«Слова папи Івана Павла ІІ про справжню свободу і Україну були передвісниками подій Помаранчевої революції і Революції гідності», — Глава УГКЦ

22 червня 2021

20 років тому, 23–27 червня 2001 року, відбувся візит святого папи Івана Павла ІІ в Україну — подія, яка з віддалі цих років бачиться важливою й для України сучасної. Спогадами і думками про це Глава УГКЦ Блаженніший Святослав поділився у розмові з журналістами українських телеканалів.

«Слова папи Івана Павла ІІ про справжню свободу і Україну були передвісниками подій Помаранчевої революції і Революції гідності», — Глава УГКЦ

Паломництво і вдячність за свідчення віри

Якою була головна мета візиту папи Івана Павла ІІ в Україну? Наскільки така підтримка з боку Ватикану була на той час важливою для УГКЦ, яка лише трохи більше десяти років як вийшла з підпілля?

Найперше: Святий папа Іван Павло ІІ хотів приїхати до України як паломник. Він відчував, що українська земля просякнута кров’ю мільйонів жертв Другої світової війни і — він це постійно повторював — мучеників за Христову віру.

Наша Церква була однією з найбільш переслідуваних Церков ХХ століття. І папа хотів приїхати до України для того, щоб винести на Престоли Слави, беатифікувати святих мучеників нашої Церкви. До певної міри, він хотів показати нашу Церкву світу — Церкву, яка заплатила своєю кров’ю за вірність тій єдності з наступником апостола Петра Київської Церкви, яку УГКЦ несе у своїй ідентичності.

Тому очевидно, що після першого десятиліття Незалежності України, першого десятиліття відбудови структур УГКЦ, коли ми вийшли з підпілля на рідних землях, коли нашу Церкву щойно очолив Блаженніший Любомир кардинал Гузар, такий візит вдячності папи Україні і українцям, вдячності нашій Церкві за її свідчення віри, запечатане кров’ю мучеників, було чимось надзвичайно важливим. Важливим не тільки для нашої Церкви, але й особисто для папи. І, як паломник, він приїхав вклонитися Церкві-мучениці, яка тріумфально воскресла з мертвих.

Зазвичай беатифікації та канонізації мучеників віри здійснювалися майже виключно у Римі. Але папа Іван Павло ІІ ту традицію трошки змінив. Думаю, це була одна із місій, завдання, яке він відчував у своєму сумлінні — він хотів подякувати нашій Церкві за її шлях мучеництва, хотів подякувати усім католикам України за те, що вони ціною власної крові підтвердили вірність і сопричастя з наслідником апостола Петра. Це — відчуття обов’язку схилити голову перед незнаними досі мучениками колись мовчазної Церкви. І він приїхав, щоб беатифікувати цілу когорту наших мучеників за віру, винести їх на Престол Вселенської Церкви. Це почуття вдячності за стійку віру під час переслідувань створило контекст паломництва папи як благовісника миру. Це місія, про яку він сам сказав у своєму слові і, думаю, найкраще окреслив зміст цього візиту.

Є ще один дуже важливий момент. Будучи викладачем богослов’я на той час, я брав участь як доповідач у кількох наукових конференціях у Римі. Тобто інтелектуальний світ Ватикану хотів знати, куди їде папа, що це за країна. І нас запросили виступити на різні теми у Папському Григоріанському університеті і у Папському Орієнтальному інституті. Я тоді був викладачем морального богослов’я і у своїх доповідях говорив про моральні проблеми, які є в Україні. Тобто папа і таким чином привернув колосальну увагу до України, збудив зацікавлення.

Свобода, у якій потрібно вчитися жити

Які ще важливі теми домінували під час цього візиту папи Івана Павла ІІ? Що було найважливішим, якщо дивитися у ретроспективі цих 20 років?

В одній із своїх промов він сказав, що дуже добре знає, що сталося на цих землях у Східній Європі під час, як він це назвав, комуністичного апокаліпсису. папа розумів, що він приїжджає до країни, яка переживає процес трансформації, рухається від пострадянської колонії — країни, яка була частиною імперії, до будівництва вільної незалежної держави.

Час був непростий — перше 10-ліття Незалежності України. І папа дивися на суспільство України з позицій певних принципів і певного бачення своєї власної батьківщини: Польща колись теж рухалася дорогою звільнення від пострадянського комуністичного минулого до демократії. І, як на мене, він приїхав наприкінці першого десятиліття Незалежності, щоб дати нам рецепт — як будувати вільну незалежну Україну.

Івана Павла ІІ вважають одним із найбільших гуманістів ХХ століття і недарма пов’язують з його особою падіння Берлінського муру. Сам факт, що він був поляком, на той час з теренів Варшавського блоку, був покликаний до Риму і отримав можливість говорити на цілий світ. Хто міг краще розвінчати всі ці комуністичні міфи і реалії комуністичних режимів? Він розумів, що комунізм лише обіцяє рівність, братерство і щастя, але насправді краде все це. Розумів, що немає гідної держави без поваги до людини. Він тоді казав, що Церква є оазою людської гідності, тобто створює простір, де люди відчувають себе гідними. До речі, польська «Солідарність» починалася в костелах, бо де ще можна було зійтися і поговорити про справжнє, не боячись зради? У Церкві, яка була середовищем довіри і відчуття своїх.

Тому тема, яка, на мою думку, домінувала тоді і на зустрічах з Церквами, з політичними, громадськими і культурними діячами, і з молоддю — це тема свободи. Папа привітав, що ми отримали свою свободу і незалежність у мирний і безкровний спосіб — він це підкреслив в одному зі своїх виступів. Але цю свободу ми мусили осмислити, оцінити і навчитися з нею жити. Свобода, яку ми отримали, стала певним викликом для українського суспільства, і тому папа давав певні рекомендації, певні правила — як нам вчитися жити як свобідним людям у демократичній країні

Він сказав тоді Україні, українцям і, зокрема, молоді: Україна перебуває у перехідному періоді від тоталітарного посткомуністичного до демократичного суспільства, і це — період бурхливих змін і трансформацій. І він приїхав, зокрема, й для того, щоб заохотити молодих людей шукати свободу, зростати у цій свободі. Під час зустрічі з молоддю у Львові, на Сихові, біля Церкви Різдва Пресвятої Богородиці, папа сказав, зокрема, що свобода часом може бути набагато вимогливішою і коштувати більше зусиль, аніж неволя.

На зустрічі з папою прийшла тоді неймовірна кількість людей, не тільки вірян УГКЦ чи римо-католиків, а й зовсім світських людей. Чому люди так хотіли побачити і почути папу Івана Павла ІІ?

Він приїхав як паломник миру, і сам так казав про це. Очевидно, що він приїхав як глава Католицької Церкви, але не лише до римо-католиків чи греко-католиків — він приїхав до всіх українців. Думаю, ці акценти були чітко розставлені, коли він захотів мати зустріч із Всеукраїнською Радою Церков і релігійних організацій. Він відвідав Бабин Яр і Биківню, щоб вшанувати жертв Голокосту і комуністичних репресій. Він говорив ще тоді, у 2001-му, що українці — це народ, який пережив страшні геноциди, згадав і про Голодомор, про Голокост і про депортацію кримських татар. Кожна його зустріч була подією — інтелектуальною, духовною, суспільною, культурною.

Очевидно, важко було передбачити всі деталі цього візиту, як і те, наскільки українське суспільство почує папу, наскільки цей візит відгукнеться в серцях людей. Але певні речі свідчили: та духовна сила, яку мав папа Іван Павло ІІ, захопила серце і увагу всього українського суспільства.

У тих подіях я був присутній як коментатор: літургію у Києві, на стадіоні «Чайка», я коментував по Національному радіо, зустріч папи з молоддю — на Національному телебаченні. І увага усіх була надзвичайно великою.

Пригадую, на Літургії у візантійському обряді тут, у Києві, папа говорив про єдність — про те, «щоб усі були одно». Коли на Національному радіо я коментував і пояснював, що відбувається, всі працівники радіо відклали свою роботу і зібралися навколо нас, вслухалися, ловили кожне слово… І в кінці, коли папа говорив про єдність і мав йти до причастя, я коментував, що найвищий вияв єдності у Церкві — не підпорядкування чи визнання влади, а саме можливість причащатися разом Тіла і Крові Ісуса Христа. І ось коли я це говорив, папа приступив до причастя. Я подивився на тих всіх людей — журналістів, коментаторів, дикторів радіо — у них на очах були сльози. Власне, папа якраз і показав, у чому полягає ідея єдності Церкви, про яку він так мріяв, до якої закликав — це єдність у молитві, у сопричасті, в можливості разом стояти довкола одного Престолу. Це — єдність у різноманітності. І це побачила і Україна, і світ під час його візиту.

У багатьох контекстах папа Іван Павло ІІ називав Україну лабораторією. Говорячи з представниками католицького єпископату двох обрядів, він говорив про Україну як лабораторію віри, лабораторію Церкви. На зустрічі з Всеукраїнською Радою Церков і релігійних організацій ми почули вираз — «лабораторія екуменізму». На зустрічі з молоддю папа говорив, що молодь покликана Церквою шукати християнські відповіді на виклики, які ставить перед християнами новий час. І знову прозвучало слово — «лабораторія віри». Тобто Україна як якась дуже особлива спільнота, особливий народ, де багато чого, можливо, відбувається вперше, де можуть бути опрацьовані такі відповіді на питання сучасності, які послужать цілому світу. Бо у лабораторії, очевидно, робляться відкриття, з’являються якісь нові, невідомі раніше речі, які можуть послужити цивілізаційному руху вперед. Щось подібне папа вбачав у потенціалі, в історії, але також і в майбутті України.

«Україна любить папу!»

Чи пощастило вам тоді спілкуватися з папою Іваном Павлом ІІ особисто? Можливо, якісь деталі, враження, якими ви могли б поділитися…

Я тоді був віце-ректором Львівської духовної семінарії, викладачем богослов’я, і був за лаштунками цього візиту, якщо так можна сказати. Але мав нагоду підійти до Івана Павлі ІІ 27 червня, на урочистій Літургії на іподромі у Львові. Там було півтора мільйона людей, і я був одним із церемонієрів — тих, хто допомагали в організації цього богослужіння. Моїм обов’язком було підготовляти людей до приїзду Святішого Отця. Пригадую, як тоді ці півтора мільйона людей одним голосом співали: «Україна любить папу!». Пригадую також коментар одного російського видання про цю мою акцію: «Псевдомонах без бороди, в рясі з широкими рукавами, загіпнотизував півтора мільйона людей і заставив їх кричати „Україна любить папу“ (сміється). Насправді ж це був півторамільйонний голос радості люблячих і вдячних сердець.

Коли Святіший Отець підійшов до престолу, ми мали нагоду з ним поспілкуватися, і потім, по закінченні літургії, могли підійти до нього, отримати благословення, маленькі пам’ятні сувеніри…

Він уже тоді був дуже немічним, але й дуже сильним духом, міг діяти спонтанно. Наприклад, у Львові, під час зустрічі із молоддю, почався дощ, і доволі сильний. І папа в певний момент відклав свою промову і почав співати польську пісеньку про дощ: «Дощику, дощику, не падай, бо тебе тут не треба! Іди на ліси-гори і вертай до неба!». Сонце блиснуло, дощ закінчився, і папа каже: «Так, дощ паде, діти ростуть». Пригадую ейфорію молоді, яка була просто зачарована таким спонтанним жестом папи.

Так, він вмів співдіяти з величезною кількістю людей. Часом ми могли його бачити змученого, справді немічного. Але коли він бачив перед собою таку велику кількість людей і починав до них промовляти, він преображався на очах — сили звідкись до нього поверталися і він міг реально тримати увагу такої великої кількості людей і промовляти до них глибоким Божим словом. Треба сказати, він завжди і скрізь говорив українською мовою. Просто уявіть: у його віці він спеціально вчився читати тексти українською мовою, бо хотів промовити до України її рідною мовою.

Чи був задоволений він сам цим візитом, наскільки справдилися його надії?

Він був дуже вражений цим візитом. По-перше, вражений побаченим, вражений цими зустрічами, вражений кількістю людей, які прийшли його зустрічати — людей, які стояли і в Києві, і у Львові на вулицях, по периметру його пересування, і щиро його вітали.

Але була одна річ, яка справді вразила його в саме серце. На іподромі, після тих дощів, там, де люди мали стояти, було болото по коліна. І папа бачив, як півтора мільйона людей стояли не на чистій площі, як у Ватикані, а по коліна в болоті. Але молилися з такою силою, що він був просто захоплений тим народом. Я пригадую, бо і мої батьки були на тій Літургії, і як вони з того місива виходили. Але всі були настільки щасливі…

І папа, повернувшись до Риму, у молитві «Ангел Господній» у неділю поділився з людьми своїм враженням. Ця молитва, зазвичай, проводиться з вікна Папського палацу, а люди, які моляться, стоять на площі — чистій, просторій, гарній, вимощеній стародавньою бруківкою. І папа їм сказав: «Ось, ви стоїте на гарній чистій площі, а зі мною в Україні молилися півтора мільйона людей: вони стояли по коліна в болоті, але навіть цього не зауважували…». Так, сила молитви, яка їх зібрала, була настільки сильною, що всі ці незручності цілком відійшли на задній план.

Через візит Святішого Отця Україна підтверджувала свою незалежність і суб’єктність

Якими були результати цього візиту для України — для Церквизокрема, і для суспільства і держави загалом?

Треба пригадати, що Українська держава у першій половині 2001 року була у дуже делікатних обставинах. Це був другий термін президентства Леоніда Кучми: зникнення Георгія Гонгадзе, «касетний» скандал, початок руху «Україна без Кучми», скандал, пов’язаний із продажем зброї — «кольчуг»… Тобто Україна певними діями з боку Росії знову заганялася під протекторат Росії. А папа приїхав і ствердив незалежність і суверенітет України як вільної демократичної держави! Більше того, він заохочував українську молодь будувати справжню незалежну Українську державу».

Приїхавши до України, він називав себе паломником, тобто підкреслював, що цей візит не має якогось політичного підтексту — він хотів висловити свою пошану до християн України різних конфесій, до нашої історії, нашої культури. Але, з іншого боку, він чітко і ясно окреслив кордони нашої країни, він привітав українців, цитую — «від Сімферополя і Одеси до Харкова, від Донецька до Львова». Я би сьогодні сказав, що папа публічно визнав недоторканість кордонів Української держави. Він тоді окреслив ті кордони, за які ми сьогодні боремося ціною крові наших солдатів.

Тоді, знову ж таки, вся світова спільнота звернула увагу на Україну. Через візит Святішого Отця Україна набувала суб’єктності. Думаю, навіть на цьому рівні — рівні поваги до державності України, її бажання будувати своє майбутнє як європейської незалежної держави, це було озвучено і стверджено святим папою Іваном Павлом ІІ. Можна сказати, папа визнав і по-новому підніс Україну не як члена СНД, а як суб’єкт міжнародного права.

Іван Павло ІІ: «Україна буде такою, якою ви її збудуєте»

Минуло 20 років від візиту папи, а ми досі згадуємо цю подію як унікальну в історії нашої держави…

Думаю, перший офіційний візит Вселенського Архиєрея завжди буде історичним. А слова, які папа промовив і до державних діячів України, і до діячів культури й науки, і до релігійних діячів, і до української молоді, назавжди залишаться як певний дороговказ, як нам розбудовувати демократичне суспільство і зміцнювати свою державу.

Хотів би пригадати кілька акцентів, коли він зустрічався з політичними, громадськими і культурними діячами та представниками бізнесу. Він чітко тоді сформулював три принципи справжньої демократії. Перший принцип — визнання вищих цінностей. Як католик, він говорив про божественні істини, про Божу владу. Бо якщо людина не має нічого святого в душі, вона дезорієнтована. Друга засада — повага до гідності людської особи: без поваги до людини немає демократії. А третя — що влада має бути служінням усім, починаючи з найслабших і найбільш потребуючих.

Коли він говорив до бізнесменів, він казав: дбайте не про прибуток, а про людину. Уявіть: коли зароджувалася олігархічна система і кожен дбав лише про свої інтереси, про збагачення якомога швидше і з найменшою відповідальністю, папа бачив цю моральну хворобу і дуже чітко про це сказав.

Коли ми говоримо про різні викривлення уяви тогочасних політиків про те, що означає політична влада, папа каже: влада — це служіння. Каже: застерігаю вас дбати про вузькокорпоративні і особисті інтереси. Він пригадав фразу Володимира Мономаха з його «Поученія дітям». Ті слова дуже по-особливому прозвучали в контексті політичних подій того часу: не дайте сильним губити людину. Як на мене, це були дуже сильні слова.

А коли він говорив до молоді, сказав так: справжня свобода вимоглива, вимогливіша від неволі, і пов’язана з відповідальністю. Тобто бути вільним не так легко і просто, це означає брати на себе відповідальність. І вказав дорогу до свободи — як вчитися ставати вільними. І пригадав Десять Божих заповідей. Сказав, що це і є той компас, за яким потрібно рухатися. І ще одна фраза тоді прозвучала, як на мене — пророча: «Україна буде такою, якою ви її збудуєте».

Уже на початку 2000-х багато українців виїжджали, починалася нова масова хвиля міграції. А папа Іван Павло заохочував молодих українців залишатися вдома — бо «немає на світі другої України, немає другого Дніпра». Говорив до них словами Шевченка, говорив — Україна вас потребує, не втікайте від відповідальності, бо ви є тими, хто може і повинен свою країну змінити. Потім деякі експерти казали, що ті слова папи були, до певної міри, пророчими, а з іншого боку — народотворчими. Тобто ці слова були про те, що суб’єктом перетворень у державі, промоутером змін є не так якісь політичні чи державні інстистуції, а молодь, яка може і повинна збудувати ту країну, у якій би хотіли жити і народжувати дітей.

Візит папи і його слова про справжню свободу, про те, що Україна є європейською державою, з європейською історією і культурою, були певними передвісниками подій Помаранчевої революції а, відтак, Революції гідності. І ті принципи, які він проголосив, були почуті.

Текст опрацювала Оксана Козак
За матеріалами Департаменту інформації УГКЦ
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ

Персони

Дивіться також

Живе Телебачення Мукачівська греко-католицька єпархія Релігійно-інформаційна служба України Український Католицький Університет Офіційний сайт Ватикану Новини Ватикану Consilium Conferentiarum Episcoporum Europae