Проповідь Блаженнішого Святослава у 17-ту неділю після Зіслання Святого Духа

18 жовтня 2021

Вірити означає не просто погодитися на щось, чого я не розумію, чи вхопити невідому силу, яка виходить з Учителя. Каже євангелист Іван: «Котрі ж прийняли Його — тим дало право дітьми Божими стати, які в ім’я Його вірують; які не з крови, ані з тілесного бажання, ані з волі людської, лише — від Бога народилися» (Ів. 1, 12–13). Про це мовив Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав під час Божественної Літургії у XVII Неділю по Зісланні Святого Духа, коментуючи євангельський уривок про зцілення доньки жінки-хананейки.

Проповідь Блаженнішого Святослава у 17-ту неділю після Зіслання Святого Духа

«Я буду вам Отцем, ви ж будете Мені синами та дочками
— каже Господь Вседержитель»

(2 Кор. 6, 18)

Всечесні отці!
Преподобні сестри і брати в монашестві!
Достойні браття-семінаристи!
Любі парафіяни, прихожани нашого Патріаршого собору тут, у Києві!
Дорогі сини і доньки нашої Церкви в різних куточках України і світу, які є зараз на молитві разом із нами за допомогою цієї живої трансляції!
Дорога наша молоде!
Дорогі діти!

Слава Ісусу Христу!

У слові Святого Євангелія, яке ми щойно чули, Матей проголошує нам Бога як Cпасителя всіх людей, незалежно від їхнього етнічного, національного чи географічного походження. Господь хоче, щоб кожна людина спаслася і прийшла до пізнання істини (пор. 1 Тим. 2, 4). Бо кожна людина була Ним створена для того, щоб у Його єдинородному Сині отримати дар божественного синівства, бути Його сином чи донькою.

До кого прийшов Ісус Христос?

Євангеліє від Матея скероване здебільшого до слухачів юдейського походження, до вихідців із тієї культури. Вони вважали однією із важливих прикмет Месії, якого очікував старозавітний Божий народ, те, що Він буде збирати розсіяних, шукати загублених, рятувати тих, хто перебуває в небезпеці. Месія наново об’єднає в один народ кожного, заради кого Він прийде, і так здійснить свою місію. То хто є адресатом цього спасіння? До кого прийшов Ісус Христос? Чи Він є Спасителем лише юдеїв? Чи потрібно для того щоб бути синами і доньками Божими, народитися тільки в цьому народі? Чи існують межі Його спасенної місії? Ці питання дуже хвилювали ранню Церкву. Від відповідей на них залежало, чи християнство залишиться релігійною течією всередині юдаїзму, чи буде універсальною вселенською релігією, доброю новиною для жінок і чоловіків усіх часів і усіх народів.

Ісус Христос, який долає кордони

Щоб відповісти на ці питання, Матей змальовує нам Ісуса Христа, який долає кордони. Сьогодні ми чуємо про те, що Христос долає північний кордон Ізраїлю і приходить у землі Тиру і Сидону.

Науковці, зокрема історики та культурологи кажуть, що кордони завжди були простором, де формувалася національна, культурна та державна ідентичності, де люди одного народу відчували себе відмінними від представників іншого, сусіднього народу. Кордони часом ставали прірвами, мурами, були политі людською кров’ю, упродовж тисячоліть позначені сотнями, тисячами різних битв. Це були немов злами, що роз’єднували і протиставляли між собою людей.

Христос начебто спеціально долає, перетинає кордон, щоб єднати, щоб шукати те, що загинуло, щоб об’єднати в собі все людство, новозавітний Божий народ.

Ментальність замкнутих кордонів

Прислухаймося до діалогів, які нам представляє євангелист Матей. У Тирі та Сидоні Христа впізнала жінка-ханаанянка. Ми знаємо, що в біблійній мові жінка є символом народу. Це не лише якийсь окремий індивід, бо ми навіть не знаємо її імені. Вона тут виступає обличчям ханаанян, тих, із ким століттями воювали ізраїльтяни, посідаючи обітовану землю. З усіх саме вона впізнала Христа. І почала Його просити, називаючи месіанськими титулами: «Змилуйся надо мною, Господи, Сину Давида!» (Мт. 15, 22). Такими словами не наважився б назвати Христа юдей, який не вірив, що Він є очікуваним Месією.

У певний момент апостоли втомилися і кажуть до Христа: вона так нам дошкуляє, звертає на нас увагу цілих міст — зроби щось із нею, щоб замовкла. Тоді Божественний Учитель починає зачіпати кордони, ментальні розлами, які існували у свідомості Його співрозмовників. Він каже до апостолів: «Я посланий лише до погиблих овець дому Ізраїля» (Мт. 15, 24). Цими словами Христос не так відкриває межі своєї місії, як викриває спосіб мислення апостолів, те, як і що саме вони думають про свого Вчителя, виявляє кордон, який вони носять у своєму серці. Той кордон Він прийшов подолати.


Потім Господь звертається до жінки, починає з нею розмову. Вона Його благає про зцілення доньки. А Христос каже: «Не личить брати хліб у дітей і кидати щенятам» (Мт. 15, 26). Мудра жінка відповідає: «Так, Господи! Але й щенята їдять кришки, що падають зо столу в панів їхніх» (Мт. 15, 27). Іншими словами, Христос торкається ментальних кордонів, які вже були у свідомості ханаанянки і в яких вона приступає до Нього. Бо вона думала, що представники інших народів, окрім ізраїльтян, є безправними звірятами. Лише сини і доньки можуть покликатися перед Отцем на свої привілеї та успадковані блага. Тобто чужинці не мають тієї самої честі, що ті, які належать до цього успішного люду. Христос начебто викликає апостолів і жінку долати розлами, які вони носять у своєму серці, навіть на релігійному ґрунті. Віра ханаанянки відкриває розуміння, що Христос — Спаситель також і її народу. Віра дає можливість із чужинця стати рідним, щенят перетворює на синів і дочок Господа, що можуть споживати не лише крихти з Його столу, а й засісти з разом із Ним за Його трапезою Небесного Царства. Про це згодом напише апостол Петро до охрещених вихідців із поган: «Ви, колись — не народ, а тепер народ Божий, непомилувані, а тепер помилувані» (1 Пт. 2, 10).

Повірити — це наново народитися

За Христовим словом оздоровлюється донька віруючої ханаанянки. «Тоді Ісус у відповідь сказав їй: О жінко, велика твоя віра! Хай тобі буде, як бажаєш» (Мт. 15, 28). Ці слова, жести об’являють нам Ісуса Христа, за словами апостола Павла, як нового Адама, родоначальника нового людства.

Вірити означає не просто погодитися на щось, чого я не розумію, чи вхопити невідому силу, яка виходить з Учителя. Каже євангелист Іван: «Котрі ж прийняли Його — тим дало право дітьми Божими стати, які в ім’я Його вірують; які не з крови, ані з тілесного бажання, ані з волі людської, лише — від Бога народилися» (Ів. 1, 12–13).

Повірити — це наново народитися. Вірити в Христа означає від Нього народитися, у Нього зодягнутися, стати синами і доньками Божими. Так здійснюється те слово, яке ми сьогодні чули в апостольському читанні. Каже Господь до своїх людей: «Я буду вам Отцем, ви ж будете Мені синами та дочками — каже Господь Вседержитель» (ІІ Кор. 6, 18). Коли ми віримо, стаємо синами і доньками нашого Небесного Отця. Тоді Христос начебто починає жити в нашому серці, а ми — носити Його небесний образ.


Церква — таїнство об’єднання всього людства

Описуючи долання кордонів між старим і новим, описуючи плід християнської віри і Таїнства Хрещення, апостол Павло говорить так: «Перший чоловік із землі — земний, другий чоловік — з неба. Який земний, такі й земні, і який небесний, такі й небесні. І так само, як ми носили образ земного, так носитимемо і образ небесного» (1 Кор. 15, 47–49). Коли Христос помирає на хресті, апостол Павло, вдивляючись у це таїнство розіп’ятого Бога, каже, що в проколеному боці відкривається серце нашого Христа-Спасителя. Ламається середостіння, яке розділяло людство між собою. Це засвідчує роздерта церковна завіса. Тому, дивлячись на розіп’ятого Спасителя, каже Павло: «Нема юдея ані грека, нема невільника ні вільного, немає ні чоловіка ані жінки, бо всі ви одно у Христі Ісусі» (Гал. 3, 28).

До сьогодні Церква є таїнством об’єднання всього людства, таїнством єдності людського роду. Благодать Святого Духа, який діє в Церкві, не знає кордонів: етнічних, расових, національних, політичних, а всіх людей збирає в один Божий народ.

І в наш час Вселенська Церква збирає всіх людей в єдиний новозавітній Божий люд — Церкву Христову. Нас навчали Святі Отці, що ханаанянка є образом новозавітної Церкви, яка походить від поган, — нашим образом, дорогі в Христі. Її віра є закликом для кожного з нас щодня у своїх буденних клопотах жити відповідно до дарованої нам гідності дітей Божих і втілювати цю віру в конкретних вчинках.

Відкриття Загальноцерковної вселенської синодальної дороги

Дорогі в Христі брати і сестри! У сучасному світі ми маємо нові кордони, ментальні розлами. Спостерігаємо, як людство починає будувати на кордонах нові стіни та прірви. Папа Франциск закликає всіх людей не будувати мурів, бо єдина запорука збереження миру між народами — бачити в іншому того, кому треба відкрити Боже синівство і з ким ділитися своєю вірою, кому треба проповідувати Боже слово, кого треба шукати як того, хто очікує на Спасителя і Месію. Тому минулої неділі Святіший Отець проголосив відкриття Загальноцерковної вселенської синодальної дороги.

У нашій традиції цим синодальним шляхом, виявом нашої єдності в житті сучасної Церкви в Україні і на поселеннях є її соборність. І наша помісна Церква сьогодні невтомно збирає розсіяних, загублених. Вона завжди була, є і буде осердям єдності нашого народу, в Україні і на поселеннях сущого, але водночас вона завжди відкрита до всіх людей, з якими ділиться спадщиною Київської Церкви на всіх континентах земної кулі, молячись і проповідуючи Боже слово різними мовами до всіх народів. Ця місія непроста в умовах сучасного світу, який позначений ранами пандемії та в якому закриваються кордони, народи. Ми шукаємо нових способів, як бути разом, як збиратися довкола Господньої трапези і як творити нашу вселенську єдність, зокрема за допомогою сучасних засобів спілкування між людьми.

Коли ми порахуємо, скільки цієї неділі синів і дочок нашої Церкви прийшло до храмів, то зможемо лише засмутитися і просити Христа: збери розсіяних, віднайди загублених! Так важливо відгукнутися на заклик Святішого Отця до синодального соборного шляху. Ми продовжуємо крокувати цим шляхом до чергової сесії нашого Патріаршого Собору, який, сподіваємося, невдовзі зможемо пережити. Кожному з нас, духовенству, монашеству і мирянам, молоді і старшим, вченим і невченим, багатим і убогим, важливо перейнятися цією Христовою місією Церкви в наш час і обставинах, почуватися співвідповідальними за свою Церкву і за діло спасіння сучасної людини. Якщо ви знаєте тих, які загублені і не почуваються членами Божого люду, які забули, що вони є дітьми самого Бога, то розкажіть їм про це! Поділіться своєю вірою!


Побачити у ближньому сина чи доньку Божу

Сьогодні також наша Церква молиться до Спасителя, як ця ханаанянка за свою доньку. Ми повинні піклуватися про того, хто ще не знає Господа Бога і далеко від Нього, хто почувається як за кордоном: ментальним, політичним, релігійним. Тому так важливо бути відкритими до кожного, за кого помер і воскрес наш Спаситель і Господь Ісус Христос.

Нехай спільна місія проголошувати Євангеліє про Христа-Бога, який прийшов спасти усіх, і завдання збиратися і збирати всіх у розсіянні сущих, наново стане єднальною силою нашої Церкви. А центром її єднання є Патріарший Собор, який своєю назвою висловлює власну місію.

Хай кожному з нас, хто шукає Спасителя, Господь Бог скаже: «Я є Твій Отець, а Ти — Мій син чи Моя донька». Амінь.

† СВЯТОСЛАВ,
Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви

Персони

Дивіться також

Живе Телебачення Мукачівська греко-католицька єпархія Релігійно-інформаційна служба України Український Католицький Університет Офіційний сайт Ватикану Новини Ватикану Consilium Conferentiarum Episcoporum Europae