«Ми — діти Божі, яких Отець Небесний визволив від смертності і тління», — владика Богдан Дзюрах на Успіння

29 серпня 2020

Секретар Синоду Єпископів УГКЦ владика Богдан Дзюрах ділиться своїми думками про життя і смерть на світлий празник Успіння Пресвятої Богородиці. За словами владики, «усі ми носимо у своєму серці тривогу перед смертю і нестримне бажання жити, і то жити вічно. Пам’ятаймо, що ми — не просто тлінні істоти, приречені на смерть. Ми — діти Божі, яких Отець Небесний визволив від смертності і тління і яким дарує своє божественне життя через Христа Ісуса і Святому Дусі».

«Ми — діти Божі, яких Отець Небесний визволив від смертності і тління», — владика Богдан Дзюрах на Успіння

Успення — це свято життя. Ми, що живемо на цьому світі, чи молоді, чи старі, рідше чи частіше, проте, задумуємося над смертю. Зрештою, сама смерть невблаганно заставляє нас про неї думати: чи то навідавшись до нас у постаті померлої близької чи рідної особи, чи то у вигляді страшного катаклізму, який сліпою руйнівною силою відбирає життя, не зважаючи на стан і статус, вік і здоров’я своїх жертв, чи то у повідомленні про несподіваний інсульт чи інфаркт когось цілком ще молодого, чи навіть у невинному і радісному святкуванні дня народження, яке нам пригадує, що ми стали ще на один рік/крок ближче до могили… Годинник у нас на стіні чи на руці невпинно продовжує відлік часу у зворотному напрямку, усвідомлюючи нам, що «tempus» невблаганно «fugit», тобто що час не просто минає, а дослівно — «втікає», і ми на цей нестримний процес не маємо практично жодного впливу. Коли ми хочемо пручатися і стримати той час, дехто із наших «доброзичливців» каже нам: «Поглянь до паспорта», і усі наші ілюзії розвіюються вмить…

Боротьба зі смертю за життя

Так, впродовж усього нашого життя триває безнастанне змагання, боротьба між смертю і життям. Властиво, це змагання розпочинається ще в лоні матері, але на тому етапі поки що без нашої участі: у таких «просвічених» і «прогресивних» ХХ-му і ХХІ-му століттях небаченими масштабами триває атака на життя ненароджених і у випадку мільйонів невинних осіб життя зазнає поразки. На щастя, у нашому випадку життя перемогло, ми народилися. Однак, відразу відчули потребу бути зігрітими, бо відчули, — дослівно на власній шкірі, — загрозливий, оточуючий нас холод. Знову, на щастя, нас замотали в пелени, зігріли і нам стало трохи комфортніше. Життя тривало. Але дуже швидко ми знов відчули, що не вистачить мати «в що зодягнутися», щоб вижити у цьому світі. Щоб жити, ми потребуємо їжі. То ж ми почали кричати, прохаючи про порятунок. Мама врятувала нас, нагодувала. Але тоді ми почали усвідомлювати, що можемо в будь-яку мить захворіти. Хвороба нависає над нашим життям, як дамоклів меч, і увесь час пригадує нам про смерть, якої вона є сестрою. То ж ми знову починаємо втікати від смерті: миємо руки, вживаємо антисептик, ковтаємо пігулки. Так перемагаємо одну хворобу, другу. Проте, відчуваємо, що перемога в одному бою ще не означає перемоги у всій битві. Що більше, десь в глибині свідомості ми всі розуміємо, що коли вдарить останній гонг у цьому нашому змаганні зі смертю, наше життя зазнає поразки. Навіть, якщо змагання триватиме десятиліття, навіть якщо нам вдасться зберегти здоров’я впродовж усіх цих десятиліть, є така «хвороба», яка називається «старість» і на неї ми точно помремо…

Ми маємо очікувати не смерті, а життя!

Аж ось на обрії нашого життя з’являється Хтось, Хто започатковує новий відлік часу, тепер — у напрямку зростання, у напрямку до повноти, а не до вгасання; Хтось, Хто каже: «Я живу і ви будете жити» (Йо. 14, 19). Обітниця така велика, така прекрасна, така довгоочікувана! Ми маємо очікувати не смерті, а життя! Невже, це правда?! Невже, це можливе?! Так, саме Він, Христос, є вічною відповіддю на дошкульне питання, яке носить кожна людина у своєму серці, на питання про життя, про вічне життя, яке перемагає страх смерти і саму смерть.

Успення Пресвятої Богородиці. Катерина Шадріна

Християнство — захопитися Божим даром нового життя

І саме про це йдеться у християнстві — про питання життя і смерті, не більше і не менше! Ми надто рідко задумуємося над тим, чим є наша свята віра і який унікальний дар вона приносить зі собою. Бо наша віра — це не набір релігійних обрядів чи аскетичних практик. Обряди і практики, можливо, навіть у більш величній чи радикальній формі, мають усі на світі вірування і релігії. Проте, у християнстві йдеться не про зовнішні знаки і обряди, а про Особу, про Живого Бога, про Сущого, Який покликав нас до існування і запрошує до участі у своєму вічному бутті через Христа Ісуса у Святому Дусі. Ми називаємо Святого Духа Життєдавцем, Життя Подателем і це не просто гарна фраза, це — вияв віри у нове божественне життя, яким Господь ділиться з нами і до якого ми покликані. Нам треба вміти захопитися цим Божим даром, який ми отримали у Святому Хрещенні — даром нового життя, даром нашого єднання з Христом Воскреслим, завдяки якому ми живемо надією на воскресіння і вічне життя у Господі і з Господом. Ніяка релігія не може запропонувати своїм послідовникам чогось подібного, бо ніяка релігія не має відповіді на питання про життя і смерть. Ніхто з засновників релігій не спромігся на те, щоб вказати вірогідний шлях до перемоги над смертю, не кажучи вже про те, щоб таку перемогу подарувати людству. Це зумів зробити тільки Сущий, тільки Христос Господь, Воплочений Божий Син, у Своєму Пасхальному Таїнстві спасенної смерті і славного Воскресіння.

Християнство — відкритися на нове життя

Який же ж рецепт життя дає нам ця Особа, Той Сущий? — Дуже простий, хоч водночас і дуже парадоксальний для нашого земного вуха: «Хто хоче спасти своє життя, той його погубить; а хто своє життя погубить ради мене, той його знайде» (Мт. 16, 25). Іншими словами, Він каже нам свідомо відмовитися від змагання зі смертю, відмовитися від спроб забезпечити собі життя власними силами і засобами, бо все це буде Сізіфова праця, надаремна і виснажлива. Він кличе нас відкритися на нове життя, яке Отець дарує нам через Сина у Святому Дусі. Саме прийнявши Слово, яким є Син, і сповнившись Любов’ю, якою є Дух Святий, ми переходимо від смерті до життя.

Християнство — віддати себе з любові на служіння

Присутність Божого вічного життя у нас виявляється в любові, у служінні. Бо на служінні полягав увесь зміст земного життя Воплоченого Сина Божого: «Син Чоловічий прийшов не для того, щоб йому служили, але — послужити й дати життя своє на викуп за багатьох» (Мт. 20, 28). Іншими словами, тільки добровільне відання себе з любові на служіння ближньому може запевнити нам життя, бо наближає і уподібнює нас до Того, Хто є Життям і саме так прожив на цьому світі. Невипадково нинішнє читання з Апостола говорить про «приниження» Божого Сина, Який, хоч був Богом, не зважав на свою силу, маєстат і велич, але добровільно «применшив себе самого, прийнявши вигляд слуги, ставши подібним до людини, він понизив себе, ставши слухняним аж до смерти, смерти ж — хресної» (Флп. 2, 6–8), іншими словами — віддав своє життя з любові і в цьому об’явив і дарував нам повноту життя.

Гріх — це заперечення любові і бунт проти життя

Натомість богоборець і диявол, відводить нас від Бога — Джерела життя, і бажає нас допровадити до смерті, до гріха. Бо хто не любить, той перебуває в смерті. А гріх — це заперечення любові і бунт проти життя; гріх — це самогубство Божого створіння, покликаного до вічного життя. За кожною спокусою і за кожним гріхом стоїть лукавий, який, на противагу до життєдайного Слова Божого, нашіптує у вухо людині згубну пропозицію: «Я не живу і ви мусите вмерти!». І горе тій людині, яка піддасться його намовлянням! Диявол дуже хитрий і підступний. Як зауважив релігійний філософ українського походження Микола Бердяєв, найбільша «спокуса Антихриста базується на тому, що останнє зло постає в образі добра, що цього останнього зла неможливо розрізнити за зовнішністю, що зла сила діє в ім’я блага людства, в ім’я високих, справедливих, прекрасних цілей, в ім’я рівності і братерства, в ім’я всезагального щастя і добробуту». Так диявол спокушає, намагаючись викликати у людині співчуття до самої себе, намагаючись переконати, що можна забезпечувати власні інтереси без самопожертви, а навпаки, часом навіть коштом іншої людини, її справедливості, свободи і гідності. Це — дорога, яка неминуче призведе до смерті — власної і ближнього.

«Тінь смерті» багатого юнака

Пригадаймо собі історію багатого юнака, який питався Ісуса, що йому робити, щоб осягнути вічне життя (див. Мт. 19, 16–26; Мр. 10, 17–22; Лк. 18, 18–23). Він хотів запевнити собі життя власними силами, навіть використовуючи при цьому релігійні засоби. Остаточно він покладався більше на них, а не самого і єдиного Бога. То ж коли Ісус сказав йому відмовитися від усього людського і дочасного, відмовитися від усього, на що він дотепер покладався і на що розраховував, роздати все це вбогим і вирушити за Ним, юнак завагався і остаточно «відійшов сумний». Той смуток був тінню смерті, яка залишилася висіти над його життям, бо він, думаючи, що рятує своє життя, насправді щойно розминувся із Життям!

Бо у Життя можна увійти лише через єдині Двері — через Христа Ісуса і єднання з Ним: «Я — двері. Хто ввійде крізь мене — спасеться.… . Я прийшов, щоб мали життя — щоб достоту мали» (Йо. 10, 9–10).

Успення Пресвятої Богородиці. Уляна Томкевич

Богородиця захопилася, відкрилася і прийняла нове життя

Саме так учинила Богородиця: покірна Слугиня Господня, Яка відкрила двері свого серця і усім своїм єством прийняла нове життя, яке звістив Їй Божий Посланець: «Ось я — слугиня Господня, нехай зо мною станеться по твоєму слову». Відтак це Боже життя відразу почало проявлятися у ній і через Неї, бо, сповнившись Божим Духом, Вона не залишилася сидіти у своєму домі, як цариця, вичікуючи, коли до Неї прийдуть на поклін сусіди, друзі і царі зі Сходу. Вона притьмом вирушає в дорогу, до своєї старенької тітки, йде до неї, щоб послужити Їй. Тепер у своєму славному і світлому успенні у Її смерті настало повний розквіт Божого життя, торжество життя, тому ми й молимося у наших церковних піснеспівах, що Її гріб стає «драбиною до неба», бо в Ній «вмістилася радість вічного життя» і тепер Вона як «Матір Життя переходить до життя», бо у Її «смерті життя перемогло».

Ми — діти Божі, яких Отець Небесний визволив від смертності і тління

Дорогі Брати і Сестри! Усі ми носимо у своєму серці тривогу перед смертю і нестримне бажання жити, і то жити вічно. Пам’ятаймо, що ми — не просто тлінні істоти, приречені на смерть. Ми — діти Божі, яких Отець Небесний визволив від смертності і тління і яким дарує своє божественне життя через Христа Ісуса і Святому Дусі. То ж коли відчуємо навколо себе холод, дозвольмо, щоб нас зігріла Божа любов, якою дихає на нас і яку вдихає в нас Святий Дух; якщо відчуємо голод, — приймімо Боже Слово, яке є словом вічного життя, та дозвольмо йому діяти у нас і перемінювати нас зі середини. А найголовніше — єднаймося з Христом в молитві і в Святих Таїнствах, бо тільки Він єдиний є джерелом життя і самим Життям. І тільки єднання з Ним у вірі і наслідування Його у любові є джерелом і запорукою життя для кожного із нас.

Якщо так буде, то наприкінці нашого земного змагання між життям і смертю, подібно як це сталося у випадку нашої Небесної Неньки, і в нашій смерті Життя перемагатиме, наш гріб стане і для нас драбиною до неба, а ми, за молитвами Богородиці, наповнимося радістю вічного життя. Амінь.

† Богдан Дзюрах,
Секретар Синоду Єпископів УГКЦ