Отець-номінант Іван Кулик: Йду, щоб «проповідувати світло народові»

30 листопада 2019

Він любить фіалки та ромашки, слухає українську народну музику, на обід полюбляє куштувати пасту «Фетучіні з лососем», а найкращим подарунком вважає дитячі малюнки із його зображенням. Отець Іван Кулик, зазвичай, прокидається о 6:30, а лягає аж о 23:00. І весь цей час він присвячує для служіння Богові та людям. Про отця, який невдовзі стане правлячим архиєреєм Кам’янець-Подільської єпархії УГКЦ читайте далі.

Отець-номінант Іван Кулик: Йду, щоб «проповідувати світло народові»

Отче Іване, перед тим, як розпочати розмову про Ваше священниче покликання, хотілося б трішки дізнатися про Вашу родину та походження. Ким були Ваші батьки? Яке релігійне виховання Ви отримали в сім’ї? Чи є у Вас брати і сестри?

Народився я в с. Переволока на Тернопільщині, в простій християнській родині. Батько Михайло працював кранівником в Бучацькому лісовому господарстві, а мати Ольга працювала прибиральницею у місцевій сільській школі. Батьки старалися виховувати мене разом із старшим братом Василем добрими людьми, у любові до Бога і до ближнього.

Якою була Ваша перша зустріч із Христом та Церквою? Чи були у Вашому житті люди, які призвели до цієї зустрічі?

Дуже добре пригадую участь у Божественній Літургії, яку служив блаженної пам’яті владика Павло Василик. Це був 1989 рік, коли Церква починала виходити з підпілля, а мені тоді було лише 10 років. Ця Літургія, яка служилася на території місцевого цвинтаря, оскільки сільська церква перебувала у власності православної громади, справила на мене велике враження. Пам’ятаю, як нам, малим хлопчикам, давали тримати дикирій і трикирій, єпископський жезл чи інші літургійні речі під час прислуговування на Божественній Літургії. Тоді для мене, малої дитини, це було щось надзвичайне, цікаве і зворушливе.

Сьогодні, справді, дякую Богові за всіх людей, які вели мене до зустрічі з Ним. Найперше у цьому контексті мені згадується моя бабуся. Саме вона навчила мене молитися, бережно робити знак хреста, відвідувати святі місця. Ці підставові речі, відкриті мені бабусею, започаткували у мені пошук духовного. Окрім родинного кола, вплив на моє духовне життя мали священники, що звершували служіння в Переволоці. Мова йде про о. Григорія Канака, о. Василя Деркача та о. Ігоря Вовка. Отець Ігор здійснює своє служіння у моїй родинній парафії до сьогодні та серед духовних осіб саме він найбільше впливав на мій духовний поступ.

Звичайно, що ми виростаємо у спільноті, ми вчимося від інших людей та обставин, якими наповнене наше життя. Чи пригадуєте Ви перші відвідини парафіяльної Церкви та знайомство із тамтешніми священниками?

Церковна спільнота, особливо конкретні люди та події, мають великий вплив на наше життя. Люди, які мене оточували в парафіяльній громаді, були дуже віруючими. В 1990 році сільська греко-католицька громада, оскільки не мала можливості молитися у місцевому храмі, звела невеличку капличку на околиці села. В каплиці вміщалося заледве десять людей, а решта стояли під відкритим небом, незважаючи на дощ, сніг, холод чи пекуче сонце. Так ми молилися протягом майже п’яти років. Тому постава цих людей в парафіяльній спільноті стала для мене прикладом сильної віри і великої любові до Бога.

Приходячи на Божественну Літургію, завжди прислуговував священникові, згодом почав читати Апостола, а відтак навчися співати Святу Літургію чи інші богослуження. Звичайно, велика заслуга у цьому була тодішніх парафіяльних священників, які заохочували, вчили та давали добрий приклад християнина і священнослужителя. Саме через цю парафіяльну спільноту, конкретних людей віри, ревних і молитовних священників зароджувалося моє покликання до священства і так визріло бажання піти в духовну семінарію.

Розкажіть детальніше про Вашу загальну та семінарійну освіту. Яким був Ваш шлях до священства?

Закінчивши у 1994 році загальноосвітню школу в рідному селі, я поступив до Чортківської дяківсько-регентської школи (сьогодні — Дяківсько-катехитична академія імені священномученика Григорія Хомишина). Навчання у дяківській школі було дуже важливим, адже дало добрі знання зокрема з літургійного співу, церковного уставу, та стало добрим приготуванням до навчання у духовній семінарії.

У 1997 році розпочав навчання у Тернопільські духовній семінарії ім. Патріарха Йосифа Сліпого. Після одного року навчання у семінарії з благословення тодішнього правлячого єпископа Тернопільського блаженної пам’яті Михаїла Сабриги і за рекомендацією тодішнього ректора семінарії, а нині — митрополита і архиєпископа Василія Семенюка, продовжив навчання в Люблінській духовній семінарії в Польщі. Навчання в семінарії проходило на базі Люблінського католицького університету, що вносило свої особливості. Роки, проведені в семінарійних стінах, поза сумнівом стали для мене часом особливого зросту, як загально-людського, так і духовно-церковного.

Розкажіть, будь ласка, про зародження Вашого покликання. Чи це рішення було спонтанним і раптовим, чи, все таки, Ви роздумували над цим довше?

Покликання до священства зароджувалося поступово, починаючи ще з ранніх дитячих років. Наскільки пригадую, завжди було в мені бажання більше молитися, читати духовну літературу, відвідувати різні святі місця, іти до храму та допомагати священнику на богослужіннях. Все це відкривало в мені чим раз більше прагнення служити Богові і ближньому у священстві.

Отче Іване, чи не траплялися у Вашому житті кризові періоди сумніву щодо власного покликання. Яким чином Вам вдавалося із цим справлятися? Хто Вам допомагав у цьому?

Ніколи не мав сумніву щодо свого священничого покликання. Однак треба розуміти, що ієрейське служіння не є чимось абстрактним, але здійснюється в відповідному часі, серед конкретних людей, обставин ситуацій, викликів, проблем. Відтак, правду кажучи, дуже часто у житті доводиться переживати певні моменти сумніву, особливо коли йдеться про важливі рішення. Думаю, що сумніви — це свідчення відповідальності в житті людини, тому не потрібно їх боятися. Свої кризові періоди сумніву стараюся переживати у молитві та довірі до Бога, а також у спілкуванні з іншими людьми.

Сьогодні часто можна почути від молодих людей про неможливість здійснення вирішального вибору на все життя і загалом теперішня культура є доволі змінною та швидкоплинною. Яким чином у Вас зародилася думка щодо неодруженого священства? Як виглядає щоденне життя та побут неодруженого священника?

Вибір бути неодруженим священником, з одного боку, був результатом особистої глибокої призадуми у молитві, адже Бог залишає людині завжди свободу вибору, а з іншого, саме Господь дав зрозуміти важливість вибору цього стану, щоб в такий спосіб могти служити Йому і людям. Можливо, вплив на мій вибір щодо неодруженого священства мав також приклад мого першого пароха. Він був неодруженим, і його ревне, цілковите та самовіддане служіння Богові та людям було для мене прикладом для наслідування. Також, ще будучи школярем, я часто відвідував неподалік монастир отців Василіян у м. Бучачі. Постать монахів, їхня молитва і служіння завжди справляли на мене велике враження, а навіть виникало у мені бажання бути монахом.

Думаю, що середовище людей, в якому зростаємо, має великий вплив на наш життєвий вибір. Однак вважаю, що здійснення вирішального вибору на все життя завжди є складним і відповідальним. Віруюча людина повинна здійснювати свій життєвий вибір з молитвою і з довірою до Бога. Людина не може все наперед передбачити, знати чи запрограмувати. Тобто, хочу сказати, що роблячи важливе рішення, з одного боку, потрібно добре думати самому, але з іншого — не забувати залишати місце для дії Божої благодаті в нашому житті.

Щодо щоденного життя неодружених священиків, то виглядає воно по-різному. В першу чергу, це залежить від контексту, в якому служить священник, а також від особливостей характеру та різноманітних зацікавлень самого душпастиря. Моє щоденне життя в парафії, загально кажучи, складалося з літургійної і приватної молитви, зустрічей з людьми, відвідування хворих, сповідей, катехизацій тощо. Звичайно, був час також на відпочинок та пізнавальні подорожі.

Відтак після навчання у Любліні Ви направилися до Вічного міста Риму. Що вплинуло на Ваш вибір цього міста? Чи не було Вам складно так кардинально змінювати життя, мову та культуру, переїжджаючи в іншу країну?

Після закінчення Люблінської духовної семінарії в мене було бажання продовжити навчання у Люблінському католицькому університеті на факультеті патристичного богослов’я. Однак Комісія кадрового забезпечення нашої Церкви, яка направляє студентів на закордонні студії, вирішила, що було б краще, щоб я продовжив навчання з патристичного богослов’я саме в Римі у спеціальному патристичному інституті, який називається «Августиніанум». Перед приїздом до Риму я мав чудову нагоду протягом одного навчального року служити дияконом і навчатися в Українському католицькому університеті у Львові. Саме в УКУ мав можливість поглибити знання з класичних мов та італійської мови і так приготуватися до навчання в Римі.

Саме життя і навчання в столиці Італії було дуже гарним досвідом. Звісно, можливо на початку було трохи важко, адже треба було вдосконалювати мову, пізнавати культуру, звикати до способу життя. Однак, навчання в Римі стало для мене не лише нагодою для поглиблення богословської освіти, але також можливістю познайомитися з різними цікавими людьми, які приїжджають на навчання до Риму з багатьох країн світу.

Розкажіть про свою парафію та душпастирство в Римі. Чим вона жила на початку Вашого служіння і чого вдалося досягнути до сьогодні?

Від ієрейських свячень у 2005 році і аж до тепер я не мав іншого досвіду душпастирювання, як тільки в Італії. Перед тим, як перейти до розповіді про парафію в Римі, в якій я найтриваліше служив, хотів би коротко згадати про досвід служіння в інших українських спільнотах. Перший мій досвід стабільного душпастирювання припав на українські спільноти в містах Каттоліка та Пезаро. Пізніше, менше ніж пів року, мав нагоду здійснювати служіння в містах Падуя, Бассано-дель-Граппа, Есте, Тієне та Кйоджа.

Після чотирьох перших років мого священничого служіння в згаданих італійських містах, я був призначений на служіння у парафію свв. Сергія і Вакха в Римі. Ця українська церква і парафія в Римі дуже давня та історична. Сама церква свв. Сергія і Вакха була передана Київській митрополії в 1641 році, а парафія при цьому храмі була створена в 1970 році за старанням Патріарха Йосифа Сліпого. Патріарх Йосиф дуже любив цей храм, часто молився перед чудотворною іконою Жировицької Богородиці та протягом року у всі Богородичні свята старався звершувати тут Божественну Літургію. Служіння в Римі стало для мене особливим духовним і душпастирським досвідом. Ця парафія була у моєму житті справжнім осередком щоденної літургійної молитви, творення певної культури літургійного співу, плекання краси богослужінь, а також середовищем катехитичного навчання та різних неповторних зустрічей і прощ, спільних святкувань і благодійних ініціатив. Особливим для мене у цій парафії став пошук та знайдення можливостей донести до людей глибину літургійних текстів недільної і святкової Вечірні та Утрені. Тексти Вечірні та Утрені, укладені Отцями Церкви, несуть у собі надзвичайно промовисту проповідь Божого благодіяння, але з огляду на те, що більшість частин Вечірні та Утрені є змінними текстами та майже непридатними для запам’ятовування, вони залишаються для людей мало зрозумілими. Щоб залучити людей до розуміння літургійних текстів та до богослужбового співу, ми старалися друкувати тексти для присутніх у храмі під час богослужінь. Хочу при цій нагоді подякувати тим людям, які допомагали мені у творенні літургійної молитви в парафії свв. Сергія і Вакха. Це найперше преосвященний владика Діонісій Ляхович, який якнайчастіше старався розділити з нами парафіяльну молитву, а також священники, які звершували своє служіння у парафії, сестри Катехитки св. Анни, хористи і всі вірні, зокрема ті, які щоденною присутністю наповнювали храм.

Чи багато сьогодні українських вірних у Вічному місті Римі? Які найбільші виклики постають перед греко-католицьким священником у служінні за кордоном, та в Римі зокрема?

У Римі та околицях офіційно на сьогодні проживає та працює біля п’ятнадцять тисяч українців, а неофіційно кількість наших співгромадян сягатиме навіть тридцяти тисяч. Щодо викликів, які постають перед священнослужителями, то тут слід найперше сказати про необхідність з їхнього боку чутливої та второпної духовно-моральної підтримки людей, особливо тих, які в результаті заробітчанства переживають кризи сімейних відносин, про потребу реагування на асиміляційні процеси серед українців, зокрема на незнання української мови дітьми українських емігрантів.

А тепер звернемося безпосередньо до нещодавніх подій, які привнесли зміни у Ваше життя. Коли та як Ви сприйняли звістку про погодження Святішим Отцем Вашої кандидатури на єпископство?

Звістку про те, що Папа Франциск поблагословив рішення Синоду Єпископів УГКЦ про обрання мене єпархом Кам’янець-Подільським я отримав 1 вересня, саме в той день, коли в Римі проходили святкування 50-ліття освячення прокатедрально собору Святої Софії, а також розпочинався Синод Єпископів нашої Церкви. Ця звістка зродила у мені чималі переживання та початкове відторгнення. Мені було справді незрозуміло, чому я у ще доволі молодому віці, позначеному браком досвіду, зокрема незнанням українського контексту парафіяльного життя, маю взяти на себе таку велику відповідальність. Сьогодні приймаю цей поклик Церкви як Божу волю та щиро уповаю на те, що Бог сам діятиме у мені та через мене.

У Вас вже відбулося прощання із парафіяни в Римі. Як Ваша паства сприйняла Ваше нове служіння та що Вам бажали на прощання?

Думаю, що парафіяни в Римі сприйняли звістку про моє нове служіння і з радістю, і з сумом. Раділи тим, що Церква покликала їхнього пароха до такого великого служіння, а з іншого боку, напевно, сумували, що їх залишаю. У прощальних словах бажали мені Божого благословення, сили, витривалості в архиєрейському служінні, а найголовніше щиро запевняли, що завжди пам’ятатимуть про мене у своїх молитвах. Прощання з парафіянами відбувалось сердечно і зворушливо, як зрештою і проходило усе моє служіння серед цих людей.

Чим для Вас особисто є єпископське служіння? Якими Ви бачите Ваші перші кроки як єпископа Кам’янець-Подільського?

Єпископське служіння розумію як велику відповідальність за священників та мирян, щоб разом з ними вчитися бути добрими людьми та ревними і святими християнами. Перед моїм призначенням я не мав жодної нагоди запізнатися з Хмельниччиною. Тому найперші мої зусилля будуть спрямовані саме на пізнання особливостей єпархії, на глибше знайомство зі священниками та монахами, які у ній служать, на спілкування з вірними та слухання їх. Кам’янець-Подільська єпархія насправді має добре закладену основу. Найбільша заслуга у цьому належить дотеперішньому адміністратору єпархії, високопреосвященному владиці Василію Семенюку, архиєпископові і митрополитові Тернопільсько-Зборівському. Мені, отже, зовсім не доведеться починати розбудову єпархії від основ, але лише продовжувати та розвивати те діло, яке розпочате задовго до мого призначення.

Яке гасло Ви обрали для свого єпископського служіння? Що воно для Вас означає і чому саме воно?

«Проповідувати світло народові» — саме таке гасло поміщене на моєму єпископському гербі. Цей напис є коротким витягом з оборонної промови апостола Павла перед царем Агриппою, що її нам подає 26 глава книги Діянь Святих Апостолів: «Але, одержавши від Бога допомогу, я по цей день стою і свідчу малим і великим, нічого не кажучи, крім того, що Мойсей і пророки говорили, що має наступити: що Христос має страждати, і що він перший, воскресши з мертвих, має проповідувати світло народові й поганам» (22–23). Для мене «проповідувати світло народові» означає нести Світло, тобто Воскреслого Христа, всім людям, роблячи це словом і свідченням свого життя.

Також напис, з огляду на його зв’язок з тематикою Христового Воскресіння, органічно вплітається в символіку герба, в якій закладена ідея свідоцтва Пасхи Господньої. Дух, кров і вода — основні символи, зображені на гербі. Ця тріада згадана в Першому посланні апостола Йоана (5, 5–8) як свідчення Христового розп’яття, з яким нерозривно пов’язане воскресіння. Дух зображений на гербі у вигляді голуба на зеленому тлі, вода представлена синім тлом, на якому зображений хрест, а кров — червоним тлом, на якому зображена чаша. У тріаді Дух-кров-вода відображається також життя і смерть двох святих, які мають особливе значення у моєму духовному житті — святого Йоана Предтечі як мого небесного покровителя та святого Йосафата Кунцевича як покровителя моєї родинної парафії, в якій я виростав та духовно формувався.