СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиТридцять два роки тому івано-франківський собор Воскресіння Христового повернули Українській Греко-Католицькій Церкві
28 січня 1990 року після відправлення Служби Божої в катедральному соборі м. Івано-Франківська тодішній голова облвиконкому урочисто вручив владиці Павлові Василику документ, у якому було сказано, що від цього дня катедра переходить у власність УГКЦ. Голова наголосив, що саме наш єпископ Павло найбільше потрудився для справи УГКЦ.
Сьогодні місцевим жителям та гостям м. Івано-Франківська вже звично, що архикатедральний і митрополичий собор Воскресіння Христового, або як у народі просто кажуть «катедра», належить до Івано-Франківської архиєпархії УГКЦ. В ньому щоденно служать Божественні Літургії, сюди щоденно просто помолитися заходять сотні людей, які вранці поспішають до своєї праці; тут вінчають молодят, хрестять наших дітей; тут проводжають в останню путь українських героїв; ним захоплюються тисячі туристів, які відвідують наше місто. Однак так було не завжди. І про це розповідає Департамент інформації Івано-Франківської архиєпархії УГКЦ.
Ще тридцять років тому ця святині переживала далеко не найлегші часи. Після насильницької ліквідації УГКЦ на Львівському псевдособорі у березні 1946 р. храм, в якому звершували своє служіння світочі нашої Церкви Юліан Пелеш, Юліан Сас-Куїловський, Андрей Шептицький та інші, перейшов у власність російської православної церкви. Альтернативи, як то кажуть, не було. Впродовж 44 років у храмі все ж лунала молитва, на яку приходили вірні, позаяк більшість із нині наявних церков були закритими.
Боротьба за легалізацію УГКЦ
Від 1987 року на теренах Західної України розпочався рух за визнання та легалізацію УГКЦ. Спершу 4 серпня 1987 року 182 представники катакомбної УГКЦ (два єпископи — Павло Василик та Іван Маргітич, 20 священників і 174 миряни) підписали звернення до Папи Римського Івана Павла ІІ, у якому проголошували, що частина духовенства та вірних виходять із підпілля, будуть відкрито відправляти Богослужіння, отож вимагають реабілітації Церкви та повернення храмів. До цього підключилися українські націоналістичні сили та навіть у жовтні 1987 року було створено Комітет захисту УГКЦ, який очолив нещодавно звільнений з ув’язнення політичний дисидент Іван Гель (1937–2011).
Проводилися масові Богослужіння, зокрема панахиди пам’яті Тараса Шевченка (26 лютого 1988 р.) та за жертв Чорнобильської катастрофи (16 квітня) у Львові біля пам’ятника Івану Федоровичу. Подібні масові Служби Божі були організовані у Дрогобичі, Стрию, Самборі, Грушеві, у Сприні, Щирці, Гошеві, Зарваниці, на Білій горі біля Підлисся…
Все це стало підґрунтям для подій 1989 р., коли спершу у травні на Красній площі в Москві наші єпископи Павло Василик (1926–2004), Софрон Дмитерко (1917–2008), Филимон Курчаба (1911–1995) та священнослужителі розпочали голодування, яке тривало протягом п’яти місяців і завершилося перемогою. Біля готелю «Москва» служився Молебень у присутності понад 400 голодуючих. Опісля на празник Зіслання Святого Духа в Івано-Франківську відбулась перша публічна молитва нашої Церкви, яку очолив тоді ще отець, а в майбутньому єпископ УГКЦ Миколай Сімкайло.
В контексті цього ювілею ми згадували події всього 1989 року, який був роком вирішальної боротьби з тоталітарним режимом та увінчався здобуттям української державності й подарував свободу нашій Церкві. Та навіть коли вже офіційно УГКЦ отримала легалізацію, боротьба й надалі тривала. Адже з формальним наданням УГКЦ легального статусу більшість греко-католицьких храмів, котрі були насильно відібрані, й надалі залишалися у володінні Московського патріархату…
З історії катедри
Івано-Франківський катедральний собор — одна з найвідоміших пам’яток нашого міста. Назва катедрального собору Святого Воскресіння є глибоко історичною, адже такою ж була назва головної української церкви міста Станіславова від початку його існування та збудованої ще в 1601 році в с. Заболоття на місці теперішньої синагоги. Про неї згадував мандрівник Ульріх фон Вердум, який відвідав Станіславів у 1672 році.
На початку XVIII століття у Станіславові з’явилися отці єзуїти. Саме вони у 1720 році на місці згорілої (під час нападу турків) церкви розпочали будівництво єзуїтського костелу. Цікаво, що коли копали котлован для фундаменту костелу, то знайшли скарб — 14 тисяч злотих, з яких половина пішла на будівництво храму. Фінансову допомогу для будівництва костел отримував і від Вікторії Лещинської, дружини Йосипа Потоцького. Перший єзуїтський костел був відкритий на день святої Вікторії в 1729 році. Проте через проблеми зі слабким фундаментом стіни почали тріскати і храм довелося повністю розібрати вже в 1752 році. Через рік почалося будівництво нового костелу, що тривало 10 років.
Спорудження тривало до 1763 року. А вже через рік, у 1764 році під час облоги міста російською армією була знищена вежа храму.
У 1772 році, після першого поділу Польщі, Івано-Франківськ перейшов під владу Австро-Угорщини. Орден єзуїтів був заборонений на території імперії Габсбургів і нова адміністрація міста в 1773 році закрила єзуїтський монастир, передавши його приміщення міській громаді. Поступово споруда занепадала.
Після припинення діяльності чернечих орденів австрійцями у 1774 р. костелом почергово користувалися гімназисти і греко-католицька громада. Під час найсильнішої пожежі 1868 року собор дивом не постраждав. На прохання українців австрійський уряд 1849 р. передав храм їм у власність. Трохи пізніше, в 1885 році, була заснована Станіславівська греко-католицька єпархія, і колишній костел отримав своє сучасне ім’я — собор Воскресіння Христового.
Повернення катедри УГКЦ
Після подій 1989 р. після зустрічі М. Горбачова та Папи Івана Павла ІІ в СРСР розпочалася реєстрація перших громад греко-католицької Церкви. Очевидці та свідки тих подій згадують, що не все було гладко, часто відбувалися справжні мітинги та боротьба за святині, які історично належали саме УГКЦ.
В Івано-Франківську, після легалізації УГКЦ в листопаді 1989 р., першою повернулася до свого коріння святиня великомученика Димитрія, що в мікрорайоні Пасічна. Зусиллями світлої пам’яті владик Павла Василика, Софрона Дмитерка та активних священників, зокрема Миколи й Григорія Сімкайлів, Володимира Війтишина та інших, святиня та вся громада знову стала греко-католицькою, де лунала молитва українською мовою, а Божий люд ревно горнувся навколо своєї церкви.
У той же час Івано-Франківська катедра, яка історично була саме греко-католицькою, й надалі перебувала у власності російської церкви.
«Тоді була зібрана група ініціативних містян, які написали відповідне звернення в облвиконком з проханням повернути храм законним власникам», — пригадує очевидець тих подій нині отець-декан Михайло Сушко.
У той час богослужіння в храмі проводилися на свята та неділями (але не завжди). Храм був осідком єпископа Макарія (Свистуна), який у ті роки керував Івано-Франківською та Коломийською єпархією РПЦ.
«Починаючи з кінця 1989 р. під Івано-Франківською катедрою регулярно здійснювали молитовні зібрання наш владика Павло Василик разом із священниками. Після кожної молитви хтось виголошував повчально-патріотичну проповідь. Народу була сила-силенна», — згадує о. Михайло.
Він також розповідає, що в той час почався рух за незалежність нашої держави і такі молитви сприяли цьому руху.
«Служили перед церквою, бо за розпорядженням їхніх настоятелів катедру вони закрили. Тоді вони вже не служили богослужінь», — каже отець.
Після звернення вірних до облвиконкому було прийняте рішення про передачу катедрального собору Воскресіння Христового у власність греко-католицької Церкви. 28 січня 1990 р. після Служби Божої в катедральному соборі м. Івано-Франківська тодішній голова виконавчого комітету Івано-Франківської обласної ради народних депутатів Вадим Бойчук урочисто вручив владиці Павлові Василику документ, в якому було сказано, що відтепер катедра переходить у власність УГКЦ.
Першим настоятелем собору став о. Микола Сімкайло, який опікувався ним аж до дня своєї єпископської хіротонії — 12 липня 2005 р. Відтоді і до сьогоднішнього дня в храмі щоденно відправляється Божественна Літургія, а сама парафія є зразковою не лише в місті, але й в цілій Івано-Франківській архиєпархії.
П’ять цікавих фактів про архикатедральний собор
— Назва архикатедрального собору є глибоко історичною, адже такою ж була назва головного храму міста Станіславова від початку його існування та збудованого ще в 1601 році в с. Заболоття на місці теперішньої синагоги. Про неї згадував мандрівник Ульріх фон Вердум, який відвідав Станіславів у 1672 році.
— З 20 вересня 1899 р. по 17 грудня 1900 р. настоятелем собору, як єпископ-ординарій Станіславської єпархії, був митрополит Андрей Шептицький.
— Храм було реставровано в 1835, 1885, 1995 та 2003 роках.
— Коли копали котлован для фундаменту костелу, то знайшли скарб — 14 000 злотих, з яких половина пішла на будівництво храму.
— 2011 року храм набуває статусу митрополичого собору завдяки проголошенню Івано-Франківської митрополії.
Ось така історія нашого архикатедрального і митрополичого собору Воскресіння Христового. Чимось вона нагадує історію нашого народу та нашої Церкви. З розвитком нашого міста розвивається і собор, який, як 250 років тому, так і сьогодні залишається окрасою всього Прикарпаття.
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
