СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиМитрополит Борис Ґудзяк: З Харкова з великою надією та натхненням
Під обстрілами і нальотами, мабуть, мало місця для оптимізму, але є простір для надії. Такими словами у своєму блозі на інтернет-сторінці видання «NV» владика Борис Ґудзяк, архиєпископ і митрополит Філадельфійський, ділиться після візиту до України, а зокрема до Харкова.
В Україні сьогодні вирішується доля демократії. Українці своїм спротивом російській агресії декларують готовність відстоювати демократичні цінності. Попри жахливі наслідки війни, різні покоління українців, а зокрема молодь, борються за свою землю, ідентичність, свободу і стають прикладом для світу. Чи світ готовий стояти з нами пліч-о-пліч?
Цієї осені я мав нагоду відвідати Харків, який постійно перебуває у полі світової уваги. Може це для когось прозвучить святотатством, але місто мене надихнуло. Так, те, що тут відбувається з початком повномасштабного вторгнення, дуже лякає: постійні прильоти, удар по ОДА, по університетах, зокрема по Національному університету ім. Каразіна, де я мав честь зустрітися із керівництвом і студентами. Але це все не знищує людського духу.
Незважаючи на обстріли і смертельну небезпеку, гордий Харків тримається та не здається. Харківʼяни не опускають рук і, нехай з певними обмеженнями, все ж продовжують жити. Вони зібрані та згуртовані, зберігають спокій, працюють, втілюють свої плани у життя. Університет Каразіна вже довгий час не має очного навчання, але студентський дух живий, студенти продовжують жадібно пізнавати світ.
Я був вражений від інформації, що у місті зареєстровано понад 2,5 тисячі волонтерських організацій. Діють не всі, але все одно число захоплює. Звісно, я не маю ілюзій і розумію ту глибоку втому, яку проживають харків’яни. Але коли я бачу, скільки тут залишилося людей та почув, скільки повернулося навіть після початку повномасштабного вторгнення, то розумію, як важливо підтримувати харків’ян, бути з ними, бо саме в Україні, в таких містах, як Харків, вирішується доля демократії, міжнародного права. І тут я відчув велику надію та натхнення.
Війна змушує нас йти на глибину. Вона може розбити людину, вкоренити в її свідомості глибоке розгублення, особливо, коли ми втрачаємо рідних. До цього не можна підготуватися, але, проживаючи пекучий біль, українці не втрачають своєї людяності та залишаються вдячними.
Жахливі обставини війни підштовхують нас подивитися на земне життя з перспективи вічності. На моє переконання те, як ми сприймаємо смерть, впливає на наше життя тут і сьогодні. І університети мають готувати молодих людей до багатьох речей, і також — до смерті, в значенні її переосмислення.
Також молоді люди мають розуміти необхідність своєю працею демонтовувати структури лукавства чи несправедливості, які розділяють суспільство і породжують людей без цінностей. Але разом з тим слід розуміти, що у багатьох людей зміни можуть викликати розгубленість, гнів, страх, нерозуміння. Бо що залишиться на місці, з якого щось демонтували? Тож ми не можемо просто руйнувати, не породжуючи нічого нового. Недостатньо викорінювати зло — треба творити добро.
Нам також потрібна надія. Надія — це не оптимізм чи позитивний вайб. Оптимізм запевняє нас, що все буде добре, а надія каже, що «я буду жити, попри все, я можу бути плідним, навіть, якщо це складно, через різні обмеження». Я черпаю надію, дивлячись на свідчення інших людей, яким складно, але які змогли, на свідчення і невтомність мешканців Харкова, Запоріжжя, Кривого Рогу, Дніпра. Під обстрілами і нальотами, мабуть, мало місця для оптимізму, але є простір для надії.
† Борис Ґудзяк,
архиєпископ і митрополит Філадельфійський
За матеріалами інтернет-видання «NV»
