СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Можна Вам допомогти понести Ваші речі?» Один день служіння біженцям із владикою Володимиром Груцою
«Можна Вам допомогти понести Ваші речі?» — запитує владика Володимир Груца, єпископ-помічник Львівської архиєпархії УГКЦ, а у відповідь — лише погляд жінки, яка ще не вірить, що змогла виїхати з Маріуполя, вмістивши все своє життя навіть не у валізу, а звичайний пакет.
Від початку війни Львів, як і інші міста України, милосердно відчинив свої двері для усіх, хто змушений тікати зі своїх домівок від цілеспрямованого геноциду українського народу. Мільйони людей, мільйони зруйнованих людських доль, тисячі дітей, які знають про війну і смерть не з екранів, але стали свідками цього жахіття. Про це розповідає фейсбук-сторінка Львівської архиєпархії УГКЦ.
Свого часу світлої пам’яті Блаженніший Патріарх Любомир в інтерв’ю для Історичної правди («Війна увійшла в моє життя 1 вересня 39-го, коли на Львів упали перші бомби». 8 травня 2011 р.), висловив дуже цінні думки: «Війна — це час великого терпіння, але також і час багатьох героїчних починів, в яких пробуджується бажання робити добро».
Неможливо звикнути до війни, але можливо втомитися, розчаруватися, засмутитися. Так потрібно, мужньо стояти у цій боротьбі, підтримувати вогонь одне в одному, щоб пройти ніч і зустріти світанок Перемоги.
Ми вирушили із владикою Володимиром, єпископом-помічником Львівської архиєпархії, щоби побути і долучитися до спільної праці з тими, хто активно служить тимчасово переміщеним особам, волонтерить, надає психологічну, медичну, юридичну та іншу підтримку, а також готує теплу їжу для тих, хто прибуває потягами до Львова.
У перші дні війни залізничний вокзал став першим місцем для тих людей, які шукають порятунку. Зараз це вже логістично відпрацьовані дії, намети з дуже чіткими ознакуваннями, центр, де можна отримати медико-психологічну допомогу тощо. Але усе це постало завдяки роботі небайдужих громадян.
Звуки сирени — і ми опиняємося в укритті. В основному жінки, діти і старші особи, волонтери… Хтось плаче, хтось міцно тримає за руку рідних. На підлозі край стіни сидять діти, які бавляться улюбленими м’якими іграшками, останнім спогадом рідного дому. Мій погляд зупинився на мамі з донечкою, ранець на плечах у обох і німий погляд: «А куди далі?».
— Ми приїхали з Чернігова, — розповідає інша жінка з двома дітьми.
— Дозвольте понести Вашу валізу? — пропонує владика Володимир.
— Ні, ні! Я сама!
— То дозвольте хоч вас благословити?
Аж тоді жінка несміливо схилила голову, міцно тримаючи в руках валізу і своїх дітей, та приємно здивувалася.
Відтак волонтери центру показали цілодобове місце служіння для усіх потребуючих. Жертвенна, титанічна праця людей, яким небайдужа доля українського народу. Цей народ ніколи не здолати! Ним керує віра в живого Бога і любов до ближнього. Неймовірні історії волонтерів, які залишили інші країни і приїхали в Україну, щоби боротися, допомагати, молитися і працювати для перемоги.
Приємно було зустріти спільноту «Матерів у молитві» з архикатедрального собору Святого Юрія, що активно долучилися до служіння, познайомитися з людьми, які щодня працюють для перемоги України, представників різних організацій тощо.
На завершення нам вдалося долучитися до приготування куліша від друзів з Бойківська гостина — ресторан, перейнятися духом тих, хто ще вчора працював в затишних офісах, а сьогодні цілодобово готує теплу їжу.
Боротьба триває і нам потрібно міцно тримати тил, перепочити і далі на служіння ближньому, адже якщо не ми, то хто, крім нас? Дуже влучно сказав митрополит Львівський Ігор під час Літургії в Гарнізонному храмі Святих апостолів Петра і Павла: «За небо потрібно відчайдушно боротися, так, як бореться наш народ, особливо, наше військо за життя свого народу, за кожен клаптик своєї землі, за свою свободу, за правду, за Україну».
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
