СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Тато з великої букви»: чим запам’ятався сестрі-василіянці блаженний Василій Величковський
Сестра Теофілія Рутка, ЧСВВ, близько 10 років проводила екскурсії в квартирі-музеї Василія Величковського у Львові. Але її пов’язують із блаженним не тільки музейні експонати, а й особисте знайомство та глибока духовна єдність. Сестра вірить, що Василій Величковський і після смерті допомагає їй та провадить у житті.
Розмова зі сестрою Теофілією Руткою, ЧСВВ, в якій вона поділилася спогадами про владику Василія Величковського, була опублікована у журналі «Дорогою молитви» (за квітень 2016 року), який видається у співпраці з Патріаршою літургійною комісією УГКЦ. Завдяки старанням працівників музею примірник журналу, в якому розповідається про квартиру-музей Василя Величковського у Львові, можна придбати дотепер, відвідавши музей на площі Соборній, 11, кв. 3.
Про це розповідає релігійний інтернет-ресурс «Духовна велич Львова».
Сестро, розкажіть про свій духовний шлях і про те, яку роль на цьому шляху відіграв блаженний Василій Величковський?
У 1965 році в кінці квітня я познайомилася з о. Василієм. Мешкала я на той час одна. Брат мій пішов до війська. Сестра була у Львові, переживала за мене. Вона вже була вступила тоді до монастиря, але ми про то не знали, бо ж було заборонено. Сестра дала мені читати книжку про святого Герарда польською мовою. Я так захопилася тим читанням. Дуже та книжка піднесла мене на дусі. Сестра жила з цьоцею і просила її, щоб та вплинула якось на мене. Казала: «Піди хоч раз до дзядзя». Я подумала: «Чого я буду по дзядзях ходити?» Але вона мені не давала спокою, то я й пішла. Пам’ятаю, як я прийшла: була такої статури як ви, молода, ще тільки двадцять три роки мала. Одягнулася у в’язану блюзку, перстень на руку, завивку зробила. Я собі думала: «Ні, я не хочу до монастиря. Але вже як так просять, то піду до дзядзя».
Їм було тоді шістдесят два роки, а виглядали на вісімдесят (такий змучений, то якраз було десять років після воркутинської тюрми). Його постать мене заінтригувала. Сестра пішла додому, а я залишилася. Висповідалася. Сама не розуміючи для чого, попросила: «Прошу дати мені якусь книжку до читання». Вони ще довго шукали, а потім дали мені. Я не дивилася відразу, яка то книжка, а прийшовши додому, побачила, що то про святого Герарда. І відтоді часто до сповіді туди ходила, вже не хотіла йти до костелу. Але все одно говорила собі: «Ні, я до монастиря не хочу». Мені колись не дуже позитивні речі про монастир розказували, хоча я поняття не мала, що то таке. Тому думала собі: «Ні, я не буду».
Отець мені такі науки часто давали, що є три дороги в житті: хто заміж вийде (то є найширша дорога), є ще безженний стан, а є такі, що йдуть за монашим покликанням. Я ж собі думала: «Я знаю, знаю, що ви мене хочете до монастиря затягнути». Одного разу вони мені кажуть: «Ти би не хотіла поїхати на триденні реколекції?» Я собі подумала: «Ну добре, я поїду, а там скажу, що ні». Тож я була на реколекціях в наших сестер василіянок. Вони так чудово говорили ті науки, що будь-який лід розтопився би і будь-який камінь розсипався на куски. І як вже говорили вкінці науку про Матінку Божу, то плакали і ми всі плакали. А я найбільше. Після того вирішила проситися до монастиря, бо внутрішній голос сказав мені: «То твій шанс спокутувати свої гріхи».
Так я вступила до монастиря. Мені дали облечини, вдягли мене на один день в габіт, щоб я виділа, як виглядаю в ньому. Я дуже рада пішла додому і приходила до отця аж до 1969 року за різними потребами. В шістдесят дев’ятому році 27 січня (то був понеділок) я йшла на роботу і вступила сюди (квартиру владики на площі Соборній, 11/3, тоді пл. Возз’єднання, ДВЛ), бо щось мені треба було вияснити для себе. Зазвичай, як хтось приходив, то о. Василій запрошували до себе в кімнату, а тут не запрошують. Мені здавалося, що вони тремтять: «Ну-ну… Ну-ну-ну…» Скоренько, тихенько. Я сказала, чому прийшла, а за два дні почула, що їх забрали другий раз в тюрму. Більше отця не бачила. То була людина з великої букви.
Коли ви зустрічали блаженного Василія, чи відчували, що то свята людина?
Я вам скажу тільки одним таким реченням. Я мала батька, так як і всі діти, і батько для мене того не зробив, що зробив блаженний. Як я вступила до монастиря, багато сестер жили по родинах. Владика знали, що я сама живу, тож дуже старалися, щоб мені хату купити. Трудно було тоді з хатами, але вони таки купили. В той час мій рідний батько не турбувався, де я поділася. І до нині живу в тій хаті. Владика допомагали мені всяким способом, порадою. Ну то був Тато з великої букви. Могла з усім до них прийти. Я тоді була дуже виснажена, бо півроку сама жила, нічого собі не варила — тільки чай і каву з молоком. Була худа, як палець, така тремтлива, чорна, пропав у мене імунітет. Вони мене під послухом зобов’язали митися холодною водою. А потім сказали до лікаря піти. Я не знаю, що було би зі мною. Завдяки їм я дістала дах над головою. І вони постаралися про моє здоров’я. То був мій учитель, сповідник і духовний провідник. Тільки дуже шкодую тепер, що була така несмілива, скрита. Я повинна була багато питатися, а завжди боялася, не знала, як себе поводити.
У 2009 році я трохи прихворіла, бо в музеї дуже зимно було. І подзвонила відповідальному за музей священикові, і сказала, що буду лишати той музей, бо починаю хворіти. То було вкінці листопада. Я місяць хворіла, а потім прийшла на роботу. Той священик навідався вкінці грудня з братом, ходить туди-сюди і питає: «Ну як ви, лишаєтеся?» Я відповіла: «Лишаюся». Але не сказала, чому. Тоді собі так подумала, що не маю права залишити цей музей. Я не просилася сюди. Мені отці запропонували тут працювати, настоятель благословив мене, і я є тут. Хотіла по своїй волі звідти піти, бо прихворіла. А Божа воля, напевно, була іншою, і сталася подія, яка показала мені це.
Одного дня в музеї я була сама, запалила собі свічку і почала молитися. Свічка довго горіла і майже згоріла дотла, такий вже маленький гнотик залишився. Коли я виходила, то все повимикала, а про те, що треба загасити свічку, забула. То була п’ятниця. Приходжу у вівторок, дивлюся, а свічка чисто вигоріла, ще й на обрусі дірка зробилася. Я була сильно перестрашена, розважила собі, що би то було і якої би наробила біди. Спочатку хотіла то викинути, а згорілий обрус відкупити. Але щось мені заважало це зробити. Внутрішній голос підказав: «Вернися, положи назад». У п’ятницю знову прийшла до музею. Вже чулася спокійніше. Бачу: на білому обрусі є багато чорних крупинок. Пішла вікно відчинити, дивлюся: на підвіконнику ними теж все всіяно. Виглядаю сюди, де були папери. І тут є повно тих крупинок. Я собі зробила таке розваження. Не може бути, щоб та сажа від горілого цілий тиждень по кімнаті кружляла, де вітру нема. Та вона у вівторок вже могла бути повсюди. Я собі вирішила, що для мене то є чудо: блаженний врятували мене від нещастя.
Коли о. Василій тут був, він якось готувався до того, що його ще раз можуть заарештувати?
Я не сумніваюся. Він мені того, правда, не говорив. Тільки казав таке: «І в тюрмі є люди. Одного разу мене взяли на допит, і слідчий так кричав-верещав, місця собі не знаходив, злився». Вони не сказали, що «бив мене». Але, напевно, як такий злосний був, то міг і вдарити. Каже: «А я мовчав і нічого не відповідав». За якийсь час приходить інший, спокійніший слідчий і каже: «Чого ж ви довели нашого сотрудника до такої ярості?» А вони кажуть: «Ви зі мною говорите по-людськи, то я можу вам так само відповідати». Потім той слідчий його допитував і записував усе. Написав кілька сторінок. А потім каже: «В кінці кожної картки підпишіться». Вони чемно підписали кожну картку. А остання картка була до половини списана. І вони намірилися в кінці підписувати. А слідчий легенько положив свою руку на їхню, показав, де підписати. Потім закрив ту справу. І сказав: «Якби ви підписалися вкінці, то тут би дописали все, що хочуть».
Яким ви пам’ятаєте блаженного Василія Величковського як людину? Яким він був?
Неспокійним. Він був (боюся сказати те слово) холеричним. Я не знала Миколая Чернецького, тільки чула, як розказували про нього, що був добродушним, нікому слова поганого не сказав, не насварив нікого, а вони могли насварити. Я вам наведу такий приклад. Отець нам дали радіо на батарейках. Там була антена, і на антені було таке, що закручувалося. Ми слухали радіо «Ватикан», а його хвилі глушили. Я вдома покручу щось на антені, то краще було чути. Вони якось прийшли до нас і питаються, чи то радіо працює. А я показую, що коли радіо не робить, то я візьму кручу тут, а вони мене — по руці. Я не ображалася тим, бо не повинна була так робити.
Деякі люди запрошували їх до хати, молилися, потім давали обід. Сидять вони разом зі всіма. І коли хтось бере хліб, вони теж беруть і мають вже багато хліба наложено біля себе. Отець тільки-но був прийшов з тюрми. Коли гості пішли з хати, то господар наважився запитати: «Владико, ну чого ви так хліба багато брали?» А він каже: «Знаєте, там, в тюрмі, якщо не візьмеш, то з голоду помреш. Там побільше кожен брав. Така в мене звичка вже виробилася, і я не можу її позбутися». Але позбувся потім.
Чого ви найбільше навчилися від блаженного Василія Величковського?
Навчилася тої ревності, як відмовляти собі, як не боятися, що мене в тюрму посадять. Хоча я не знаю, чи була би така відважна, якби мене дійсно забирали до тюрми.
Розмовляла: Уляна Кудла
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
Персони
Владика Василь ВеличковськийАрхиєпископ Луцький, адм. місцеблюститель Глави УГКЦ, блаженний священномученик УГКЦ
