СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиМитрополит Борис Ґудзяк: «Будьте великими»
У липні під час візиту до України Президент УКУ, архиєпископ і митрополит Філадельфійський владика Борис Ґудзяк зустрівся з працівниками та студентами Українського католицького університету. Це була закрита зустріч, але з дозволу владики публікуємо найважливіші тези.
У світі триває багато воєн. Але ще ніколи в історії людства не було настільки висвітленої події, як війна Росії проти України. Очевидно, це певною мірою відбувається завдяки сучасним медійним технологіям. Але також завдяки моральній чіткості між російським агресором — з однієї сторони, й українцями, які захищають невинних та свою країну, — з іншої. Вже п’ятий місяць я стежу за провідними американськими та європейськими медіа. І у кожному ЗМІ щодня поширюють матеріали про Україну. Я запитував у американців — чому є така велика підтримка України? Не всі можуть відповісти. Але переконаний — це відбувається тому, що люди відчувають щось таїнственне. Господь діє через українців. І важливо, щоби кожен із нас це усвідомив.
Ми створені для вічності
Я часто згадую Артема Димида, випускника УКУ, який загинув 18 червня, обороняючи Україну. Згадка про Артема мене виструнчує. Я маю купу клопотів — але, згадуючи його, розумію, що ці клопоти є не такими вже й важливими.
Артем не боявся. Я не знаю, чи ходив він часто до церкви, але Артем вірив — у Бога й у вічність. І це змушує нас усіх поставити собі питання — яким є наш світогляд? Чи ми живемо до того моменту, коли нас покладуть у труну? Чи ми живемо вічно? Наша християнська віра полягає в тому, що ми усвідомлюємо — людина створена для вічності. Віра у вічність змінює все.
Артемій Димид
Я ставлю перед собою подвиг Артема. І попри суєту та проблеми, кажу собі: «Подивися, як Артем стрибав з літака. Як отець Михайло та Іванка прощалися з ним. Ось це є справді важливі речі. А через все інше ти пройдеш».
Подивімось, як батьки Артема, отець Михайло Димид та Іванка Крип’якевич-Димид, пережили раптову смерть і похорон свого сина. Уявіть: заспівати колискову на похороні сина… Погляньмо, яку рівновагу проявив отець Михайло. Це знаковий приклад. Ми бачимо такі ж прояви у тих сотнях тисяч чоловіків і жінок, які зголосилися захищати Україну. У тих українцях, які виїхали за кордон і кажуть: «Ми хочемо бути ближче до України, тому не їдемо далеко. Ми хочемо повернутися».
Смерть Артема зостанеться дірою в серці Іванки й отця Михайла до кінця їхніх днів. Ніщо не заповнить місця, що належало синові. Але вони живуть з вірою, що зустрінуться з ним, що Артем живе.
«Я живий», — такими були останні слова Артема Димида. Хлопець прожив ще 40 хвилин після поранення. Переважно з такими травмами поранений не приходить до тями. Але Бог дав йому сили сказати: «Я вижив. Я живу».
І ми маємо жити. Ви є спільнотою, яка живе. Те, що ви щодня в непростих обставинах виконуєте свою роботу і робите те, що перевищує ваші сили, ― це і є життя.
Є за що жити і за що померти
Зустрічаючись зі студентами на початку року ще як ректор УКУ, на першій зустрічі я завжди говорив: «Я хочу, щоби цей університет приготував вас до дорослого життя. Але також, аби УКУ приготував вас до смерті». Адже смерть є неминучою частиною життя. Те, як ми дивимось на смерть, змінює все у житті.
Чому світ сколихнувся, коли побачив відважність України? Бо світ бачить, що українці вірять, живуть жертовно, що є принципи, цінності, чесноти, за які треба жити і за які можна віддати своє життя.
Великою небезпекою є дозволити ворогові людського роду бути в нашому серці. Якщо не маємо віри, цілісності, надії, то ми багато не зробимо. Можемо хіба животіти. Тому треба берегти себе та своїх ближніх, свою духовну, психічну і фізичну гігієну. Бути у формі, бо ця війна — як марафон.
Неминучість війни
Ми приречені мати того північного сусіда, якого маємо. І якщо хочемо спокійно жити, то мусимо змінити Росію. Бачимо, як змінилися українсько-польські відносини. Мені здається, що Польща здивувала не тільки нас і світ, а й сама себе. Німці та французи століттями мали суперечки. Але прийшов час миру. Християни у 60-х роках XX століття організували месу в Реймсі, на якій були присутні Конрад Аденауер, федеральний канцлер ФРН, і Шарль де Ґолль, президент Франції. Ця подія символізувала взаємне прощення і бажання миру. Саме ці цінності стали основою для створення Європейського Союзу — малого чуда. Я не канонізую Західну Європу — вона має свої проблеми ідентичності, але був мир.
В Україні за її історію ніколи не було такого довгого періоду без війни. Скільки це могло тривати? Маючи сусіда, який не покаявся у своєму імперіалізмі й колоніалізмі, і знаючи, що українці рабами вже не будуть — війна була неминучою. І тому Росія має змінитися.
В Україні я не зустрів жодної людини, яка би погодилась на поразку. Я українцям вдячний за це. Дай, Боже, їм сил. Це є велика Божа правда. І ви змагаєтесь за Богом дану людську гідність і свободу.
Будьте великими
Я хотів би, щоби ви хотіли бути великими — і не має значення, яка ваша посада. Я дуже шаную прибиральниць і вдячний за їхню роботу. Це так важливо, коли ти приходиш у чисте приміщення. Можна бути великою прибиральницею: працювати так, аби твоя частина кампусу блищала. І це впливає на всіх навколо. Тож заохочую всіх бути великими в позитиві, у побутових речах.
Нам бракує лідерів. А щоби бути таким лідером, за яким хочуть іти, треба над собою багато працювати: я все-таки напишу цю статтю, вивчу англійську мову краще. Нам потрібні люди, які виходять зі своєї шкарлупи. Таким лідером був митрополит Андрей Шептицький.
Великі речі не є одним емоційним подвигом. Це роки системної праці. І від маленьких щоденних справ до глобальних — треба бути великими. Мені здається, що тільки так ми можемо мультиплікувати свій потенціал. Не творити конфліктів. Не нищити лівою те, що будуємо правою.
Занотувала Анастасія Галюк для інтернет-видання «Збруч»Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
