СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Подолаємо страх довірою до Бога», — владика Іван Кулик про відповідь християн на виклик пандемії
У своїх духовних роздумах для газети «Божий сіяч» преосвященний владика Іван Кулик, єпарх Кам’янець-Подільський, намагається дати кілька рекомендацій щодо того, як християнин повинен реагувати на страх, паніку та негативні емоції, спричинені зростанням пандемії Covid-19.
За останні місяці через пандемію коронавірусу в житті світу відчувається наелектризоване відчуття страху. Для багатьох людей відсутність перевіреної інформації про вірус на початку епідемії породила чимало хвилювань, які переросли в паніку. Це почало стосуватися і церковного життя. Багато осіб через страх заразитися у храмі, перестали його відвідувати.
Окрім того, у повсякденному житті ми часто маємо відчуття страху. Що це за психічний стан і як він проявляється в тих чи інших обставинах, роздумує владика Іван Кулик, єпарх Кам’янець-Подільський.
Не бійся
Коли говоримо про страх, то зазвичай асоціюємо його з негативним руйнівним відчуттям, однак страх буває різним і не всякий страх негативний. Не можна сказати про природний страх як про такий, який є шкідливим чи тим паче гріховним. Природний страх дозволяє людині зберегти в безпеці своє життя і здоров’я, а нестача природного страху, навпаки, вводить людину в ризик безпідставно втратити життя чи здоров’я. Наприклад, йде мова про страх перебувати на висоті без засобів безпеки, страх кидатися у воду без уміння плавати, страх самітно ходити темними вулицями тощо. Такі страхи оправдані.
Однак бувають і неоправдані страхи — ті, які не діють як звичайний засіб безпеки життя та здоров’я. Людина, до прикладу, може боятися бути не такою як інші, тобто, як ми кажемо, «плисти проти течії»; може боятися сказати те, що думає, аби не бути висміяною чи відкиненою; може боятися вибрати непопулярний фах чи стан життя; може боятися не оправдати чужі, не завжди добрі, сподівання та мрії тощо. Іншими словами, може боятися бути собою. Такий страх є проявом внутрішньої несвободи і недосконалості. Це не природний, а руйнівний страх, який слід долати.
Будь мужнім
Інколи страх бути собою пов’язаний з боязню втратити життя чи здоров’я. Приміром, людина може боятися висловити свої національні чи релігійні погляди, якщо розуміє, що за таке визнання буде скарана фізично або ізольована соціально. Звісно, зрікатися своєї віри чи поглядів зі страху за фізичне життя чи соціальне благополуччя не є оправданим, оскільки це однозначно моральне зло, але складні обставини все ж зменшуватимуть відповідальність людини за таке зречення. Незважаючи на те, що страх за своє життя чи здоров’я є природним, чинити моральне зло з огляду на страх не є правильним. Страх бути собою (негативний) не може бути оправданий природним страхом (нормальним).
Аби долати руйнівний страх бути собою, страх, який поневолює, потрібно розвивати в собі чесноту мужності. Катехизм Католицької Церкви говорить про це так: «Мужність є моральною чеснотою, яка забезпечує стійкість у труднощах і витривалість у старанні про добро. Вона зміцнює рішучість протистояти спокусам і долати перешкоди в моральному житті. Чеснота мужності робить людину здатною перемогти страх навіть перед смертю, виступати проти випробувань і переслідувань. Вона робить людину здатною до самозречення і жертви свого життя, щоби захистити справедливу справу».
Господь з тобою
Бувають випадки, коли людині нічого не загрожує в актуальний момент, але вона все ж боїться чогось надуманого або майбутнього як такого. Наприклад, боїться постаріти, зазнати болю, втратити здоров’я, роботу, сім’ю, майно, а в підсумку — боїться померти. Такі страхи бувають обґрунтовані та необґрунтовані. Це одне, коли людина боїться тортур або насильницької смерті, що дійсно чигають на неї в близькому майбутньому (природний страх), та інше, коли боїться чогось природного (старіння, втрата краси, ослаблення організму) або надуманого (немає приводу, але людина боїться за своє здоров’я, сім’ю, роботу чи майно). Неприродні та необґрунтовані страхи потрібно долати, розвиваючи в собі довір’я до Бога. Бог є Той, Хто дбає про кожне творіння, тим паче про людину. Якщо християни вірять, що все волосся на голові кожної окремої людини пораховане Богом (пор. Лк 12,7), то як можуть сумніватися, що Господь подбає про людину в небезпеці та дасть їй усе необхідне?
Смерть — це не кінець
Християнин, як і кожна людина, має природні страхи, і це нормально, але повинен долати неприродні страхи. Окремим страхом є страх смерті, навіть якщо вона не від важкої недуги чи насильства. Автор Послання до євреїв говорить, що до приходу Христа усіх людей «страх смерти все життя тримав у рабстві» (Євр 2,15). Перемігши смерть, Господь визволив від цього страху тих, які вірують у Нього. Тож християни не можуть жити в страху смерті. Бо саму смерть вони не можуть розуміти як закінчення всього, як перехід у небуття чи як остаточну втрату своєї людськості. Смерть для християн постає як перехід у вічність, як прибуток, за висловом апостола Павла (див. Флп 1,21). Якщо найвище блаженство — це вічне життя з Богом, то смерть — ворота, які запроваджують нас до вічності, а тому прибуток, а не втрата. Звісно, що багато християн, на відміну від св. апостола Павла, можуть боятися смерті, бо не мають певності щодо свого оправдання на Божому суді. Такий страх здатний збуджувати покаяння і хоч таке покаяння недосконале, все ж є добрим кроком до Бога (див. ККЦ, 1453).
Зберігай спокій
Коли людина опанована неприродними страхами, нею легко маніпулювати. Наприклад, політики можуть впливати на вибір співгромадян, знаючи їхній страх зубожіння чи втрати певних прав або державної незалежності. Продавці можуть переконати людей щось непотрібне купувати, знаючи їхні страхи перед лицем епідемії, прогнозованого катаклізму чи чогось подібного. Не лише люди можуть маніпулювати одні одними, знаючи страхи слабкої сторони, але й нечисті духи можуть маніпулювати людьми, щоби відвернути їх від Бога. Уражені неприродними страхами люди часто відходять від спілкування з Богом та причетності до Його Церкви. Катехизм УГКЦ так про це каже: «Страх позбавляє людину миру. Людина уникає спілкування з Богом».
Май Страх Божий
Це цілком добрий страх і не просто добрий, а святий страх, який є даром Святого Духа. Такий страх є початком, повнотою і вінцем мудрості, як говорить нам Святе Письмо (див. Сирах 1,1418). Такий страх не просто не має нічого спільного зі стражданням, а навпаки, є веселістю: «Страх Господній звеселює серце й радощі дає, втіху та довголіття. Хто страхається Господа, блаженним стане наостанку, і в день кінця свого — благословенним (Сирах 1,1213). У чому ж полягає святий страх? Не в тому, щоби боятися особового Бога, Який здатний скарати на вічні муки, а в тому, щоби боятися образити Бога своїми гріхами, зневажити Його любов і чоловіколюбство. Тобто це не страх, що випливає з егоїстичних міркувань (страх зазнати вічної муки), а той, який випливає з чистої любові до Бога. Страх Божий є трепетом перед Богом, благоговінням. Християни знають, що вони люблені Богом, і люблені до такої міри, що відкуплені кров’ю Сина Божого. Тож рабський страх перед Богом не є властивим для християн. Св. апостол Павло так пише у Посланні до римлян: «Бо ви не прийняли дух рабства, щоби знову підлягати боязні, але прийняли дух усиновлення, яким кличемо: „Авва! — Отче!“ (8,15). А апостол Йоан у свою чергу каже: „Страху нема в любові, а, навпаки, досконала любов проганяє геть страх, бо страх має в собі кару, а хто боїться, той недосконалий у любові“ (1 Йо 4,18).
Довірся Богові
Пандемія внесла певні корективи в церковне життя. Але зв’язок віруючих з Богом не може залежати від тих чи інших обставин, він повинен бути постійним.
Відповідальність у контексті пандемії спонукає нас належно ставитися до дотримання різних карантинних вимог (носити маски, зберігати фізичну дистанцію, ізолюватися при недузі і т. д.). Це є відповідальність і за себе, і за ближнього. Сьогодні світ акцентує на фізичному здоров’ї та боїться його втратити.
Щоби долати страх бути ураженим коронавірусною інфекцією, треба, з одного боку, розвивати особисту відповідальність у ставленні до матеріальної дійсності, а з іншого, що не менш важливо, розвивати довіру до Бога.
Дотримання усіх карантинних засобів, старання всіляко запобігти зараженню, поєднане з довірою лише до себе, а не до Бога, викликає насправді страх, а не мир. Страх щось не припильнувати, щось упустити та в результаті бути зараженим. Але те, що позбавляє страху, це довіра до Бога. Ті, хто вірять в Бога як у всемогутнього Промислителя всього, що існує, не мають страху заразитися чи померти, хоча роблять усе можливе, щоб епідемія не поширювалась. Довіра до Бога долає страх.
† Іван Кулик,
єпарх Кам’янець-Подільський
