«Ми не є самотніми! Воскреслий Христос долає усі види людської самотності», — владика Богдан Дзюрах

18 квітня 2020

17 квітня 2020 року владика Богдан Дзюрах очолив моління Єрусалимської утрені. У практично порожньому у зв’язку із карантинними заходами Патріаршому соборі єпископ роздумував над людською самотністю. Перед плащаницею, на якій лежить бездиханне тіло нашого Господа і Спаса Ісуса Христа, цей досвід самотності відчувається гостріше.

«Ми не є самотніми! Воскреслий Христос долає усі види людської самотності», — владика Богдан Дзюрах

Сьогодні ми єднаємося у особливій молитві при гробі Спасителя, перед Його Плащаницею. Ця молитва немовби вінчає хресний шлях Господа Ісуса, яким ми простували разом із Ним впродовж цього Страсного тижня. Ми йшли Хресною дорогою за Ісусом, молилися і переживали її не просто як Його хресну дорогу, але також як нашу хресну дорогу. Ми усвідомлювали собі знову і знову, що все те, що відбувається із Ним, має безпосереднє відношення до кожного із нас: до мене, до тебе, брате і сестро, і до кожної людини, яка жила до нас, яка зараз живе у світі і яка буде жити після нас.

Христос за мене йде на Голгофу

Ця Хресна дорога є дорогою Сина Божого задля нашого спасіння, задля нашого відкуплення, задля того, щоб ми жили повнотою Божого життя. Вчора, під час Утрені Страстей Господніх, кожен із нас міг собі це наново усвідомити: Христос за мене йде на Голгофу; Христос під тягарем моїх гріхів падає, — не раз, і не два, але багато разів; Христос за мене молиться до Отця Небесного: «Отче, відпусти йому/їй, бо вони не знають, що чинять»; Христос мені обіцяє рай, якщо тільки я скерую до Нього свій погляд, своє розкаяне серце і своє смиренне слово: «Згадай мене, Господи, коли прийдеш у Своє Царство».

І ось сьогодні ми дійшли до останньої стації, останнього стояння на цій Хресній дорозі нашого Спасителя. Очима серця ми бачили, як бездиханне тіло нашого Господа воїн пробив списом і з Його божественно-людського, люблячого нас Серця потекла кров і вода. Відтак ми бачили, як відважний Никодим вдався до правителя Пилата, щоб випросити тіло Господнє, а праведний Йосиф зняв це бездиханне тіло із цвяхів та хреста, обвив його чистою плащаницею і процесійно заніс до свого гробу, — до гробу, який він, Йосиф, приготовав для себе.

За тілом Ісуса крокували лише кілька найближчих осіб

Дивна була ця процесія, а водночас — велична. В ній за тілом Ісуса крокували в глибокій призадумі лише кілька осіб, найближчих та найдорожчих: Його Пречиста Мати — Богородиця, улюблений учень Йоан, праведний Йосиф з Ариматеї і Никодим та кілька жінок-мироносиць… І це все! Це похорон воплоченого Сина Божого…

Про нього говорить автор Послання до Євреїв: «Бо ми не маємо такого архиєрея, який не міг би співчувати нашим недугам: він же ж зазнав усього, подібно як ми, крім гріха» (Євр 4, 16). Зазнав усього, подібно як і ми… Тому може нам у наших недугах і недолях, також і нинішніх недолях, співчувати.

Повторений досвід похорону Спасителя

Сьогодні зранку ми здійснили подібну малочисельну і скромну процесію у наших храмах, виносячи Плащаницю зі святилища на середину храму. І ця наша процесія була такою подібною до тієї першої процесії, що йшла за мурами Єрусалиму до гробу нашого Спасителя… Але до неї подібні цими днями також численні погребення людей по всьому світі, які померли внаслідок нинішньої пандемії. На цих похоронах так само не дозволяють бути багатьом людям, а тільки одиницям — найближчим, найдорожчим. У цьому Христос теж уподібнився до нас сьогодні, до нашої сьогоднішньої недолі, до нашої самотності. Пригадався мені рівно ж похорон блаженної пам’яті нашого архиєпископа Стефана Сулика, який відбувався у практично порожній катедрі у Філадельфії… Це також досвід цього першого похорону нашого Спасителя, повторений у нашому сьогоденні: в самотності, у простоті, у тиші, у відсутності великого натовпу людей…

Багатолика самотність

Самотність є багатоликою. Самотніми є діти-сироти, які втратили своїх батьків, годувальників на фронті і діти-сироти при живих батьках. Самотніми є діти, батьки яких є далеко від рідного дому на заробітках, можливо, вже котрий рік поспіль. Самотніми також є ці дорослі, наші брати і сестри на заробітках, які звикли на Великодні свята повертатися додому, а цього року не змогли з різних причин, — можливо, навіть задля того, щоб не наражати на небезпеку своїх найближчих та найдорожчих і будуть цими днями дошкульно відчувати брак близькості родини за великоднім сніданком. Самотніми є наші воїни, що перебувають на передовій сам-на-сам зі смертельною небезпекою, і їхні побратими, які перебувають у полоні разом із іншими українськими в’язнями. Самотніми є старші люди, ізольовані, позбавлені найнеобхіднішого. Самотніми є батьки і матері, які журяться, що буде завтра, коли закінчаться і так невеликі заощадження, як тоді звести кінці з кінцями? Самотніми є хворі і вмираючі, прикуті до ложа страждань і немочі. Самотнім є безхатченко, якого не приймають у жодні заклади через карантин і він проводить день і ніч на вулиці. Ми сьогодні такого зустріли на вулицях нашого столичного міста…

Найгірша самотність — самотність грішної людини, віддаленої від Господа Бога

Є ще й інша — найтяжча та найгірша самотність, на яку страждає сучасна особа, а саме — самотність грішної людини, віддаленої від Господа Бога, яка розірвала життєдайний зв’язок зі Своїм Отцем Небесним. Це — найбільш трагічна самотність, яку досвідчувала і досвідчує у всі часи людина, покликана не до самотності, але до життя у спільноті, — не просто із собі подібними, але до спільноти із Пресвятою Трійцею: з Отцем і Сином, і Святим Духом. Наш Господь є Богом, який не самоізолювався у Своїй небесній досконалості. Наш Бог є тим Богом, який виходить назустріч людині і запрошує її до спільноти, до життя у спільноті, до життя у спільноті любові і єдності з Богом і з нашими ближніми. Це є нашим покликанням на цій землі і нашим покликанням як Христових учнів, християн.

Самотність у сьогоденні

Ми цього року, як церковна спільнота, теж відчуваємо на собі цю дошкульну для багатьох самотність. Наші священники відчувають самотність, бо не можуть спілкуватися безпосередньо зі своїми вірними. Наші вірні відчувають самотність, бо вже скучили за храмом. Навіть наші сповідальниці почуваються самотніми, зокрема у цей Страсний тиждень, бо «пам’ятають», як рік тому тут були натовпи людей, які прагнули зустріти Милосердного Господа при цих сповідальницях.

Воскреслий Христос долає усі види людської самотності

І тим не менше, ми не є самотні! Подібно як Господь перед своїми Страстями, переживаючи у свій унікальний спосіб спільноту з Отцем і Святим Духом, Які ніколи не віддалялися від Нього і не покидали, запевняв своїх апостолів: «Ось надходить година — і тепер вона, — коли то ви розсієтеся кожен у свій бік, а мене самого полишите. Та я не сам, бо зо мною — Отець» (Йо 16, 32). Сьогодні подібні слова може сказати кожна віруюча людина: «Навіть попри усі фізичні обмеження і перешкоди, я не є самотній, бо Христос Воістину Воскрес, Він є зі мною. Він проходить крізь зачинені двері і закриті брами». Так, Христос Воскреслий долає усі види людської самотності, спричинені людьми, дияволом, гріхом і навіть смертю. Він сходить аж до аду, щоб людина, яка перебуває в лабетах смерті, не почувалася самотньою і покинутою. Христос випроваджує її до спільноти, до спільноти спасенних в небі. І це таїнство довершується саме тепер, і ми над ним літургійно роздумували та оспівували.

Присутність Господа у домашній Церкві

І кожен з нас, віруючих людей, хто переживає в дусі віри цю незвичайну Страсну п’ятницю і цю незвичайну Чотиридесятницю, Великий піст, може відчути особливо інтенсивно присутність Господа, Який долає нашу самоту і нашу самотність. Кілька днів тому мені написала одна особа, яка з сім’єю вже багато років перебуває на заробітках за кордоном. Рік тому вони переїхали на проживання до однієї з центрально-європейських країн і тепер на чужині переживають, як і усі мешканці цього краю, карантин і пов’язану з ним неможливість відвідувати богослуження у храмі. Її донька-підліток поділилася з нею таким свідченням свого пережиття Страсного тижня: «Мамо, я ще ніколи не була так близько до Бога, як за останній тиждень». Інша особа, тим разом з Західної України, буквально сьогодні поділилася тим, як дуже інтенсивно вона відчула сьогодні у своїй «домашній церкві», єднаючись з молільниками в Патріаршому соборі, присутність Господа Ісуса, яка зворушила її до глибини душі та спонукала перепрошувати за власні гріхи і за гріхи усього світу…

Спасенна благовість Воскресіння

Так, ми не є і не будемо самотніми, бо Господь Воскреслий є з нами. Ми не просто очікуємо Воскресіння Христового, як це було у випадку апостолів, які замкнулися у своїй хаті, повні страху, тривоги і непевності. Ми живемо не в часі очікування на Воскресіння Христове, а живемо вже у тому часі, коли благовість про Його воскресіння долинула до всіх кутків землі, починаючи від єрусалимського вечірника, куди прибігли мироносиці від гробу і сповістили апостолам, що Христос Воскрес, а відтак вже самі апостоли, на доручення Христа, рознесли і розносять понині цю спасенну благовість до кожної людини, щоби ніхто, ніде і ніколи не почувався більше полишеним, забутим і самотнім.

У ці дні, коли не можемо прийти до храму, щоб поклонитися Христові, покладеному в гробі, приймімо Його — живого, і Воскреслого, Який є між нами і у нас, приймімо Його до своїх сердець, до своїх родин, приймімо Його щирою молитвою і живою вірою, так, як ми ще, мабуть, ніколи Його не приймали. Але Він, мабуть, саме цього хоче від нас сьогодні. Бо ці теперішні обставини є дані нам невипадково. Ми є покликані відкрити у новий спосіб Його незмінну і постійну присутність між нами і у нас.

Любов Воскреслого, яка спонукає ділитися Благою Вісткою

Втім, всі ми розуміємо, що самотність — це також випробування. Це правда, що багато людей моляться разом з нами в цій хвилині, але набагато більше залишаються самотніми, не маючи цієї можливості, а може, на жаль, не маючи цього бажання, долучитися в такий, чи не єдино можливий в нинішніх обставинах, спосіб до молитви церковної спільноти. Сьогодні кличемо до тих, хто зараз з нами молиться: Станьмо усі ми отими жінками-мироносицями, які, поклонившись Тілові Христовому, покладеному в гробі, віддавши шану цій святій плащаниці, відродять у собі живу віру в Його присутність як Воскреслого у нашому житті; дозволять, щоб і з наших сердець Господь усунув сутінки страху, тривоги, непевності і сумнівів, а натомість розпалив наші серця живою вірою і великою любов’ю. А любов неодмінно спонукатиме нас ділитися з нашими ближніми отою благою вісткою про те, що Він, Господь, є з нами, що стукає до дверей нашого серця і кличе нас знову до спільноти; до спільноти духовної, але незабаром ми знову зберемося усі разом до цього храму, до наших Божих домів, бо ми, християни, не можемо жити, не збираючись на Євхаристію і на спільну молитву, — ми знову зберемося і будемо спільно Його славити — Воскреслого і присутнього між нами.

А сьогодні, завтра і після завтра спробуймо бодай для десятьох людей стати жінками-мироносицями, заносячи їм доступним нині способом слова потіхи, надії, радості, поділившись з вбогими і потребуючими свяченим з нашого, можливо, цього року скромнішого пасхального столу, проте, нехай наше серце залишиться незмінно щедрим, таким, яким воно завжди повинно бути у правдивих християн. І тоді справді, після цієї особливої Чотиридесятниці ми переживемо особливі Великодні свята, Свята, де ми відчуємо, що Христос Воістину Воскрес, Він є живий, Він з нами як наш Спаситель, наша Надія і наше Життя. Амінь.

† Богдан Дзюрах,
Секретар Синоду Єпископів УГКЦ