СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиМитрополит Борис Ґудзяк про сучасний виклик самотності
Щорічна конференція UCUGlobal вже традиційно збирає авторитетних спікерів із різних галузей, аби подумати про спільний розвиток майбутнього, поговорити про цінності в епоху бурхливих змін та знайти знаменники, які нас об’єднують. Цьогорічна зустріч об’єднана загальною темою «Людська гідність в часи мета-впливів». Конференцію своїм виступом завершив митрополит Філадельфійський Борис Ґудзяк.
У нас був дуже насичений день — різні перспективи, різні голоси, і я дякую організаторам, спонсорам та учасникам, які вирішили присвятити свій час, аби провести ці години спільно.
Global — перше слово в оголошенні. Я буду виходити зі свого недавнього досвіду: мене Церква попросила переїхати з одного континенту на другий. В паризькій єпархії в мене було 5 країн, тепер 5 штатів. Я ще ніколи не був в Африці, в Азії також мало — хіба в Туреччині і Японії, і Ливані кілька разів, тож досі моя перспектива обмежена. Але є постійний рух. В паризькій єпархії я, може, тиждень на місяць був вдома в Парижі, в катедрі. Решта — дорога. І тепер теж, виявляється, потрібно багато їздити.
Яке в мене враження? Народившись в Америці, пройшовши там майже все своє навчання, я все ж таки провів 32 роки в Європі, в різних країнах — у Польщі, Італії, майже рік в Радянському Союзі, який потім став Україною, де я вже прожив незалежні 20 років. І коли я повернувся до Америки, то повернувся зовсім до іншої країни. Це не країна моєї молодості.
Можливо, кожен згущує і загострює кольори свого часу. Зараз непростий період. Але мені здається, що в Америці, Західній Європі, Україні, на інших континентах є великий виклик самотності. Багато людей чується самотніми, залишеними. Для християн це виходить з віри, але так само з досвіду, інтуїції — є велике переконання, що людина потребує іншого. Якщо ми хочемо покарати когось у найгірший спосіб, то засилаємо їх у камеру-одиночку. Ми створені для того, щоби спілкуватися. Для християн цей постулат випливає із самого ядра Божества. В Бозі є три особи в досконалому спілкуванні. Ми створенні по Його подобі. Наша особовість полягає у тому, що ми маємо потребу спілкуватися. Кожна радість, яка поділена, — подвоюється. Печаль, терпіння розділене стає наполовину меншими. Чи більше сьогодні тієї самотності і відчуження, чи ні — викликом є створити автентичне спілкування. Сягати того, що богослови називають сопричастя, наразі дуже пов’язане із нашою дійсністю.
Добро потребує дуже конкретних речей. Священник, якого висвячують у 25–30 років, хоче навернути сім’ю, в 40 років він сподівається навернути свою парохію, а в 60+ він сподівається навернути себе самого. Мені та 60-ка стукає… І я все частіше бачу, що для глобальної гідності ми робимо дуже конкретні жести сопричастя.
У неспокійному, бурхливому, часто брутальному ХХ столітті ледве не найбільш шанованою постаттю була мати Тереза, яка в такий радикальний спосіб ішла до найбідніших. Вона займалася приреченими людьми, яким не можна було помогти, не те що розвиватися чи стати продуктивними. Ті, якими вона займалася, не мали змоги навіть фізично стати на ноги — вмираючі люди. Вони наполовину тліли, ще не віддавши духа. Але ця радикальність промовила до всього світу. Сьогодні, мені здається, для нашої глобальної гідності нам варто зважати на ці прості речі.
Сьогодні Церкві треба багато чого переглянути в собі самій. В Америці вже другий рік бушує буря довкола питання сексуального надужиття неповнолітніх. Вперше це було у зв’язку зі священниками, а останній скандал стосується передовсім єпископів. Йшлося не так про обвинувачення в сексуальних діях, а в тому, що вони не наважилися говорити правду. Правду бачити, від неї не втікати і за нею йти. Властиво, безпека дитини — такий простий принцип. Але ми губимося. Ми губимося під тиском суспільства і починаємо жити ілюзіями, що це можна якось приховати. А якщо ми приховаємо, то воно якось відійде. А правда в тому, що добро не пропадає, але ефект зла також триває.
І люди бачать це все і питають — про що ми взагалі говоримо, якщо таке стається? Зі спільними знаменниками стає дуже непросто. В західній цивілізації вже немає спільного погляду, ким є людина, чоловік і жінка, подружжя. Є своя правда. Але ми все-таки не погодимося, що 2+2 буде 5. Наприклад, якби я, будучи в Парижі, постав перед президентом і попросив дати мені місце на кладовищі, бо я почуваю себе родичем Наполеона і мені належить місце поховання поруч мого предка — навіть якби я був реальним родичем, це би сприймалося як абсурд. Але факт, що я вважаю себе родичем і мені це емоційно дуже потрібно — не робить мене родичем Наполеона. А сьогодні ми вклоняємося стихійним відчуттям поодиноких людей чи груп людей, які кажуть: «Мені потрібно, щоб 2+2 було 5!» І це щодо найосновніших питань. Може, часом потрібно і вклонятися. Точно треба слухати. Але чи за такої ситуації можуть бути спільні знаменники? А чи без спільних знаменників, певних основ, може бути це спілкування?
Баталії дуже часто розігруються словесно — є війни ідей, ідеологій. Думаю, що вони триватимуть палко і довго. А спільні знаменники, мабуть, знайдуться не на тому рівні, не у тій матриці, не в тій тональності, а у конкретних жестах. Ти і я… Ми… Ти голодний — я дам тобі їсти; я нагий — ти мене накриєш; я самітний — ти мене провідаєш. І це є джерело великої надії. Зростаюча депресія в Америці, наркоманія, яка розвинулася на підставі вживання антидепресантів, суїциди — це коло дуже часто пов’язане із почуттям залишеності. Як я можу бути гідний, якщо ніхто зі мною не спілкується? Я щось роблю, щось продукую, і хтось там у фейсбуці, може, на мене і реагує — але це слабкий замінник прагнення мого серця. Це слабкий замінник на той поклик, який виринає з моєї природи. А вона божественна, бо Богом створена. Технічна відповідь не дає того, що дає Таїнство. І заперечуючи Таїнство, я дубію.
Тому такі зустрічі, як сьогодні, є важливими. Ми слухаємо одне одного, ділимося своїми питаннями, своєю розгубленністю, а потім виходимо із певним почуттям маленьких зв’язочків. Солідарність. Різні досвіди.
Сьогодні, може, найбільше згадували Блаженнішого Любомира. Є кілька причин. Він слухав людей, він відкрив цей зв’язок. У багатьох є своя історія спілкування з ним. Ми його цитуємо — але якось несвідомо забуваємо, що нас зворушувало не стільки що він говорив, як те, як він слухав. Він творив місце для кожного. І було ще одне — він сміявся. У нього було почуття гумору. Передовсім він міг пожартувати з себе самого.
Цілюща сила гумору виходить з того, що гумор і Таїнство якісь двоюрідні. Або, може, гумор — це дитина Таїнства. Гумор пов’язаний із несподіваним поворотом. В анекдоті спочатку нагромаджується напруга, а потім поворот звільняє.
Ісус, як мені здається, був глибоким гумористом. Повернімося до Євангелія від Іоанна — історія, де впіймали на гріху жінку. Вона наробила багато помилок. Не одна родина зазнала травм через її пристрасть. І за це її мають, згідно із законом, покарати — вона має вмерти. Кожен із законних учителів вже підбирав свої каменюки. Вони — також люди. Який я кину камінь? Чи не замалим він буде, щоби мав ефект? В руках напруга. А яка напруга в тій жінці! Вона знає, що помре не одразу. Будуть ламати по кістці. Паніка. Напруга. В це коло входить Спаситель. Всі чекають, що скаже харизматичний цілитель. А він подивився і щось виводить пальцем. Це, можливо, єдиний момент у Святому Письмі, де йде мова про те, що Ісус щось писав. І тоді звучить вже добре відома нам фраза: «Хто без гріха, хай перший кине камінь!» Який поворот логіки і яка мораль, який виклик закону! І всі чоловічі руки (це руки глибоко релігійних людей, вони серйозно сприймають закон — але тепер є виклик, який їм зроблений), руки повільно опускаються — і каміння вилітає з пальців. Вони йдуть. Лишається Христос із тією жінкою. Вона ще не може зрозуміти, як це сталося. Ісус питає: «Хто тебе судив? Іди і більше не гріши!»
Коли Любомир Гузар бачив парадоксальність людей, то він міг з усмішкою підняти питання. Сьогодні бракує таких лідерів, політиків, які є моральними авторитетами. Навіть Стів Джобс наприкінці життя згадував, як він погано трактував людей, своїх працівників, родину. В бізнесі бракує цих авторитетів.
Парадокс великий, проблема колосальна, але відповідь досить проста. Ми в своїх спільнотах не можемо щось сильно змінити — те саме стосується і Церкви. Але якщо ми можемо навернути трохи самих себе, якщо ми можемо із себе посміятися — нас поєднає легкість і наснага робити одна за одною конкретні речі. Наша гідність множиться і поширюється.
Я вражений не одним жестом Папи Франциска. Сьогодні він не до кінця в моді, навіть у Церкві. Але він робив прості речі — йшов до людей, торкався рукою недугою спотвореного обличчя, покидав свої ватиканські палати, щоби жити зараз зі своїми священниками. Зараз ми потребуємо жити тими цінностями, які Христос проголошував.
Сьогодні є виклик перед церковною спільнотою, в тому числі в Україні. Ми готуємося до Різдвяних свят і Нового року, будуючи свою солідарність. Маємо надію на розвиток свідомості — але починаючи з себе тут і тепер.
† Борис Ґудзяк,
архиєпископ і митрополит Філадельфійський
