У випадку немучеників — чи є чудесний знак від Бога, тобто підтверджене чудо? За своєю суттю він є церковно-юридичним процесом, своєрідним трибуналом, який шукає проявів, свідчень і випромінювання святості конкретної особи. А історичні дослідження можуть допомагати відповідати на ці питання, але історична праця є значно ширшою. Вона прагне відтворити повноту картини церковного життя і біографій окремих осіб — церковних, духовних чи суспільних лідерів.
Архів Інституту історії Церкви містить прицільну інформацію про переслідування, заслання до Сибіру, життя в каторжних і підпільних умовах, про передачу віри з покоління в покоління всупереч атеїстичній пропаганді та переслідуванням. Його завдання — максимально фіксувати все. Сьогодні в архівах є понад дві тисячі інтерв’ю, тоді ж, двадцять п’ять років тому, їх було, думаю, близько тисячі. Ці матеріали були допоміжними, але не визначальними. Тому наш архів не міг повністю відповісти на всі питання беатифікаційних процесів, але він безперечно зробив свій внесок.
Думаю, що від початку до кінця в новітній історії Церкви ще не було такого швидкого беатифікаційного процесу щодо такої великої кількості осіб, адже процеси беатифікації зазвичай тривають роками, а то й десятиліттями. Папа розпорядився, що під час його візиту будуть беатифіковані українські мученики. Усі ватиканські служби, а також наша Греко-Католицька і Римо-Католицька Церкви мали завершити відповідні процеси протягом кількох місяців. Підбір мучеників також був зумовлений цими дуже стислими часовими рамками. Мучеників ХХ століття в Україні є, мабуть, не сотні, а тисячі, але для Івана Павла ІІ було важливо, щоб певна значна когорта мучеників була визнана саме під час його візиту. Відповідальні особи у Ватикані, співпрацюючи з представниками наших Церков, зосередилися на тих мучениках, чиї біографії та справи вже певною мірою були опрацьовані.
Сьогодні наші промотори беатифікації та канонізації святих мусять дуже солідно і системно працювати. Уже двадцять п’ять років жодна інша справа мучеників чи немучеників не дійшла до моменту беатифікації. Беатифікаційні процеси потребують ресурсів, спеціалістів, добре підготовлених у цій історико-церковно-юридичній методології, а також фінансів для того, щоб такі команди могли роками системно працювати, виявляти та доводити правду про особливе свідчення кандидатів на визнання святості.
Ви мали нагоду неодноразово зустрічатися зі святим Іваном Павлом ІІ особисто. Якими були ці зустрічі?
Перший раз я побачив Івана Павла ІІ у Філадельфійській катедрі в 1979 році, коли мені було 18 років. Згодом, під час мого навчання в Римі у 1980–1983 роках, я мав нагоду ще неодноразово зустрічатися з ним.
У 1988–1989 роках я передавав Папі звіти про життя Церкви та стан суспільства в радянській Україні на підставі свого перебування в УРСР, а в 1995 році особисто вручив йому матеріали про відроджену Львівську богословську академію.
Саме Ви вітали святого Івана Павла ІІ на місці майбутнього студентського містечка Українського католицького університету. Чи могли Ви тоді уявити, яким стане УКУ через наступні 25 років?
Сьогодні складно заперечити зв’язок між папським візитом, благословенням землі під майбутнє студентське містечко Українського католицького університету та нову Львівську духовну семінарію і подальшим розвитком цих інституцій. Ми дуже вдячні святому Івану Павлу ІІ, а також папі Венедикту XVI, які благословили наш університет. Папа Венедикт, зокрема, зробив першу значну пожертву на велику кампанію розбудови та розвитку УКУ.
Ми, очевидно, сподівалися, що університет відіграватиме важливу роль для Церкви, українського суспільства і навіть у міжнародному контексті. Однак тоді важко було уявити, що це відбудеться настільки швидко і на такому високому рівні. Думаю, важко заперечити, що Боже благословення перебуває над цими інституціями.
Якщо зазирнути ще далі вперед, якою є Ваша найбільша мрія для УКУ через сто років після благословення цього місця святим Іваном Павлом ІІ?
Моя мрія полягає в самій його назві. Щоб цей заклад, ця інституція справді була університетом, була католицькою і була українською. Щоб УКУ займався критичним і творчим осмисленням універсального людського досвіду та людського покликання. Щоб цей університет завжди мав своїм наріжним каменем і своєю місією євангельську істину. І щоб він був для людей, для українців, бо знаходиться на українській землі, але водночас вносив бодай скромну лепту в духовно-інтелектуальну скарбницю людства.
Святий Іван Павло ІІ добре знав, що таке тоталітаризм, війна та боротьба народів за свободу. Чи бачите Ви у словах та діях святого Івана Павла ІІ щось, що допомагає зрозуміти, як він дивився б на нинішню російсько-українську війну? Як Ви думаєте, що святий Папа сказав би сьогодні українцям, які вже багато років борються за свою свободу і живуть в умовах війни?
Безумовно, він говорив би люб’язно, з тонким і влучним богословським сенсом, чітко і потужно. Думається мені, що він не лише промовляв би, а й діяв би пророчо. Він, як це робили останні понтифіки, старався б піднімати весь католицький і віруючий світ до молитви за Україну. Бо молитва стягає Божу благодать, яка чинить чудеса на землі. Він допомагав би людям без двозначностей розуміти наслідки та рецидиви комуністичної тиранії. І я думаю, що так само, як у 2001 році, він би просто приїхав в Україну і був би з людьми.
Ми всі розуміємо, наскільки важливою є солідарність у цей час. Саме тому з нагоди цієї річниці ми підтримуємо запрошення, висловлені Блаженнішим Святославом, нашим єпископатом і Президентом України, до Папи Лева XIV, щоб і він приїхав в Україну. Я не сумніваюся, що такий візит міг би мати не менше історичне значення, ніж візит святого Івана Павла ІІ. Тому заохочую всіх молитися за здійснення такого візиту.
Розмовляла: Галина Василиця для Служби комунікації Філадельфійської архиєпархіїПресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
